Я втомлено потягнулася, сидячи в передостанньому ряді лекторії (ще не звикла до прокидань о 6:45), і тут помітила, як більшість студентів повернулися в мій бік. Не зрозуміла, що відбувається, поки не побачила слайд зі своїм обличчям та написом “Так-так. Каміло, це ти, це ти”. Моя публікація була зразковим текстом про Українську академію лідерства, а під час цієї лекції ми розмовляли про роботу медіа та комунікації, шукали хороші інфоприводи.
Так хотілося тоді підстрибнути і запищати на весь лекторій. Я була на сьомому небі від щастя. Це тільки одна маленька історія, що трапилася за ці два місяці навчання. Але про все по черзі…
Поволонтеримо?
Одним з важливих аспектів навчання в Академії є волонтерство. Ми регулярно виділяємо на це декілька годин на тиждень. В осередку є департамент волонтерства, де розподіляють студентів, тож ми можемо спробувати все — від плетіння сіток для військових до перекладання відео на TEDx.
Другий модуль для мене розпочався з волонтерства в пунктах вакцинації. Моїм завданням було регулювати чергу біля входу і пояснювати людям, як заповнювати бланки реєстрації. Дорогою туди я переймалася, що не справлюся, що буде багато незрозумілих для мене питань, але все минуло спокійно. І хоч я була молодшою за всіх, хто стояв у черзі, охочі вакцинуватися мене слухати. Завдяки декільком годинам роботи там я зрозуміла, що бувають різні види лідерства, це не тільки курування проєкту чи пропонування ідей, лідером залишаються завжди, навіть поза зоною комфорту. Під час цього волонтерства я відчула, що наразі не можу себе так назвати, але я на правильному шляху.
Капітанство в мені чи я в капітанстві?
Найбільше цей модуль мені запам’ятався капітанством. 10 листопада, о 06:59, поки бігла на руханку, я побачила повідомлення від менторів: “…наступні два дні в осередку буде самоврядування”. Це було моє перше випробування як капітанки. Стало трохи страшно, але я згадала правило “боїшся — роби” (про це розповідала в попередньому матеріалі) і вирішила просто діяти. Для мене то був важливий період: я була однією з лідерів осередку. Не мала сумніватися у своїх рішеннях, потрібно було повірити в себе, адже для чого тоді ці всі завдання, як не для внутрішніх змін?
Моя каденція завершилася, тепер я маю менше відповідальностей, але цей досвід був корисним для мене. Дотепер не можу пояснити словами, що таке капітанство, але це, певно, ще один вид лідерства. Воно про відповідальність та впевненість, про внутрішню боротьбу зі страхами, переживаннями, із самотністю та недоречністю. Для мене це про розуміння і допомогу студентам в Академії, про авторитетність і мотивацію для інших, про вирішення викликів і виконання завдань осередку та вдале делегування обов’язків студентам.
Капітанство — це лідерство, яке, напевно, повністю осягнути не може ніхто, але намагатися варто.
Вишкіл — це коли страшно чи коли важко?
У кожному модулі ми проходимо вишкіл. Це частина програми, під час якої кілька днів живемо без телефонів, виконуємо тематичні завдання, складені за сюжетом певної книжки цього модулю це “Ворота вогню” Стівена Пресфілда. Майже всі студенти найбільше боялися цього вишколу, бо книга про спартанців, воїнів та Фермопіли. Мені здається, що в багатьох вишкіл розпочався ще тоді, коли вони почали лякатися своїх думок щодо складності цього випробування, а далі продовжився, коли ми разом читали цю книгу весь день у лекторії. Ніколи не забуду тієї атмосфери… Понад 30 студентів не вийдуть, доки не дочитають повністю.
Вишкіл розпочався о 5 ранку, коли в кімнати заходили ментори (про них я вже тобі розповідала), мовчки залишали записки про збірку через 10 хвилин і виходили. Докладно про вишкіл розповідати не буду, скажу тільки, що дійсно почувалася ніби в книжці.
Люблю Академію за її реалістичність. Проте був один факт, який не давав мені спокою до кінця. Я була гінцем, тобто активної участі не брала, а через болі в коліні до мене були поблажливі умови. Це трохи турбувало, бо я хотіла відпрацьовувати максимально: присідати, бігати, перелазити перешкоди разом з усіма, але мені банально не можна було. Найскладніше було усвідомлювати свою роль, підтримувати інших студентів та отримувати допомогу від них там, де не могла впоратися самотужки. Зрозуміла, що лідерство проявляється і так: у командності, пріоритетності та здатності шукати альтернативу.
Сміливості в жилах більше, ніж страху
На початку модулю студентів розподілили на кілька проєктних груп (вони займались організацією проєкту на певну тематику). Я курувала День батьків (коли ми приймаємо наших батьків в Академії). Вони мали змогу відчути її атмосферу, а не лише дізнаватися про неї з листування, фото чи телефонних розмов.
Я була щаслива, що із ще кількома дівчатами організовую цю подію… Це нагода круто поєднати два різні світи: навчальний і домашній. Чула, що багато батьків спочатку упереджено ставилися до Академії, тож ми мали шанс повністю змінити їхню думку, це була наша супермісія.
Завдяки цьому проєкту я зрозуміла, що люблю імпровізацію. Не виставляла собі очікувань, просто робила, як відчувала в певні моменти. Була справжньою і живою, навіть якщо й плуталася в словах. У момент виступу думала, що виглядаю безглуздо, а потім, коли все закінчилось, згадала, як по жилах проходив той невеликий, але такий приємний страх, хотілося ще. Я розуміла, що сміливості в моїй крові більше, ніж того страху, і мені подобалось його бороти. Лише маленькими кроками ми й досягаємо чогось великого, впевнена, що завдяки цьому досвіду наступного разу на сцені почуватимуся впевненіше.
Це сон? Ні, це форум “Софія Київська”
Щороку студенти Академії відвідують форум з державотворення “Софія Київська”. Це змога поспілкуватися з депутатами різних фракцій та представниками трьох гілок влади, судової, законодавчої та виконавчої, поставити свої запитання або ж спробувати домовитися про стажування, а ще побачитися зі студентами з інших осередків та обмінятися досвідом.
Для мене поїздка почалася з пригод. Уже в таксі я їхала повна стресу і напруження, бо запізнювалася (ще треба працювати над тайм-менеджментом). Думала, що сама доля не хоче, щоб я їхала в той Київ, але встигла. Пробіглася до колії — і мені пощастило вийти біля потрібного вагона. Оце я щасливиця! Тепер дійсно зрозуміла, що таке застрибнути в останній вагон.
Приїхала, побачила рідні обличчя й нарешті отримала своє УАЛівське худі. Тепле, приємне до тіла і якесь таке рідне: коли 200 студентів одночасно одягають їх, то стає так атмосферно, відчула ще більшу приналежність до цієї спільноти, спільноти, готової до змін. Саме в худі ми разом і зустріли перший сніг, кричали, співали й танцювали весь тиждень. За час форуму я поспілкувалася з депутатами різних фракцій, дізналася більше, як працює НАБУ і НАЗК, послухала лекції у крутих залах (найбільше запам’ятався Маріїнський палац) і поділилася своїми думками з учасниками Майдану.
Останнього дня ми поїхали на НСК “Олімпійський”, там слухали лекції, відвідали майстерклас гри на барабанах, представляли осередкові флешмоби та насолоджувалися виступом гурту “KALUSH”. Під час концерту я стояла за крок до фронтмена, насолоджувалася і кричала кожну пісню, щоб він мене почув. Ще щасливішою мене робили посмішки моїх друзів, які спостерігали за моїм захопленням. Передостання пісня, я продовжую співати і бачу біля себе мікрофон: соліст гурту дає мені шанс заспівати. Я не вірю, мені це сниться. У той момент я ледь не розплакалася, але ж ні, я не дозволю собі це перед улюбленим співаком. Співай далі, Каміло! У цю мить мене легенько штовхає подруга, посміхається і каже: “Мрії здійснюються”.
Повний вихід із зони комфорту
Час до часу студенти Української академії лідерства їздять в експедиції, щоб досліджувати міста України. Цього разу ми потрапили в Чернівці. Знову 5:00, а наші студенти на вокзалі очікують потяга і хочуть трохи виспатися перед продуктивним днем. Одне із завдань під час експедиції — презентувати Академію в школах. Я стала однією з тих щасливчиків, які мали це робити цього разу. Було страшно: нам відкрили актову залу і сказали, що невдовзі туди завітає 50 учнів. Була здивована, бо очікувала максимум 20. Я ще не дуже досвідчена ораторка, а якщо затуплю? Потім згадала батьківський день, своє правило і насолодилась моментом.
Мені дуже запам’ятався квартирник, який ми організовували для чернівецької молоді. Думала, що людей буде небагато, лише студенти Академії. Я переймалась, бо мала бути ведучою. Виходжу на нашу умовну сцену і бачу перед собою багато рядів підлітків, які зручно вмостилися на землю і на крісла. З одного боку, стало так страшно, бо я ж знову маю виходити зі свого комфортного панцира і щось комусь розповідати, але мене заспокоювало інше — успіх, адже до нас прийшли люди, ми круті. Це змусило мене рухатися далі. Дивним для мене було, коли наприкінці підійшла сестра однієї зі студенток і сказала, що на Дні батьків вважала мене замкнутою в собі, а під час цього виступу побачила в мені впевнену дівчину, яка знає, що робить і вільно почувається на сцені. Дівчинко, якщо ти це читаєш, дякую: ти змусила мене повірити в себе.
От кожен раз пишу про події в Академії і так жалію, що не можу розповісти все. Кожен день у нас такий насичений та драйвовий, що я б на кожен виділяла окрему статтю, але моя менторка Оксана каже: “Затягнуті жарти — не смішні жарти”. Так само з історіями. Усюди потрібен баланс.
Якщо тебе цікавить більше, то можеш писати мені приватно, я з радістю поділюся. Я маю що розказати, бо Академія, як книжка, кожен день — новий розділ, і кожен усе цікавіший. Подивимось, що ж буде далі.
Також читай:
✔️ Мистецтво бути поряд: про менторство в Українській академії лідерства
Текст та фото архів: Каміла Чернєцова
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.
