Влад Німак — учитель музики, музичний менеджер Макса Пташника, волонтер, військовий та випускник Української академії лідерства. У перші дні широкомасштабного вторгнення Влад волонтерив у Харкові, організував там волонтерський центр, а в травні долучився до Української добровольчої армії (далі УДА).
Попри вибухи і страх…
24 лютого я перебував у Львові. Почав думати, чим можу бути корисним для країни, і пішов у тероборону. Не взяли. Вирішив контактувати з волонтерськими фондами й трохи навів зв’язків у військкоматі. Наприкінці лютого мені запропонували поїхати до Харкова і відвезти туди 20 тепловізорів, 20 рацій та аптечки для військових. Склали логістику туди й назад, але, попри вибухи і страх, я вирішив залишитися там.
Зрадів, коли запропонували поїхати саме в Харків. Колись я навчався там в Українській академії лідерства (в харківському осередку) і за той рік відкрив для себе це місто, воно стало якимось дуже рідним. Коли його почали бомбити, відчув особисту образу й не хотів бути осторонь.
Від організації власного колцентру до перебирання картоплі
Волонтерство на початку березня і наприкінці травня дуже сильно різнилося. Перші тижні організовував групу волонтерів, яка допомагала вивантажувати гуманітарну допомогу на залізничному вокзалі. Ми намагалися приборкати там хаос, який був: сортували гуманітарку, допомагали евакуйовувати людей і прибирали (люди залишали багато речей, коли сідали на потяг).
Потім усе це переросло у волонтерський центр, який ми створили разом з IT-компанією. Він займається адресною доставкою гуманітарної допомоги людям, які перебувають у критичних ситуаціях. У перші 5 місяців війни допомагали лише тим, хто із Харкова, тепер розширилися й на інші області. Ми мали власний колцентр, куди телефонували ті, хто потребував допомоги. В основному це були люди з інвалідністю, пенсіонери, які не змогли виїхати.
У цьому волонтерському центрі я був ще й SMMником, фандрейзером та людиною, яка перебирає картоплю і розкладає її по пакетиках. Ще організовував власні збори (часто на ліки), їздив евакуйовувати людей.
Відчув себе, наче в лихих 90-х
Спочатку було важко звикнути, що триває війна, що бачу вибухи та смерті. Пам’ятаю, як хлопцю відірвало ногу, а я запихаю йому до рота таблетку від болю, чекаю на “швидку” і ховаюся від другої хвилі градів. Одного разу й мене мало не пристрелили. Також лякало відчуття невизначеності: я постійно думав, коли закінчиться війна. Тепер з’явилася в думках якась логічність усього, що відбувається, легше сприймати це.
Найважче було, коли я відповідав за цілий вагон потяга гуманітарної допомоги, а вона загубилася, точніше, у нас її віджали (колись я про це розповім). Це було в той період, коли відбувався хаос і можна було робити все, що завгодно. Відчув себе, наче в лихих 90-х. Я мав за неї відзвітувати, речей там було більш ніж на 1000 доларів (їжа, сухпайки, теплий одяг, який ми обіцяли людям). Тоді вперше в житті звернувся до психолога. Перші два дні я нічого не робив, не міг. Потім зідзвонився з партнерами, пояснив ситуацію, і наче все “загладилось”.
Мистецтво під час війни
Дуже люблю, коли до волонтерської діяльності додають нотки креативу. Наприклад, організовують фестивалі, стендапи, знімають гумористичні відео на ютуб і так збирають на ЗСУ. Я теж стараюся. Недавно зробив пропозицію своїй дівчині, і ми вирішили, що в честь цього зробимо креативні фото як пара і зберемо на теплий одяг для добровольців. Зібрали 100 тисяч гривень. Для мене саме так виглядає мистецтво під час війни — в креативності.
Вважаю, що в моїх діях є сенс, і я для себе визначив саме такий шлях
У травні я приїхав до Львова із Харкова і знову відчував потребу робити щось корисне для перемоги. Побачив вакансію в Українській добровольчій армії і відгукнувся. Тепер я у військовій частині, що на Дніпропетровщині. Тут займаюся чимось схожим, як у Харкові: волонтерська діяльність, колаборації з організаціями та пошук гуманітарної допомоги. Мій основний профіль — медійник. Я знімаю відео, записую “УДА подкаст” з військовими, веду соцмережі, організовую публічні збірки коштів для нашого підрозділу.
Коли поїхав до Харкова, перший місяць майже нікому про це не казав, батьки теж дізналися, коли я вже був там. Вони потрохи звикають і починають ставитись до всіх моїх дій з розумінням. Дружина дуже переймається і не до кінця одобрює всі мої рішення, але ми все проговорюємо. Більшість родичів також переживають, але, чесно кажучи, я й сильно не питаю думки інших, вважаю, що в моїх діях є сенс, і я для себе визначив саме такий шлях.
Сміливість — це діяти так, як ти планував, навіть коли стрьомно.
Журналістка : Каміла Чернєцова
Фото: архів героя
