Володимир Брітікову 21. У його домівку в Лисичанську влучили снаряди — і він зазнав важких поранень. Після восьми операцій, реабілітації та протезування руки хлопець працює кухарем у трапезній Українського католицького університету, де й опановує кулінарію по-новому.
Вірили, що через кілька тижнів усе затихне
До вторгнення Володимир займався греко-римською боротьбою, навчався та працював кухарем у Сєверодонецьку. Мріяв продовжити навчання на технолога 5 розряду в Рубіжному, але 24 лютого його життя різко змінилося.
“Я тоді взагалі не читав новин, навіть телеграм-каналів з новинами не мав. Зранку, коли збирався на роботу, на зупинці почув вибух, але не надав цьому ніякого значення, бо деколи в нас таке траплялося. Але вже на роботі, коли вийшов покурити, поруч пролетів літак, який скинув бомбу, біля мене ледь не винесло двері вибуховою хвилею. Згодом дізнався, що почалося вторгнення”, — розповідає Володимир.
Хлопець поїхав до рідних у Лисичанськ. Перші два тижні були сильні вибухи, а потім стало трохи тихіше. Володимир думав, що відбувається те ж, що і в 2014 році, і через місяць усе затихне. Він допоміг матері, братам і сестрам виїхати з міста, а сам із батьком залишився в Лисичанську: вірили, що це ненадовго, та й не хотіли залишати квартиру.
“Коли люди почали виїжджати, я зрозумів, що це не буде лайтова версія війни. Якийсь час можна було зв’язатися з рідними з центру міста, де стояв старлінк. Проте, коли місцеві почали здавати позиції, зв’язок обмежили — і я півтора місяця не комунікував з мамою та братами й сестрами ”, — продовжує хлопець.
Вибух — і прокинувся у Дніпрі
22 липня 2022 року, коли Володимир вийшов на балкон, щоб узяти дров, прилетіло два снаряди. Один із них упав неподалік хлопця і відкинув його на три метри.
“Коли мене відкинуло, я миттєво розплющив очі і спустився на перший поверх. Ще не бачив, що у мене немає руки, помітив тільки кров. Спустившись, я поступово переставав відчувати ноги і тому приліг. Потім побачив, що у мене в руці чотири ребра, виліз шлунок та селезінка”, — каже Володимир.
Хлопця знайшли знайомі, які покликали українських військових. Ті надали першу домедичну допомогу і викликали військовий евак. Володимира привезли в лікарню в центрі міста, а прокинувся він у Дніпрі.
“У Дніпрі за тиждень мав шість операцій. Крім того, що відірвало руку, мені видалили чотири ребра та селезінку”.
У лікарні він згадав номер знайомого, а той сповістив маму Володимира. Вони поширювали інформацію про ситуацію у фейсбуці. Потім мама забрала хлопця до Львова, де у вересні він мав ще дві операції.
Протез — це, звісно, круто, але це не жива рука
У лікарні він познайомився із директоркою центру з протезування SuperHumans, і вона записала його до списку пацієнтів. З того часу підтримували зв’язок, а в грудні 2023 року Володимир уже почав користуватися протезом.
“Після госпіталю у голову часто лізли неприємні думки, але той факт, що мене вже могло й не бути серед живих, трохи бадьорив. Рік після операцій я нічого не робив, сидів вдома і деградував. Коли зробили протез, то разом із центром ми написали моє резюме, бо я вже втомився сидіти вдома, потребував дисципліни”, — продовжує хлопець.
Після подачі заявок відгукнулися у трапезній Українського католицького університету, де тепер Володимир працює кухарем. УКУ допоміг хлопцеві і з проживанням, тож тепер він мешкає у колегіумі поруч.
Проте хлопець мріє працювати в IT-сфері, але для цього спершу має на меті зібрати сам собі комп’ютер, а далі вже шукати заклад для навчання.
“Я не бачу себе кухарем у майбутньому. Коли в мене було дві руки, то мені дуже подобалось працювати. Мені і зараз подобається, проте вже не такий оптимістичний щодо цього, як був із двома руками.
Коли отримав звістку від трапезної, то страху не було взагалі. Я вже настільки втомився сидіти вдома, що дуже хотів щось змінити. Єдине, що думав:
“А що я буду там робити?”. Я колись, хоч і трохи, але працював у цій сфері і знаю, що там потрібна швидкість, а я — з протезом. Протез — це, звісно, круто, але це не жива рука”, — ділиться Володимир.
Сам не розумів, на що саме здатен із протезованою рукою
На роботі йому склали список дій, узгоджений з протезистами та ерготерапевтами, які він може виконувати на кухні. Спершу Володимир вакуумував напівфабрикати, потім почав варити, смажити та займатися нарізанням продуктів.
“Ще до того, як мені поставили протез, я пробував щось готувати вдома, навіть картоплю чистив. Мені вже звично працювати однією рукою, за півтора року до протезування вже освоївся. На роботі, чесно, навіть і сам не розумів, на що саме здатен із протезованою рукою. Іноді важко скоординувати всі рухи, проте і до цього звик. Єдине, що незручно, — це нарізати продукти лівою рукою. Хоч я і лівша, але різав завжди правою”, — каже кухар.
Володимир додає, що спочатку дуже важко приймати протез і не особливо хочеться його носити. Хлопець уже звик обходитися однією рукою, а протез іноді заважає збиратися на роботу.
“Коли спішу зранку на роботу, то він може заглючити і робити якісь дії, що заважають. Але потім функціонує нормально. Інших складнощів не помічаю, можу навіть пляшку відкрити чи потримати каву”, — розповідає Володимир.
Найбільше хлопець сумує за розмовами з друзями у Лисичанську. Він хоче навідатися до свого міста після перемоги, але розуміє, що більше там не житиме, оскільки в Лисичанську вже нічого немає. А у Львові хлопця найбільше вражає доброта людей довкола.
“Я завжди був напоготові, що зараз прийдуть і скажуть щось типу: “Ну, ти нам винен”, а тут незнайомі люди роблять добрі справи і нічого не просять взамін. До цього я дуже довго звикав, бо в нас у місті люди були все ж більш грубі у спілкуванні”, — підсумовує Володимир Брітіков.
Цей матеріал створений завдяки підтримці програми “Єднання заради дії”, яка виконується IREX в Україні за підтримки Державного департаменту США. Вміст є винятково відповідальністю медіа ГЛУЗD та не обов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Текст та фото: Каміла Чернєцова
