Допомогти й не вигоріти

Ореста Возняк — жінка, яка 8 років займається благодійністю. Тепер, у декретній відпустці, вона поєднує це з вихованням двійнят. Викладачка філософії почала допомагати незахищеним та тим, хто потребує, у Прикарпатському національному університеті.

Жінка зізнається, що зараз надто виснажена, щоб підтримувати інших, та попри все вона продовжує творити добро. 

Що спонукало її  заснувати фонд та як вдається поєднувати благодійність із вихованням дітей — ми запитали нашу героїню й розповідаємо вам.

— Хто ж така Ореста Возняк?  

— Якщо це питання про самоідентифікацію, то я науковиця, викладачка, дружина. Колись писала поезію, тому можна сказати, що я ще й поетка.

Але якщо говорити про мої найважливіші ролі, то я передусім мама двох чудових дітей, також координаторка освітньо-благодійного проєкту “Янголи поруч”.

— Як з’явилися “Янголи поруч” і що вдалося вже зробити?

— Проєкт існує вже 8 років, ми створили його разом зі студентами, коли я викладала філософію та соціологію в Прикарпатському університеті. Мені дуже подобалась енергія молодих людей, вони завжди запалені й горять ідеями. Спочатку їздили в різні заклади, як-от геріатричний пансіонат чи інтернат, а потім заснували благодійний проєкт.
Насправді тоді я мала дві мети — допомогти людям, до яких ми їздили, та допомогти студентам знайти себе, адже такі речі розширюють кругозір. А водночас самій зрозуміти, чим я хочу займатися в житті.

Тоді постало питання не тільки, ЯК допомагати, а й ЯК робити це ПРАВИЛЬНО. Ми довго думали та вирішили, окрім подарунків, давати дітям знання й допомагати їм соціалізуватися в житті.

— Як і чому у вас постало питання про правильність допомоги?

— Уже після першої поїздки в дитячий будинок у нас склалося враження, що їм потрібні не лише матеріальні речі — важливе місце займає спілкування. Діти не хотіли нас відпускати. 

Під час наступних відвідин ми організували майстер-класи, потім це вже були зустрічі з письменниками, художниками, артистами, спеціалістами з IT-галузі. Ми запрошували всіх, кого могли, щоб розповісти дітям про різні професії. 

Узяли під свою опіку Яблунівську школу-інтернат і вже не зраджували їм:  їздили туди постійно.

Мені було важливо, щоб ці заняття були регулярними та впливали на розвиток кожної дитини. А ще я хотіла показати студентам, що працювати й любити те, що робиш, — дуже важливо. 

— Звідки ви брали ресурси для благодійності?

— Якщо говорити про матеріальну базу, то ми збиралися в маленькому приміщенні, яке виділяв університет, речі просили в людей. Зараз я збираю все у своєму домі, тому інколи він нагадує склад: щось принесли, а ми не встигли посортувати, щось не встигли забрати…

Людські ресурси — це студенти, вони завжди були головним двигуном проєкту, я ж тільки їм допомагала.

— Чим ви тепер займаєтеся у своєму проєкті?

— Тепер я опікуюся тими, хто з певних причин не може допомогти собі сам — це хворі діти, одинокі старенькі, люди з інвалідністю, соціальні сироти. Відповідно, у них є власні потреби — їжа, оплата оренди житла, ліки і т.д. 

Студенти долучаються все рідше, бо роблю зараз усе вдома і найчастіше вночі — коли діти сплять. 

— Звідки ви знаєте, що саме цим людям потрібна допомога?

— Здебільшого до нас звертаються сім’ї, у яких складні життєві обставини, або ж соціальні фахівці, або ж одні сім’ї переказують іншим, чим ми займаємося. 

Я завжди прошу підтвердити, що справді необхідна підтримка. Це можуть бути документи про доходи чи довідка від лікаря про хворобу, часом сама йду в гості: знайомитись і переконатися, що людина дійсно потребує допомоги. Це момент чесності, він для мене важливий.

Намагаюся на руки нікому грошей не давати: якщо просять на ліки, то я їх купляю, якщо на протези, то збираю кошти й закупляю — так з усім.

— Де ви берете сили, щоб усім цим займатися?

— Я зараз не у відповідному емоційному стані, щоб говорити про сили. Відчуваю, що за весь цей час трохи втомилася. Та й у декреті вже 4-й рік, діти завжди потребують моєї уваги. Тому часу на благодійність усе менше і натхнення вичерпується.

Зараз шукаю тренінги чи навчання, щоб поїхати й підживитися. Коли я викладала в університеті, то сили мені давали студенти, ми ніби обмінювалися енергією. Після пар залишалися сортувати одяг, який зібрали для підопічних, і це був час для розмов. 

— Виходить, що допомагати іншим — це справа не для всіх?

— Я б сказала, що це швидше про свідомий вибір. Якщо людина саме в цей період життя не може займатися волонтерством, а їй потрібно більше часу приділити роботі, тоді краще відмовитись від благодійності. 

Нехай це буде щиро, але тоді, коли людина має змогу, хай навіть раз на рік. 

— Декілька років тому ви народили двох дітей, чи вплинуло це якось на ваш благодійний проєкт?

Мій чоловік теж допомагає в діяльності фонду, і до народження двійнят ми доволі легко ставилися до того, чим займаємося, могли взяти таксі, щоб відвезти допомогу комусь, чи докупити того, чого не вистачало. Коли з’явилися власні діти, то почали витрачати кошти на них і зайвий раз думати, “чи можу я собі це дозволити?”.

Кожна жінка підтвердить, що декрет — це такий час соціальної ізоляції, коли все менше часу приділяєш офіційним заходам чи посиденькам із друзями і все більше витрачаєш його на малюків. 

Знову ж таки, деяку роботу тепер мені доводиться робити вечорами, коли діти сплять, і тоді я не можу звернутися по чиюсь допомогу, щоб було веселіше.  

— Що  плануєте на майбутнє: займатися благодійністю надалі чи приділите більше часу сім’ї?

— Для початку нарешті завершу роботу з документами для оформлення благодійного фонду, а там побачимо… Щоразу у Франківську мережа благодійників стає більшою і все частіше люди допомагають іншим. Можливо, у майбутньому я повністю відмовлюся від цього заняття і присвячу себе сім’ї, або ні. Думаю, час усе розставить на свої місця.

Журналістка: Ростислава Мартинюк

Фото: архів Орести Возняк

Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)