ГЛУЗД

Проєкт реалізований за підтримки Sushi House

Юлія Ведмеденко — тендітна жінка, якій, щоб зараз почуватися вільною, свого часу довелося добре попітніти. Вона захистила дітей та сама поставила їх на ноги, не зраджуючи себе. 

Тепер жінка займається творчістю, працює на заводі, а також екскурсоводкою, і все ще шукає свою гармонію. Окремими життєвими уроками поділилася з нами. 

Шлях до ткацтва

 Хто ти за освітою і як обирала її?

— За освітою я художниця по ткацтву. У школі мене готували на математика, бо я перемагала в олімпіадах. Але в педагогічному коледжі відкрили нову спеціальність —  “дизайн”, в один момент зрозуміла, що це моє. Від дитинства мала вподобання до ручної роботи, і якусь таку професію мені пророкували. У групі нас було шестеро, потім нас об’єднали із групою з образотворчого мистецтва. 

   Учителькою я не хотіла бути, тому після двох років навчання вирішила вступити в Косівський коледж декоративно-прикладного мистецтва. Забрати документи з педколеджу було ризиком, але я інтуїтивно відчувала, що зможу. Так і сталось, я ще й мала найвищий рейтинг. Там хотіла навчатись на художницю, але коли подавала документи, викладачка ткацтва вмовила мене вступати саме на ткалю. Я їй довірилась і тепер дуже вдячна.

 Ти працювала за фахом?

— Якийсь час я працювала у спілці художників. Там були верстати, ми ткали різні доріжки та килими.

— Маєш свій верстат, авторські роботи?

— Верстата немає. А от власні вироби є, і був час, коли вони мали попит. Я ткала звичайні сумки й носила їх на базар із вишивкою продавати. Потім на замовлення почала робити сумки та чохли для мобільних телефонів. Коли народилась старша дочка Злата, то я працювала вдома, роботи віднесла в сувенірний магазин. Коли продали перший виріб, то зателефонували й попросили принести ще, а згодом замовили облаштувати ресторанний комплекс. Тоді я зрозуміла: коли у виріб вкладаєш хорошу енергію та любов, то ця річ знайде свого власника.

  Як ти почала організовувати гуртки для дітей?

 Коли мої дівчата були малі, я не могла знайти роботу, бо не мала досвіду, а всі його потребували. Я жила тоді в Косові, там не було чим зайняти дітей. Зі своїми вдома завжди щось любили ліпити, вирізати, подумала, що можна й для інших таке організувати. Я домовилась про оренду приміщення, розклеїла оголошення і почали займатись. Це були мамські посиденьки, ціна — 20 гривень за заняття. Тут працювали і дітки, і мами.  Я любила такі заходи й цікавилась різними мамськими форумами, там і знайшла подругу зі Львова, з якою ми організували табір такого типу.

— Ти працювала в музеї?

—  Так, але недовго, і потрапила туди випадково. Узагалі в мене більшість чого так трапляється. Я поїхала з подругою на вишкіл і там під час розмови сказала, що хочу розлучитись із чоловіком. Вона перша з мого оточення підтримала мене й запитала: «А що тобі для цього треба?». Мені потрібна була стабільна робота, і мама подруги запропонувала пройти співбесіду. Для мене це було важливо, тому й працювала там. Щоправда, розвелася я після того не одразу.

Було 31 грудня. Зима. Сніг.  У мене не було нічого, тільки діти на руках

— Чи готова ти розповісти історію свого розлучення?

— Так! Я поспішала жити і дуже хотіла сім’ю, якої в дитинстві в мене не було, тому вийшла заміж. А треба було не намагатись шукати заміну, а творити своє. Я хотіла бути для своїх дітей прикладом, а батько дівчат був аб’юзером (людина, яка свідомо чи несвідомо вдається до насилля — ред.).

  Два роки я думала й передумувала, ми жили в різних кімнатах — я все-таки шукала спосіб, як уберегти сім’ю. За порадою друга мій чоловік вирішив, що я небита і це треба виправити. Але в один момент, коли почалось рукоприкладство, я вирішила, що так далі бути не може. Ми дуже сильно сварились та бились. Донька Злата, як і більшість дітей, відчула в цьому якусь свою провину і втекла з дому. Зі страху взула тільки один чобіток. А молодша — Ярина — просто кричала, як ніколи до і після того. А він не звертав на них уваги, йому важливо було самоствердитись. Тоді я остаточно вирішила піти!

— Чи мала ти підтримку?

—  Коли була перша спроба піти, мама не підтримала, а друзі говорили різне: «Куди ти підеш?», «А як будеш жити, у тебе ж нема нормальної роботи, грошей, житла?». Або взагалі: «Ти чим мислиш? Ти про дітей подумала?». 

    Коли я вдруге вирішила і пішла остаточно, то зрозуміла, що про дітей якраз подумала. Це було 31 грудня. Зима. Сніг.  У мене не було нічого, тільки діти на руках. Я віддала Златі своє взуття, сама йшла боса. Телефонувала подругам, ніхто не відповідав. Тільки в однієї замість гудків грала музика «Все буде добре», і мені цього було достатньо.

— З якими труднощами ти спіткнулась?

— Передусім це страх, чи зможу я? Бо була боса з двадцяткою в кишені. Тоді я додзвонилась до кума і дві ночі ми провели на його будові, поки не знайшли квартири. Я її називала будкою. Вона була дуже маленька, туалет та вода на вулиці, і я з дітками ледь уміщалася на ліжку. Паралельно шукала інше житло. Коштувало воно пів моєї зарплати. Крім цього, переймалась, що зможу дати дівчатам і чи зможу взагалі щось дати. Я виходила на вулицю і в прямому сенсі вила, але так, щоб дівчата не почули. Вони ще не усвідомлювали, що відбувається і наскільки це страшно. Тоді я змінила роботу. Хоч мені й подобалось у музеї, але грошей не вистачало.

Мене рятувала самостійність дітей

 І куди ти пішла працювати?

— Відкривали новий ресторан і набирали туди персонал. Я пішла працювати офіціантом.  Не мала де залишати дітей, тому брала їх із собою на роботу, вони часто там «тусили». Мене рятувала їхня самостійність: зі школи приходили до мене на роботу, а ввечері я садила їх у таксі і вони самі їхали додому, вкладались спати. Згодом мені запропонували посаду адміністраторки, я погодилася. Але мене будь-коли могли викликати когось замінити, я працювала без вихідних, не бачила дітей і взагалі не мала вільного часу. Зрозуміла, що втрачаю дітей, і звільнилась. Потім працювала домогосподаркою в подруги, підробляла нянечкою й екскурсоводом.

 Екскурсоводом ти працюєш і тепер? Розкажеш про це більше?

— Так, працюю. Мені запропонував цю роботу знайомий.  Я дуже любила гори: вони відкривають сильний бік особистості, не розділяють людей за статтю, показують тих, які йдуть поруч. Ми ходили з друзями в походи, але водити самостійно туристів — це інше. Я вагалась, бо не знала маршрутів, але в мене не було вибору — дуже треба було роботи. Я самостійно ходила і вивчала всі шляхи, стежки, записувала все й одного разу спробувала. Зізнаюсь, що раз заблукала з туристами, але вони цього не зрозуміли. Я розповідала їм всілякі історії, а насправді в голові була паніка. У результаті, коли ми повернулись, туристи плескали мені. Так я повірила в себе! А той страх, що був напочатку, перетворився на любов до цієї роботи. 

 Де ти працюєш тепер і як влаштувалось твоє життя?

— Працюю на заводі. Ця робота стабільна й дуже потрібна мені. Я вдячна Богові та Всесвіту за те, що змогла переїхати в Коломию і жити тут. Те, що в мене є зараз, насичує й дає відчуття повноцінності. 

Дозволила собі здоровий егоїзм

Як з’явився у твоєму житті  інтерес до психології?

 Психологією я почала цікавитись тоді, коли вийшла заміж і зрозуміла, що все не так прекрасно, як сподівалась. Я почала вивчати, чому це так і як із цим бути. Спочатку намагалась дізнатися, що не так у мені, і вчилась розуміти себе: читала різні книги, досліджувала дитячі травми, боролась із комплексами — я мала образу на маму, на власну долю. У моєму фокусі були стосунки чоловіків і жінок, бо тоді я намагалась організувати собі ту сім’ю, про яку мріяла, якої хотіла.  Потім вивчала інформацію про виховання дітей.

— Звідки  ти черпала ці знання?

— Я була дуже спрагла цієї інформації. Читала багато книг, різні статті в інтернеті, ловилася за людей, які мені могли щось розповісти. Багато сиділа на мамських форумах, де жінки розповідали про свій досвід та переживання, і там знаходила однодумців. Під час пошуку вирішення проблеми це дуже важливо.

Чи можеш ти виокремити свою життєву філософію?

— Не знаю, чи це можна назвати філософією, але певні правила, за якими живу, є.   

  Перше полягає в збереженні власної енергії. Це моя енергія, моя територія. Якщо людина мені не пасує — зась! Через ці межі я не ведусь на різні провокації чи маніпуляції.

   Я досі вчуся, мені не соромно це визнавати, і багато чого — у власних дітей.

 Оточую себе хорошими й сильнішими від себе людьми.

  Я полюбила себе і дозволила собі здоровий егоїзм. 

 Знаю, чого прагну, і вчуся цього досягати.

 Я не боюсь помилятись. Не помиляється той, хто нічого не робить. Помилка —  це новий рівень розвитку, вона потрібна для того, щоб зрозуміти, проаналізувати і йти далі.

 Веду щоденник подяк. Це корисна штука, раджу всім спробувати.

3 книги, які, на твою думку, варто прочитати.

  1.   Гері Чепмен «5 мов любові». Завдяки їй я почала більше розуміти рідних і тих, хто навколо.  
  2.     Джон Грей «Чоловіки з Марса, жінки з Венери». Тут круто розповідається, як зрозуміти протилежну стать і чому вони не такі, як ми.
  3.     Третя книга мала на мене найбільший вплив — Євген Комаровський «Здоров’я дитини». Тут чітко все про дитину від самого її народження. А ще: як зробити так, щоб вона не хворіла.

А тепер традиційні питання Чаювання:

—  Якби ти потрапила на безлюдний острів, то вижила б?

— Я би вижила однозначно! Бо в сучасному світі дуже високі вимоги до людей.  І виживає не той, хто багато вміє чи має, а той, хто вміє пристосуватися до змін. Тому я боюсь не страху, як там вижити, а того, що мені там може сподобатись.

— Якщо б ти мала суперсилу, то якою вона б була?

— Я б хотіла відкривати в людях свідоме життя. Найбільше я б хотіла використовувати цю силу на батьках, які виховують своїх дітей.

За інтерв’ю подякувала Адріана Ковальчук
Фото: Оксана Санагурська
Локація: Sushi House: м. Коломия, вул. С. Бандери, 53 В. Контактний номер: 0636278547

Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналіПідписуйтеся і будьте в темі)

Наші партнери