37-річний підприємець Олександр Калина за три дні повантажив усе обладнання свого виробництва у Харківщині і виїхав у маленьке містечко Глибока, що у Чернівецькій області. Коли знайомий запропонував перевезти підприємство, він навіть не знав, куди їде. Знав лише одне — це має бути безпечне місце, де не буде вибухів.
На виробництво не міг потрапити через бойові дії
“Мій батько займався обробкою гранітного каміння. Тож я із 16 років почав працювати у цій сфері. Усе життя я роблю одне й те саме.
Свого часу долучався до будівництва стадіону «Металіст» до Євро-2012, аеропорту у Харкові. Потім вирішив відкрити своє виробництво. Моя фірма «Кам’яна справа» перед війною активно працювала у Харкові. Робили елементи з каміння на станції метро «Перемога», у парку імені М. Горького, фонтан на залізниці. Фірма набирала обертів, мали договори на роботу і з міською владою, і з приватниками. У нас з дружиною було гарне налагоджене життя у Харкові. Тут народилася наша донечка Соня. Було багато планів”, — згадує Олександр.
Але, як і в багатьох українців, життя Олександра різко змінилося через війну.
“Наше виробництво було у смт. Слатине Харківської області. Це всього за 20 кілометрів від російського кордону. Я навіть на велосипеді тренувався — їздив до російського кордону і назад. У нас до 2014 року навіть був бізнес у росії. Маємо там багато родичів. Хрещена мама моєї доньки — росіянка. У моєї дружини мама теж росіянка, а тато українець. Ніхто не очікував такого з боку росії”, — ділиться чоловік.
“Намагався забрати усе по максимуму, щоб росіянам нічого не дісталося”
“22 лютого мене розбудила дружина зі словами: «Почалося». Розказала про обстріли в Україні. Я не повірив. Вийшов на балкон і вдалині побачив, що щось горить, почув вибухи. Тоді швидко поїхав на заправку. Повернувся додому, і ми вирішували, чи будемо виїжджати. Чекали кілька днів, потім над нашим будинком почали літати літаки. А якось я побачив колону машин із написом Z. Це була диверсійна група, яку потім затримали. Тоді я сказав дружині: «Ввечері ми будемо росіянами. Приймай рішення, що будемо робити». Вона відповіла, що можу її везти куди завгодно, але до росіян вона не піде. Хоча у Бєлгороді у нас є родичі, є де жити, вони могли по нас приїхати і забрати. Та я був радий чути таку відповідь дружини, для мене це було важливо”, — розповідає Олександр.
Сім’я поїхала у село за сто кілометрів від Харкова, звідки родом мама Олександра. Прожили там три місяці.
“З початку війни я не мав можливості потрапити на виробництво, бо у тому районі тривали бойові дії. Лише через три місяці я зміг поїхати на виробництво. Там жили наші військові. Вони сказали, що є тиждень, аби я вивіз обладнання, бо росіяни підуть у наступ і тоді у мене нічого не залишиться”, — продовжує Олександр.
За три дні Олександр повантажив маніпулятором обладнання у вагони. Не знав, що робити далі, але хотів його вивезти подалі від Харкова.
“Намагався забрати усе по максимуму: електрику знімав зі стін, навіть підмітав, щоб росіянам нічого не дісталося. Такий був емоційний стан.
І от коли ми все завантажили, я сів попити кави. Тоді до мене під’їхав товариш Сергій і порадив їхати в Глибоку. Він теж перевіз своє підприємство туди. Я питаю: «Де це?». Він мені пояснив, що це за тисячу кілометрів від Харкова, у Чернівецькій області. Я подзвонив, щоб вагони з обладнанням відправили у Глибоку. А сам сів у машину і вирушив за ними”, — розповідає історію свого переїзду Олександр.
Про адаптацію та розбудову бізнесу на новій локації
Товариш, який порадив Олександрові перебратися у Глибоку, допоміг йому знайти цех, домовився про оренду.
“Розвантажили обладнання і почали працювати. А за кілька місяців приїхала моя сім’я. Також у Глибоку приїхали мій брат Олег і тесть Григорій. На початку зіткнулися лише з однією проблемою — потрібне було житло. Але люди дали нам дім безкоштовно. І зараз ми із сім’єю теж готові платити, але власники відмовляються.
У нас немає мовного бар’єру. Спочатку розмовляли російською мовою. Тепер поступово переходимо на українську. На роботі спілкуюся українською мовою, вдома сім’я говорить російською, бо так у нас було все життя. Хоча коли донька приходить зі школи і говорить українською, я переходжу на українську. Думаю, з часом ще більше людей перейде на українську мову”, — вважає Олександр.
“Нам дуже допомагала місцева влада. Я міг напряму подзвонити голові Глибоцької ОТГ Григорію Ванзуряку — і він вирішував мої питання з електрикою, виробництвом. Василь Зеленівський, заступник голови громади, допомагав у побутових питаннях — дрова, криниця. Ти дзвониш незнайомій людині — і він охоче тобі допомагає”, — згадує Олександр.
Компанія “Кам’яна справа” швидко зайняли свою нішу.
“Робимо сходи, підвіконники, фасади з граніту. На Буковині гарний ринок у плані будівництва. Тут люди у свій дім намагаються вкласти все, що у них є, і навіть більше. Ми нікого тут не знали, дали рекламу і почали працювати. Через пів року після переїзду вже стабільно працювали. Ми відповідально ставимося до своєї роботи і вже продаємо свої вироби у Чернівецькій, Івано-Франківській, а також у Харківській областях”, — розповідає Олександр.
Тепер на фірмі працює 50% внутрішньо переміщених осіб, 50% — місцевих мешканців. Щоправда, через війну є проблеми з персоналом. На виробництві мають працювати чоловіки, а їх складно офіційно взяти на роботу.
Олександр зізнається, що усе життя жив у багатоповерхівці і про приватний будинок навіть не думав. А тепер у нього є і домашні тварини, і навіть невелика грядка.
“У нас є кішка, собака, три морські свинки, голуби. Ми повністю обжилися (усміхається). Хоча до війни я казав, що ніяких домашніх тварин у мене ніколи не буде. Спочатку до нас прибився кіт, і моя маленька донька Соня захотіла його залишити. Тож тепер у нас є Кокос. Потім на виробництві з’явився собака. А ще тесть вирішив завести чотирьох голубів. Згодом доньці купили морську свинку”, — розповідає Олександр.
Родина хоч і живе у Глибоці, але щодня їздять до Чернівців, які за 30 кілометрів. Донька Соня займається великим тенісом та плаванням. А цього року шестирічна Соня пішла до місцевої школи.
Олександр зізнається, що будують плани, як далі жити у Глибокій. Бо виробництво на Харківщині найближчим часом не відновиться.
“Я загітував своїх друзів переїхати з Харкова у Глибоку. І вони погодилися. За кілька днів мають приїхати. Ми їм знайшли квартиру. Вони виїжджають, бо у них маленькі діти, а Харків поки що — небезпечне місто”, — додає Олександр.
“Почнемо з малого — разом із місцевими мешканцями наведемо порядок у парку”
“Я би сказав, що ми вже інтегрувалися у громаду. Зараз у Глибокій облаштовують парк — і ми активно долучаємося. Завдяки гранту отримали тенісні столи для парку. Хочемо облаштувати в парку щось для підлітків, щоб їм було що робити.
Я хочу бути тут корисним. Вважаю, аби щось змінити у місці, де ти живеш, треба брати і щось робити. Почнемо з малого, разом із місцевими мешканцями наведемо порядок у парку”, — каже Олександр Калина.
Зараз Олександр та його брат Олег є членами Ради ВПО при Глибоцькій громаді.
“Василь Зеленівський якось запитав, чи можу я прийти на засідання ВПО. Я погодився. Тоді говорили про облаштування кабінету реабілітації. Ми з братом були досить активними, радили, як це краще зробити. І після цього нас почали запрошувати на засідання.
Емоційно ми вже зрозуміли, що залишаємося тут. На цей час я не бачу можливостей повернутися до Харкова.
Коли ми сюди приїхали, моя дружина сказала: «Куди ти мене привіз?» А зараз каже, що їй тут подобається. Тут дуже хороші люди. Ми дверей до будинку не зачиняємо, бо не крадуть. А кілька днів тому дружині повернули гаманець із десятьма тисячами гривень, який вона загубила. Їй подзвонили з банку і сказали, що чоловік приніс гаманець і хоче його віддати особисто. А коли забрала гаманець, ще й подякував, що так швидко прийшла. І це для нас був найвищий показник людяності. Тому наразі залишаємося у Глибоці і плануємо своє подальше життя тут”, — каже Олександр.
Цей матеріал створений завдяки підтримці програми “Єднання заради дії”, яка виконується IREX в Україні за підтримки Державного департаменту США. Вміст є винятково відповідальністю медіа ГЛУЗD та не обов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Журналістка: Людмила Осадчук
Фото: архів героя
