“А от вчора (показує на паркан) сюди влучив снайпер”, — розповідає волонтеркам матір, яка з дітьми залишилася у прифронтовому селі на Донеччині. У цей момент одна з волонтерок, Олена Кулигіна, усвідомила, що перебуває під прицілом снайпера і просто зараз їх усіх можуть вбити. Це сталося у 2017 році. Після того жінка перестала боятися смерті на війні. Зараз вона прийняла ті ризики, у яких живе, і продовжує забезпечувати медициною наших військових.
“Щоб бути з людьми, з якими мислимо однаково, плачемо однаково, переживаємо однаково”
Олена Кулигіна-Мосендз — волонтерка, дружина військового, журналістка, викладачка комунікацій в Українському католицькому університеті. Вона народилась на Херсонщині в нині окупованому місті Нова Каховка, там прожила 25 років, а потім перебралася до Львова. Тут і працювала у різних проєктах, пов’язаних із комунікаціями, маркетингом та брендом. У 2016-2017 роках вперше спробувала себе у ролі волонтерки: займалася промоцією акції “Папа для України”. Свою волонтерську діяльність Олена Кулигіна продовжила вже після 24 лютого 2022 року:
“У першу добу вторгнення моє рідне місто, мама, бабуся та брат опинилися в окупації. (Їм вдалося виїхати тільки у вересні 2022 року). Тоді був робочий день в УКУ, я працювала керівницею магістерської програми Школи журналістики і комунікацій. О 10 годині ми зі студентами мали мати пару з кризових комунікацій. Довелося вже не про теорію говорити, а показати усе на практиці. Разом з викладачкою цього курсу, Наталією Улинець, вирішили дати студентам 10 днів без пар, щоб кожен міг бути в тому місці, де йому було найважливіше. Я переконувала: «Коли ви прийдете на роботу, вас ніхто не буде питати, які лекції ви слухали під час вторгнення. Вас запитають, що ви робили для своєї країни».
Я теж шукала свою нішу. Перше, куди я пішла, був фонд моїх друзів «Крила надії». Вони тоді займалися військовими аптечками і поширили оголошення, що потребують фізичної допомоги. Я зголосилась, щоб бути з людьми, з якими мислимо однаково, плачемо однаково, переживаємо однаково і разом намагаємось щось робити”, — ділиться волонтерка.
“Слухайте, я це роблю не для вас, я це роблю для себе”
Згодом на запит опозиційних білоруських журналістів, які партизанською мережею поширювали інформацію про події в Україні, Олена записувала вебінари з інформаційної грамотності. А з березня, разом із подругою Оленкою, почали допомагати медикаментами цивільним на окупованій території Херсонської області:
“Коли в окупації опинилась Херсонська область, то першою потребою в людей там були медикаменти. Це аграрний край і вони могли зробити запаси продуктів. А ті, хто не міг виїхати, — це соціально незахищені літні люди, які потребували медичної допомоги. Медикаментів там не було: окупанти грабували аптеки і розкрадали гуманітарні вантажі. Єдині доступні ліки в цей період — поставки з Криму поганої якості та набагато дорожчі. Медицина — це те, що рятує життя. І мені вдалось через коридори організувати процес поставки на кілька окупованих міст. Ми доставляли медикаменти від квітня до вересня, а потім були заблоковані всі шляхи передачі”, — продовжує волонтерка.
Після цього по допомогу до Олени та її подруги звернулись знайомі військові медики. Волонтерки ділились із ними тими препаратами, які мали для цивільних, а згодом почали напряму співпрацювати з військовими медиками, чим займаються і сьогодні по всій лінії фронту.
“Військові тоді перебували на кордоні Миколаївської та Херсонської областей, був виснажливий бій за звільнення Херсонщини. Пам’ятаю, самі медики казали, що їм незручно за таку кількість допомоги, а я їм: «Слухайте, я це роблю не для вас, я це роблю для себе. Ви ідете звільняти мій дім з окупації. І найменше, що я можу зробити для вас, — знайти медикаменти, які рятують життя наших військових. Більше я нічого не можу зробити, а це я можу і буду робити з великою вдячністю усім вам»”, — розповідає Олена.
На початку Олена Кулигіна шукала медикаменти у Львові і передавала подрузі, яка була недалеко від зони бойових дій. Та коли масштаби почали зростати, викладачка переїхала ближче до передової, щоб допомога була ефективнішою. Передусім працюють з бригадами та підрозділами, які під загрозою і просто в цю секунду ризикують життям. Цільовою аудиторією є саме військові медики чи медичні частини.
Своєю суперсилою дві Оленки називають прямий контакт із військовими. Також співпрацюють з організаціями, які закуповують ліки, а дівчата, своєю чергою, передають їх від імені організації та звітують.
“Соціальний капітал — найбільший скарб за моє професійне життя”
Волонтерка змушена була звільнитись із посади керівниці магістерської програми, оскільки не могла менторити студентів офлайн. Проте зараз їй вдається проводити один онлайн-курс “Комунікації” для студентів бакалаврату в УКУ. Весь інший час займається волонтерством.
“Так, складно викладати паралельно з волонтерством. Це постійні накладки в часі і все треба дуже чітко планувати. Але відмовитись від викладання я не могла. Комунікації — це не просто моя професія, а моя велика пристрасть. Той успіх, який зараз в моєму волонтерстві, — завдяки комунікаціям. Якщо я можу ділитись із студентами знаннями, щоб вони могли застосувати їх для країни, то я буду це робити. У цьому також є частина моєї місії. Соціальний капітал — найбільший скарб за моє професійне життя. Практично вся допомога, яка проходить через мене, — завдяки середовищу в фейсбуці.
Коли я почала збирати препарати — нічого не розуміла в медицині. Допоміг досвід із попередніх проєктів. Я була адміністраторкою спільного проєкту УКУ з ЮНІСЕФом — «Комунікація для медиків» у часи ковіду. На заході я познайомилась з великою кількістю медиків, які були моїми студентами. Вони стали друзями у фейсбуці, і коли я шукала медпрепарати, то «мої» лікарі першими почали мене консультувати. Частина цих медиків вступили до лав ЗСУ, і тепер ми також забезпечуємо їхні підрозділи. Коли я зробила перший запит на ліки для військових, сама не знала, якого результату очікувати, але наступного дня після мого допису ціла палета на 200-300 кг поїхала одразу до наших військових. Я побачила перші результати і переконалась, що можу бути в цьому корисною”, — продовжує викладачка УКУ.
“Медовий тиждень ми провели на фронті, на передовій”
Під час волонтерства Олена познайомилася з Михайлом, військовим, з яким працювала щодо гуманітарної допомоги його підрозділу. Їхнє спілкування тривало рік до того часу, як із робочих чатів переросло у кохання.
“Ми одружились недалеко від лінії фронту, я і мої гості поїхали туди. У нас було вінчання, яке очолив католицький єпископ із Запоріжжя. Одружились 30 грудня, на завершення 2023 року. Після того, як рік був складним і для військових, і для волонтерів, бо було багато втрат і серед медиків, завершення року стало радісним та позитивним.
Медовий тиждень ми провели на фронті, на передовій. Після того я повернулась до себе і працювала трохи, чекала, поки Михайло зможе приїхати у відпустку. У січні поїхали у таке собі весільне турне до Львова до батьків, тоді в Запоріжжя на мій волонтерський склад, а потім до його родини. І весь цей час потрібно було збирати, сортувати, передавати кудись допомогу, бо війна не зупиняється ні на свята, ні на вихідні. Кожен день — це питання боротьби за чиєсь життя. У своїй відпустці Михайло мусив трохи попрацювати зі мною на складі, тому медовий місяць (який тривав кілька днів) та відпустка були плідними”, — усміхається волонтерка.
“Коли я була дівчиною військового, то спостерігала за всіма громадськими обговореннями і цією суспільною напругою між тими людьми, які чекають близьких з фронту. Відколи стала дружиною, то різкіше відчуваю біль від того, що є ті, хто нічого не робить. Я не соромлюсь говорити про це з ними, тим паче тепер, у новому статусі, маю на те більше прав і повноважень”.
“Тож поки я тут, я буду корисна своїй країні, буду рятувати людей”
“Їхати ближче до передової — це, звісно, виклик, але я ризикую своїм життям кілька годин, а військові там — щохвилини. Я усвідомила, що моє життя має не більшу цінність, ніж їхнє. Це раціональний підхід до страхів, який трохи зменшує їх. Але все ж сімейний статус трохи змінив це ставлення, бо я розумію, що тепер відповідаю не тільки за себе, а й за нашу родину. Я намагаюся уникати імпровізацій і детальніше планувати кожну поїздку. Я вірю: моє життя під Божим захистом доти, доки я тут потрібна. Тож поки я тут, я буду корисна своїй країні, буду рятувати людей.
Сміливість — це вибір між страхом, ризиком і потенційною користю, яку можу принести в той момент. Цей ризик не просто заради селфі, а заради того, щоб комусь допомогти. Сміливість — це завжди вибір думати не лише про себе, а намагатись допомогти більшій кількості людей. Кожного дня, кожну хвилину обирати, як діяти і жити сьогодні”, — доповнює Олена Кулигіна.
Журналістка: Каміла Чернєцова
Фото: архів героїні
