В Україну “Лелекою”

Як тільки відчинила двері кав’ярні, одразу впізнала її. Наша наступна героїня — солістка джаз-гурту “Лелека”. Назва ніби доповнює образ дівчини, яка випромінює тепло та затишок. Вікторія виконує українські пісні в стилі джазу, є переможницею 10 молодіжної премії Europäischer Burghauser Nachwuchs-Jazzpreis 2018. Ще одна історія переїзду, музики, творчості, труднощів та успіхів. 

    …і нікуди не вступила

— Звідки ти родом?

— Я народилась і виросла в Україні, у маленькому місті Першотравенськ Дніпропетровської області, де всі російськомовні.

— Як ти потрапила в Німеччину?

— Завжди було бажання співати, і мій колишній хлопець сказав, що в Берліні є дуже хороша джазова школа, от я й загорілась ідеєю поїхати туди.

— Виходить, ти приїхала сюди навчатись?

— Так, і я досі навчаюсь у консерваторії Дрездена. Спочатку почала вчити мову, ходила на підготовчі курси в Берліні й нікуди не вступила. 

Рік я дуже активно займалась: музична школа, учитель, гра на барабанах і на фортепіано — з усіх боків я використовувала всі можливості, не давала собі продиху, ні канікул, ні вихідних. І це дало результат — після іспитів вступила в чотири консерваторії. 

А ще мої бабуся та прабабуся німкені. От і подумала, чому б не Німеччина, захотілось заговорити німецькою, щоб прабабуся десь на тому світі посміхалася. 

— Скільки часу ти вчила мову? 

Коли я приїхала, нормально не розмовляла, десь через 3-4 місяці вже могла говорити. Незважаючи на те, що вчила мову, перші місяці був страх, а потім мене просто прорвало.

— Чи довго тривав період адаптації? 

Мені одразу сподобались певні речі, що налаштовують на порядок. Я, наприклад, ніколи не мала записника, куди б занотовувала всі зустрічі, дати, репетиції. Це перше, що я навчилась у німців. Якось пройшла кастинг в один поп-джазовий хор: у них були сплановані концерти на півтора року. Я зрозуміла, що тут так живуть усі гурти та виконавці. Кожен може сказати, у які дні й куди впродовж року може прийти, коли відпустка і т. д. — це розподіл часу та внутрішній спокій. Ну але, як не крути, творчим людям притаманна спонтанність навіть у країні, де у всіх усе за планом.

—  Є речі тут, які ти не можеш прийняти, які тобі не подобаються? 

Я була не одна, коли переїжджала, а двом — легше. 

Найважчим був пошук квартири в Берліні. Ми не хотіли їхати на околицю, обирали житло з нормальними умовами й недалеко від центру. Були квартири, де немає душової, — тут таких багато. Були з дуже вузьким туалетом чи такі, де немає опалення, є лише пічка з дровами. Траплялися різні доісторичні експонати, я подумати не могла, що у Європі таке є. 

Ми винаймали квартири в знайомих, поки ті були у відпустці, і так перебігали з однієї на іншу. Це був нелегкий період. Одна з таких тимчасових квартир була, напевне, моїм найбільшим випробуванням: побиті вікна, без опалення, без нормального душу, у сусідній кімнаті жив хлопець. Уся квартира прокурена цигарками й травою, на кухні стояла стара саморобна душова кабіна без дверей, унітаз протікав, а двері в туалет не зачинялися. Ми жили в такій квартирі 3 місяці, і це був просто жах. 

Паралельно я готувалась і складала іспити в школу підготовчих курсів, ходила на кастинги, училась. 

— Як ти опинилась у Дрездені, якщо спочатку приїхала в Берлін? 

Я склала вдруге іспити і вступила у виші Берліна, Дрездена, Гамбурга та Веймару. Вирішила обрати Дрезден, хоча спочатку мріяла про навчання в Берліні. У кожній школі своя специфіка, нюанси, і поки я готувалась удруге до вступу, то цікавилась, хто викладає, відвідувала їхні концерти, заходи в консерваторіях, ходила на пробні уроки. 

Я зрозуміла, що в Берліні вузько спрямована класична школа із хорошим рівнем, але знайти там себе у творчому сенсі складно. А Дрезден для розкриття себе як вокалістки підходив більше. Рішення далось важкувато, адже Дрезден не такий багатий на події, як Берлін, але ці міста поряд. Тоді вже був гурт “Лелека”, тому вирішила, що буду їздити. 

Не буду когось копіювати, коли моя мова така красива

— Ти полюбила джаз і відкрила себе як джаз-виконавицю тут чи ще в Україні? 

У моєму рідному містечку я ходила в музичну школу, клас фортепіано. Мене завжди надихала мама. Якось вона прочитала в статті, що люди, які вміють грати джаз, уміють грати все. Мені було 10 років, і ця фраза запала в голову. 

Класика вдома, народні пісні на дні народження, дискотеки й один канал на телевізорі, де лише поп-музика, — такий собі набір для формування хорошого музичного смаку та розширення кругозору. Я відчувала, що мені просто не вистачає музики, потрохи почала слухати James Blunt, Coldplay і входити у світ такого попу. Проте однаково хотіла вчити джаз, почала його копіювати в Ella Fizgerald, співати, як вона, і дізнаватись умови вступу. 

Довго зріла, щоб вступити, здобуваючи акторську освіту в Карпенка-Карого в Києві. Хотіла завершити навчання тут, ще була робота в театрі. 

Зараз я відходжу від класичного розуміння джазу і дійшла до того, щоб співати українською. Англійською не можу, для мене це неприродно. Ти ніколи не можеш так співати англійською, якщо не вийшла з тієї культури, якщо ти цього не відчуваєш, а робиш тільки тому, що це модно, круто звучить. Звісно, коли спів англійською йде із середини, у людини є порив нею співати, то нехай. Але я для себе вирішила: не буду когось копіювати, коли  моя мова така красива. 

— Німецькою теж співаєш? 

— Ні, німецькою не співаю. У нас є одна німецька пісня в репертуарі, але я її переклала українською, співаю рідною мовою, і німці слухають із задоволенням.

Я ніколи не думала, що можу за кордоном співати рідною мовою і людям це буде подобатися. А зараз нас слухають, крутять на радіо, пишуть про нас статті. Мені це досі здається чимось дивовижним. 

Повертаюся піснею

— Як довго існує гурт “Лелека” та як він виник

— Ми народились 5 чи 6 лютого 2016 року. Невдовзі нам 4 рочки. Це сталося дуже природно. Я навчалася на підготовчих джазових курсах, тоді там навчався мій піаніст і барабанщик. Ми грали в різних гуртах, але я відчула, що до мене є цікавість як до співачки.

Ми готувались до якогось концерту, і мені сказали: “О, ти ж з України, там є такі гарні пісні, ану заспівай щось”. Я комплексувала, але заспівала, усім сподобалось, вони одразу почали підбирати акорди. 

Згодом я вирішила організувати благодійний концерт на підтримку дітей із тих регіонів України, де відбуваються воєнні дії. Написала про це у всіх українських групах, думала, зберу наших людей, які люблять співати українською. Та за 3 дні до концерту зрозуміла, що буду співати, грати й організовувати все сама. Я написала близько 50 різним музикантам, усі відмовили, бо це був благодійний концерт і потрібно за короткий термін безкоштовно підготувати програму, заспівати та заграти. Зі мною був мій барабанщик і ще кілька музикантів, яких я знайшла.

Було два такі благодійні концерти, гурту ще не існувало, але тоді мій барабанщик сказав, що його треба створювати. Один піаніст, який мені тоді відмовив у концерті, теж запропонував це зробити. І якось так ми зібрались. Усі в гурті, окрім мене, німці. Новий піаніст узагалі зі Швеції. Найдовше не могли знайти басиста. 

— Як з’явилась назва “Лелека”?

Назву створювали в стресі, бо треба було терміново. Наш перший концерт був спонтанним. Моє відео з благодійного заходу для України зняли на телефон та надіслали в театр. Їм сподобалось, і вони запросили нас виступати, запитавши про назву гурту. Брейнстормили кілька годин: один із варіантів був “Цвіт папороті”,  але хлопцям ця назва не сподобалася. А “лелека” звучить дуже гарно і візуально красива. 

Я з маленького міста і проводила все літо на дачі. Там було багато лелек, тож для мене це символ дитинства. Маю спогади, як у полі стоїть лелека, а я неподалік від нього, метри зо три. Хоча летить на зиму за кордон, але все ж повертається. От і я поїхала на навчання, але повертаюся піснею. Коли надіслала хлопцям, вони, не розуміючи значення, погодились.

— Багато тепер концертів? 

Зараз ми у фазі дуже активної роботи над альбомом, у мене є плани, дедлайни, паралельно ще навчання, тому не організовуємо багато концертів. 

У нас був “вибух” навесні 2018 року, коли ми перемогли на європейському фестивалі молодіжної джазової музики (Europäischer Burghauser Nachwuchs-Jazzpreis 2018). Там було дуже багато менеджерів, журналістів, і після цього ми просто перестали самі організовувати концерти, нам почали писати, запрошувати нас. І на кожному концерті нові люди, нові знайомства, і, думаю, це вже така хвиля, яку не зупинити. Плететься павутиння музичних контактів. Звісно, потрібно далі працювати, щоб результати тільки покращувались.

— Як щодо української сцени? 

Ми були в Україні двічі. Я зрозуміла: очікувати, що хтось в Україні помітить і запросить, марно, а дуже хотіла поїхати на Батьківщину. Ми співаємо українською, а українці нас не знають. Я мріяла відкрити свою музику для земляків. Коли ми виграли перший приз, я вирішила повністю інвестувати його в тур. Це не принесло ні копійки, організували все самі: орендували приміщення, усе оплачували, але воно того варте. Це був Київ, Харків, Львів, Одеса та Дніпро. 5 міст і зона АТО — Миколаївка та Слов’янськ. 

Мене занесло в театр, але я не можу говорити зі сцени без музики

— Як прийняли вас українці? 

— Я просто нереально переживала. Першим був Львів: концерт і запалені очі, які дивились на мене. Усе відбулось дуже добре, я відчула, що перший тур себе виправдав. Не потрібно боятись стати банкрутом, вкласти багато грошей, якщо вони є. Ми зробили це все з великою любов’ю, однак, хоча нічого не заробили, було важко зібрати зали. Коли квитків уже не купували, я зрозуміла: люди ж не знають, “що ми таке”. В останні миті ми просто роздавали їх, писали всім: “Приходьте безкоштовно, але приходьте”. Зали наповнювались людьми, я хотіла, щоб нас просто почули. 

Потім була шалена хвиля позитивних відгуків, сторіс, дописів і т. д. Люди почали про нас дізнаватись, поліпшилась статистика наших соцмереж, збільшилася кількість завантажень пісень. 

Наступний тур уже повністю нам організували. І тоді я подумала, як добре, що я тоді таки взялася за перший. Місяць день і ніч працювала, спала дуже мало, після навчання пів годинки перерви й одразу за комп’ютер писати листи, організовувати все. Я була менеджеркою, продюсеркою, агенткою з букінгу, ким тільки можна бути…

— Коли очікувати вашого наступного альбому? 

У нас уже є два, і скоро буде третій. Перші видали за свій кошт без лейблу студії (бренд, створений компанією, що займається виробництвом, поширенням і просуванням аудіо на носіях різних відповідних форматів — ред.). Це, можна сказати, саморобна продукція. Наступний буде виходити під лейблом. 

— Плануєш повернутися в Україну?

Я цього не виключаю. Можливо. 

У мене багато думок, хочеться писати мюзикли, музику. 

Мене занесло в театр, але там я зрозуміла, що не можу говорити зі сцени без музики.

Мій хлопець, німець, не має нічого проти переїзду в Україну, що мене тішить. І коли я вже наїжджусь, завершу все своє навчання, думаю, захочеться додому. Ще більше віддати, поділитися досвідом, створити щось якісне в Україні. І ще хоч наїмся нормальних продуктів, бо тут усе надто штучне.

Зараз я ще навчаюся, але пишу музику, створюю аранжування, не тільки для “Лелеки”. Мені це дуже цікаво і планую здобувати ступінь магістра композиції. Не знаю, чи вступлю, чи вдасться, але хочеться.

Журналістка: Іванка Стефанюк

Фото: архів Вікторії

Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)