Петро Власійчук про журналістику, Коломию, яку не вважає містом, та “Букініст”, що став його домом

Коли не загляну до “Букіністу”, завжди зустрічаю Петра… Відчуття, що він тут живе. У кав’ярні на бульварі Лесі Українки він навіть має своє коронне місце, і щоразу, коли двері відчиняються, він з-під окулярів дивиться, хто цього разу прийшов, і, мабуть, у 95 % випадків вітається. 

Атмосфера “Букіністу” личить Петру. Цей чоловік мені завжди був схожим на Шерлока Холмса — от тільки погляд не такий суворий — або ж на редактора американської газети 80-х років ХХ ст. 

Тепер у Петра нова локація  —  “Букініст” на площі Відродження. Тут він зустрічає людей біля входу і має ще більше простору. 

Цей матеріал відкриє для тебе ще одного непересічного.

Рубрику НЕ[пересічні] створено в партнерстві з кав’ярнею “Букініст”.

“Навіть голод не змусив би мене займатися тим, чого я не хочу”

За освітою я журналіст. Ще маю спеціальність “Художній дизайнер”. У дитинстві я малював і дарував свої картини на дні народження, жартував, щоб не викидали, раптом стану видатним художником. Тепер не малюю, інколи на дозвіллі розробляю логотипи, так допомагаю товаришам, які  займаються маркетингом. 

4 роки я в Християнському демократичному союзі, останні 3 є його головою. Я християнин, тому вирішив, що в політиці маю працювати за такими самими принципами. 

Історія моєї активності почалася 1989 року. 1988-го я поїхав вчитися у Львів, там брав участь у мітингах біля пам’ятника Франку, в університеті потрапив у спілку української молоді. Ще в 15 я знав, що буду займатися політикою. 

Через свою діяльність у партії я багато подорожую: від травня проїхав 52 тисячі кілометрів. Був декілька разів в Ужгороді, Черкасах, Дніпрі, Херсоні, Полтаві. Мені це подобається.

Політична діяльність не приносить мені грошей. Це відповідальність перед моїми славними предками. Вони боролися за Україну. Навіть голод не змусив би мене займатися тим, чого я не хочу.

Я співвласник кількох суб’єктів господарювання. Колись в Україні були ваучери, потім настав період, коли їх більшість продавали, а ми з друзями навпаки ще трохи докупили і тепер маємо дохід.

“…тоді я вперше відчув себе журналістом”

Мій тато був знайомий з відомим письменником та редактором Романом Іваничуком. Тато домовився про нашу зустріч: посадив мене на поїзд — і я поїхав у Львів показати свої оповідання. Письменник почитав їх і сказав: “Хлопче, лишися ти цього ровера, це не твоє”. Я його не послухав і згодом таки став журналістом, тексти пишу до сьогодні. Пройшов етапи написання текстів усіма способами: писав вручну, потім на друкарській машинці, благо, моя була електрична… 

Свій перший журналістський досвід я здобув у газеті “Ленінська Молодь”, її видавав львівський обком комсомолу. Там діяла студія юного журналіста “Гарт”, де навчалися молоді люди, які хотіли стати журналістами.

Якогось дня я прийшов у редакцію і бачу: мій керівник зі студії і хлопці за столом щось святкують. Вони налили мені та й кажуть: “Зараз буде твоє хрещення в журналістику”. Тепер це звучить смішно, але тоді я вперше відчув себе журналістом.

На журфаці нас вчилося 75, і лише 10 працювало. До нас викладачі ставилися з повагою, ми могли інколи не ходити на пари. 

Потім я працював у газеті, яку видавали в Мюнхені. Моя спеціальність  —  журналіст-міжнародник.

Я майже рік працював у “Коломия ВЕБ Портал”. Це був унікальний медіаресурс, перший незалежний. Добова відвідуваність — 29-31 тисяча на добу, а згодом у нас із Романом Бортейчуком та  Віталієм Вандичем виникла ідея створити медіаресурс. Ми з Бортейчуком стали його співвласниками. Назвали газету “Коломийські вісти”, існувала вона 4 роки. Я займався нею весь перший рік, потім передав усе Роману. Наші погляди щодо майбутнього газети не збігалися. 

Я хотів зробити колаборацію “Вістей” та “ВЕБ Порталу”, але не склалося.

Потім мав розмову з Любомиром Жупанським, він хотів, щоб я став редактором “Коломия Сьогодні”, але наші погляди теж різнилися, тому співпраця не склалася.

Коли я повернувся в Коломию, то дуже хотів створити тут незалежне медіа, яке буде писати про політику. Бортейчуку і Жупанському це не подобалося. Тепер у мене газета у форматі телеграм-каналу, називається “Життя Покуття”. Я заснував її і передав, наразі нею не займаюся. Згодом будемо більше розвивати це медіа, але пишемо ми там не тільки про Коломию.

Локальні медійні проєкти —  це важливо: мені цікаві новини мого міста, а про події у світі я прочитаю будь-де. Думаю, українці доростуть до того, що платитимуть за локальні медіа, які є життєвою потребою.

Я в “Букіністі” вже,  як частина інтер’єру…

Може прозвучати пафосно, але “Букініст” став частинкою мого життя. У старому “Букіністі” в мене навіть свій стіл був, за яким я просиджував цілими днями впродовж 5 років. Я там вже, як частина інтер’єру.

Я кавоман, тому, коли повернувся з Києва, почав шукати хорошу каву, а в Коломиї вона мені ніде не подобалася. І тільки згодом відкрили кав’ярню у львівському стилі. Я вирішив заглянути туди, і відтоді ми нерозлучні. 

Тепер перемістився в новий “Букініст”, тут зручніша локація, більше простору, і тут збирається наш неформальний клуб (так Петро називає компанію своїх друзів — ред.). Тут у нас також є своє місце — теж круглий, але вже більший стіл.

“Букініст” свого часу задав тренди та культуру споживання кави. Я знаю людей, які, надихнувшись ним, намагалися створити свої кав’ярні, але тут особлива атмосфера, аналогів “Букіністу” немає. 

Що б ти змінив у Коломиї?

Я жив 15 років у Львові, потім ще 6 у Києві. 

Є два міста, які я дуже люблю, — Коломия та Львів. У Коломию мене змусили повернутися сімейні обставини: помер батько, а тут залишилася мама. І хоча нас четверо, до себе її забрав я. Вона довго не витримала в столиці, за два тижні сказала, що їде додому. Я спакував речі й поїхав з нею. Це було 2008 року. 

На моє переконання, тепер Коломия не є містом, скоріше селищем міського типу. Місто — це не будинки, комунікації, вулиці тощо. Місто — це атмосфера, люди, традиції. Є міське життя, до якого можна виставити певні параметри: культурні, мистецькі, а влада розуміє, хто це творить. До цього не можна доторкнутися, але воно дає якість місту. 

Коломия була містом, але радянський союз звів усе нанівець. Немає розуміння, як із цього робити тепер місто. 

Місто —  це фестивалі, події, які організовують навчальні заклади. У нас є лише школи і цехи зі штампування дипломів (про коледжі  —  ред.). У місті має бути щось, що привертає студентство. Найталановитіші їдуть в інші міста, хоча Коломия може бути такою, як відомі британські та американські містечка. Лідерам потрібно мати візію, яким наше місто має стати. Мене дратує те, що на стратегію розвитку міста упакували долари, але це лише на папері, і те, що певна частина тих, які покликані відновлювати місто, залишаючись тут, нічого не робить. 

Покладаю сподівання на тих людей, які запропонували Велику Коломию… 

У вихідні дні “Букініст” працюватиме за таким графіком:
– 6 січня — з 8:00 до 17:00
– 7 січня — вихідний
– 8 січня — звичайний графік

Журналістка: Оленка Гелетюк
Розшифрувала: Каміла Чернєцова
Фотограф: Коля Король
Локація: Кав’ярня “Букініст”:
– Площа Шевченка, 4/5
– Бульвар Лесі Українки,  5/4


А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.