Учора ми розповіли про досвід життя в Івано-Франківську студентів із Єгипту та Габону, а сьогодні познайомимо вас з американкою Кесерін Буллер, яка є волонтеркою Корпусу Миру.
Кейті почувається інтегрованою в місто й має кілька ідей, як допомогти із цим іншим іноземцям.
Також у сьогоднішньому матеріалі громадська активістка Ольга Олейніченко розкаже, як проявляють расизм і ксенофобію в Івано-Франківську та як цьому протидіяти.
Кесерін Буллер: “Інколи забуваю, що в місті живуть інші іноземці”
Волонтерка Корпусу Миру Кесерін (Кейті) Буллер живе у Франківську від травня 2019-го, допомагає писати проєктні заявки громадській організації “СТАН”. До цього близько двох років американка викладала англійську в селищі Криве Озеро Миколаївської області.
Інформаційна довідка: Корпус Миру (англ. Peace Corps) — незалежне урядове агентство США, місією якого є зміцнення миру та дружби між народами світу.
Ще навчаючись в університеті, Кейті кілька місяців жила в Греноблі (Франція). Говорить, перебування в інших країнах мотивувало її вчити та вчитись:
“Я стала більш відкритою до нового досвіду і зрозуміла, що мені є чим поділитись зі світом. Такі тривалі подорожі дають смирення й хоробрість сказати іншій людині: “Ти знаєшся на цьому краще, ніж я. Можеш мене навчити?”
Після Кривого Озера (з населенням близько 8000 осіб) Франківськ спершу здався дівчині великим містом. Вона щиро дивувалась, коли місцеві називали його маленьким і провінційним. Тепер тішиться його розмірами.
“Тут дуже затишно. Усе, що потрібно, розташоване неподалік від центру. Це не Київ, де можна годину добиратися з одного місця в інше”.
Кейті довго звикала до місцевого діалекту, бо він суттєво відрізняється від того, що вона чула в Миколаївській області.
Люди їй зустрічались привітні і в південній, і в західній частині України. Жартує:
“Сварилась хіба що з водіями маршруток”.
Волонтерка Корпусу Миру розповідає: є кілька стереотипів про американців, із якими вона особисто зіштовхувалась.
“Деякі українці думають, що американці багато подорожують. Коли я розповідаю, що є такі, які жодного разу не виїжджали з країни, це дивує.
Інший стереотип, поширений не тільки в Україні, а й загалом у світі, — американці дуже голосні. Коли я говорю зі знайомими чи друзями, я зазвичай роблю це спокійно, тихо. Мене часом питають: ти взагалі американка?”
Кейті почувається достатньо “включеною” в життя міста, однак наголошує, що це лише її досвід. Знає, що в Івано-Франківську організовують заходи, мета яких познайомити іноземців і місцевих жителів, але є події, на яких дівчина бачить мало іноземців.
“Інколи забуваю, що в місті живуть інші іноземці”.
Щоб допомогти людям з інших країн ліпше адаптуватись до життя в Україні, волонтерка радить залучати їх до організації культурних подій, мовних курсів, тощо. Каже, є свої переваги в тому, щоб бути волонтером Корпусу Миру, але ці переваги можна зробити загальнодоступними:
“У нас бачать тьюторів, менторів, викладачів англійської. Але я запитую себе, чому тільки англійська, чому тільки Корпус Миру? Можна було б зробити, наприклад, курси хінді, запросити викладати студентів з Індії. Ця мова набирає популярності у світі, нею розмовляє багато людей. Гадаю, у Франківську теж знайдуться охочі її вивчити. Чи курси якоїсь з африканських мов. Було б круто, чи не так? Інтегрувати іноземців, використовуючи їхній унікальний досвід. Думаю, це має спрацювати”.
Як бачимо, досвід життя іноземців в Івано-Франківську є доволі різним (Більше про це читайте в першій частині матеріалу “Ми з тобою одного кольору”). Хтось постійно зіштовхується з расизмом і ксенофобією, хтось узагалі не знає про існування цих проблем. Хтось почувається інтегрованим, а комусь бракує друзів-франківців.
Щоб з’ясувати, наскільки гостре питання (не)толерантності до іноземців в Івано-Франківську, ми поспілкувались із громадською активісткою, яка займається питаннями толерантності до іноземних студентів, Ольгою Олейніченко
Близько п’яти років Ольга займається протидією расизму та включенням іноземців у життя Франківська. До цього в рідному місті Ясинувата (Донецька область) вона залучала іноземних студентів до викладання англійської в приватній школі й організовувала спортивні змагання “Футбол проти расизму”. Традицію проведення таких турнірів вона згодом продовжила в Івано-Франківську.
“Я вважаю, що сьогодні найбільшим викликом для іноземців в Україні є расизм. 2015 року ми з Молодіжною організацією “СТАН” та організацією EL&OL провели дослідження, опитавши 221 іноземного студента. 95% з них зіштовхувались із расизмом. Вони розповідали про випадки, коли в потязі їхні попутники відмовлялися їхати з ними в одному купе, коли їм продавали товари за завищеними цінами. Расизм — це ж не тільки про вербальну й фізичну агресію, це й про здирництво. За моїми спостереженнями, утисків зазнають не тільки темношкірі люди, а й інші іноземці — з Індії чи арабських країн.
У Франківську також поширеним є прихований расизм. Тобто люди можуть навіть хизуватись тим, як вони добре ставляться до іноземців, утім, якщо запитати їх, наприклад: “Як би ви сприйняли шлюб вашої доньки чи сина з темношкірою людиною?”, їхній вираз обличчя відразу зміниться.
Звісно, не можна сказати, що всі франківці расисти. Є люди, які навпаки хочуть познайомитись з іноземцями. Їх цікавить інша релігія, культура, світогляд. У мене є такі знайомі. Самі не підійдуть на вулиці, скажімо, до індійця, щоб познайомитись, тому просять мене: “А може, у тебе є друг з Індії? Познайомиш?”.
За ті роки, які я працюю в Івано-Франківську, спільноти іноземних студентів стали активніші. Я знаю навіть кілька таких, які створили власні організації. Думаю, це тому, що були громадські активісти, які працювали з ними, усіляко підтримували їх. Бачу, як наша поліція успішно вибудовує діалог з іноземними студентами. Бачу потужний вплив викладачів Медичного університету та Університету нафти і газу. Ще є над чим працювати, але їхня робота дає свої плоди.
Франківцям, які хочуть працювати в темі міжкультурного діалогу, я б радила шукати спільні точки дотику. Зі свого досвіду знаю, що африканським студентам дуже подобається футбол. Індійці обожнюють танці, пісні, свою культуру. Якщо ви хочете зробити щось класне для іноземців, спершу дізнайтеся, що їм цікаво. І ніколи не запитуйте дівчат-африканок, чи справжнє в них волосся”.
Журналістка та фотографка Ксенія Янко
Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)
