“Ми з тобою одного кольору”. Частина перша

“Колір крові завжди червоний. Ми з тобою одної крові. Ми з тобою одного кольору”, — таке гасло використовував український режисер Антон Романов в одному зі своїх перформансів. Так  митець привертав увагу до проблеми расизму та ксенофобії в Україні.

Сьогодні Глуzд розповідає про стереотипи, расизм і ксенофобію, з якими зіштовхуються іноземці в Івано-Франківську, чи легко їм знайти друзів серед українців.

Примітка від журналістки: Я спілкувалася з респондентами англійською, але текст ви бачите українською. Усе тому, що більшість із наших героїв знають українську тільки на базовому рівні. Вони вивчають її, щоб краще спілкуватись із місцевими, однак вільніше висловлюють думки англійською.

Абдельхакім Соліман: “Для іноземця перший досвід спілкування з українцем визначає ставлення до всіх українців. І навпаки”

Абдельхакім Соліман

Абдельхакім Соліман родом із Єгипту. В Україні хлопець живе від 2016-го. Розповідає, найскладнішим для нього було звикнути до нової культури.

“В арабській культурі є багато речей, які б здивували пересічного українця. Так само і для мене було незвичне геть усе: люди, їхній одяг, їжа, теми, які вони обговорюють. Якщо порівняти моєю країною, тут значно більше людей із відкритим світосприйняттям (open-minded people — прим.)”. 

Близько року Абдельхакім живе в Івано-Франківську. Він навчається в Університеті нафти і газу. До цього майже два роки жив та навчався у Львові. Це місто видалося студентові більш відкритим та гостинним. Можливо, тому, що туди приїжджає більше туристів із різних країн.

“Там на вулиці можна почути 3-4 мови одночасно. 
І бізнес, і галузь культури значною мірою орієнтуються на туристів. Коли я у Львові, відчуваю, наче перебуваю в Західній Європі. У Франківську це відчуття не минає, але слабшає. Усе ж таки люди тут більш закриті”.

Студент багато часу проводить в університеті. Йому пощастило налагодити комунікацію з багатьма викладачами. Декого з них він називає друзями. У вільний від навчання час Абдельхакім любить гуляти Франківськом. Каже, у місті багато хороших пабів та кафе. Він має кілька приятелів-франківців, але менше, ніж йому хотілося б. На його думку, Івано-Франківську бракує подій і просторів, де б могли познайомитись іноземні студенти з місцевою молоддю. 

Абдельхакім гадає, що на стосунки іноземців та українців впливає їхній особистий досвід.

«Для іноземця його перший досвід спілкування з українцем визначає ставлення до всіх українців. І навпаки. Я можу зрозуміти, коли хтось з українців не сприймає іноземців, бо зі мною на міжнародному факультеті теж навчаються конфліктні люди. З ними трапляються неприємні ситуації, тому що зловживають алкоголем, ведуть “клубне життя”».

Свої стосунки з українцями хлопець намагається будувати на взаємоповазі. Так само радить робити іншим іноземцям, які навчаються чи тільки планують вступати в українські виші.

Кевін-Армель Мбумба Нджанжді Буллейс: “Хтось навіть торкався моїх рук, щоб перевірити, чи вони не брудні”

Уже 6 років Кевін-Армель Мбумба Нджанжді Буллейс живе в Івано-Франківську. Хлопець навчається в Івано-Франківському медичному університеті. Від рідного Лібревіля (Габон, Африка) його відділяє близько восьми тисяч кілометрів. 

Кевін-Армель Мбумба Нджанжді Буллейс

До життя на іншому континенті Кевінові було складно адаптуватись, зокрема через мову. Перш ніж вступити до ВНЗ, він відвідував підготовчі курси, де вивчав українську.

“Українська досі складна для мене. Добре знаю англійську, французьку, але ця мова зовсім не подібна до них. Часом буває, приходжу в магазин і не знаю, як називається та річ, по яку прийшов. Тоді дістаю з рюкзака олівець, якусь книгу чи записник і просто малюю те, що мені потрібно”.

Перше Різдво в Україні студент-медик зустрічав у своєму гуртожитку, бо не мав змоги поїхати додому. Каже, що то було справжнє випробування, адже вперше в житті в цей святковий день із ним поруч не було батьків.

“Я ніколи не переживав чогось подібного — бути так далеко від родини на Різдво і Новий рік. Немає ні мами, ні тата, ні ялинки. Я залишився в гуртожитку з друзями, які теж, мабуть, щось таке відчували. Зрештою, мої друзі стали моєю родиною”.

Тепер свята Кевіна минають веселіше. Він із задоволенням долучається до подій, що відбуваються в місті. Якось навіть колядував та грав у вертепі.

“Дізнаватись про віру, культуру, побут українців дуже захопливо. Місцеві приятелі ознайомили мене з вашими традиціями й кухнею. Я куштував вареники та борщ. Моя улюблена українська страва —  це деруни”.

Однак як би не було цікаво вивчати Україну, студент зізнається, що все ще сумує за домом. Водночас Кевін зауважує: віддаленість від рідних та незнайома мова — не найбільші проблеми темношкірого студента в Івано-Франківську.

“Африканці, які їдуть навчатись в Україну, не завжди добре розуміють, що це за країна. Вони думають, це, як Франція, Німеччина, Бельгія, де звикли до іноземців. Приїхавши в Івано-Франківськ шість років тому, я не був готовий до того, що багато місцевих ніколи в житті не бачили людини з темною шкірою. Хтось показував пальцями, хтось навіть торкався моїх рук, щоб перевірити, чи вони не брудні. На своїй батьківщині я бачив білих людей, спілкувався з ними, тому мене шокувала така їхня поведінка тут”.

За час перебування в Україні майбутній медик неодноразово зіштовхувався з расизмом. Одного разу в супермаркеті інший покупець, ледь побачивши хлопця, почав голосно кричати: “Забирайся звідси! Їдь до себе назад”. Через це Кевін вийшов з магазину, щоб не розпалювати конфлікту.

“Я вирішив, що насилля для мене неприйнятне. Вірю в те, хто я є, і не буду грати за чужими правилами. Я маю право зайти в магазин і купити те, що хочу, маю право зайти в кафе й сісти за будь-який вільний столик, але якщо на мене нападуть, не буду битися — я піду, бо не хочу фізичного насилля”.

Студент знає: якщо з ним поводяться агресивно та є ризик, що конфлікт може перерости в бійку, потрібно викликати поліцію. Він уже має досвід взаємодії з правоохоронцями, також контактує з громадськими організаціями, які борються з дискримінацією та расизмом. Однак в абсолютній безпеці Кевін від цього не почувається. Каже:

“Коли виникає проблемна ситуація, у 90% випадків я з нею сам на сам. Поруч немає ні друзів, ні активістів, щоб мене захистити”.

 І попри це хлопець сповнений надії:

“Що більше людей приєднуватимуться до організацій, які захищають права людини, що більше буде подій, де ми можемо зруйнувати стереотипи одне про одного, то менше буде расизму”.

Журналістка та фотографка: Ксенія Янко

Фото Кевіна – архівні

Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)