Моє знайомство з Коломию почалося минулого року. Тоді я з допомогою навігатора шукала дорогу до редакції Глузду. З містом ми не поладнали, і щоразу, коли я приїздила сюди, то губилася й знову зверталася до навігатора. Здавалося б, смішно, коломияни не збагнуть, як у цьому невеликому місті можна заблукати, проте донедавна мені це вдавалося. Щоб ближче познайомитися з містом та дізнатися про нього більше, я вирушаю на екскурсію із Соломією Зінець. Зустрілися ми біля музею Писанки. Перед нами красується перлина Коломиї. Екскурсію розпочинаємо з неї.
Писанка
Сучасний вигляд музей отримав 2000 року. Спершу він був у приміщенні церкви Благовіщення, проте її вирішили відновити та передати парафіянам. Це єдиний у світі такий музей, у ньому близько 15 тисяч експонатів.
Будівля писанки заввишки близько 14 метрів. Я думала, що це величезне яйце є просто пам’ятником, а сам музей міститься в прибудові, проте, як виявилося, усередині писанки зберігають експонати з усіх куточків світу. Музей має два поверхи. На першому стоїть скульптура Діви Марії з Ісусом на руках, яку виготовив скульптор та художник Роман Захарчук. Вона з італійського мармуру і дуже важка. Коли створювали музей, спершу занесли скульптуру і лише потім добудували стіни.
Коломийська “сотка”
Далі рухаємося пішохідною вулицею В’ячеслава Чорновола. Це головна вулиця міста, і коломияни називають її просто соткою. У порівнянні із “сотками” інших міст вона невелика, але пішоходи створюють тут постійний рух й охопити поглядом усю вулицю неможливо. Тут багато магазинів, і, здається, я здогадуюся, звідки всі ці люди: сьогодні вихідний, значить коломияни вийшли на шопінг.
Довкола багато старовинної архітектури часів Польщі та Австро-Угорщини. Цікаво, що висота цих будівель не перевищує три поверхи. Соломія запитує мене чому. Спершу спадає на думку символіка та заходи безпеки. Як виявилося, я влучила в яблучко. Насправді це питання віри: вважали, що ніхто не може бути вищим від Бога чи влади, тому не будували більше ніж три поверхи. Також це було питанням безпеки: з пожежної вишки (ратушева вежа) мало бути видно все місто, і задля цього не дозволяли будувати вище. Соломія звертає мою увагу на високі старовинні двері, розповідає, що туди могли зайти навіть вершники на коні. І я не збагну, навіщо вершник заходив у будинок разом з конем. Дивина.
Здебільшого на сотці будували євреї. Проєкти замовляли в дизайнерів, щоб вирізнитися. Як і тепер, на першому поверсі займалися підприємництвом, а на другому проживали родини. Інколи це було кілька поколінь.
Місцями, де бував Франко
Далі ми підходимо до колишнього готелю “Галіція”.
Довге приміщення на першому поверсі колись займала бальна зала. Уявляю, як сюди приходили на бали дами в пишних сукнях разом зі своїми кавалерами. Яскравий мурал з Франком на фасаді тут неспроста.
У цьому готелі часто збиралася творча еліта. Приїжджати сюди любив також Іван Франко. Одного разу тут з ним трапилася цікава пригода. Його друзі таємно від нього запросили на бал його перше кохання, Ольгу Рошкевич, яка тоді була заміжньою за отцем Володимиром Озаркевичем. Вона прийшла і подейкують, що з Франком протанцювала весь вечір.
Ідемо загадувати бажання
Від готелю прямуємо до головної площі міста.
Такого вигляду, як тепер, площа набула наприкінці 1800-х років. Тоді поклали бруківку до приїзду імператора Австро-Угорщини.
За радянської влади на Площі Ринок стояв пам’ятник Леніну. 1990 року його повалили та виявили, що весь постамент викладено плитами з єврейського кладовища. Їх знайшли й на подвір’ї ратушної вежі. Тепер головну площу прикрашає пам’ятник Тарасові Шевченку. З висоти він задумано оглядає порожню площу перед собою.
Поряд розташована ратуша. У Коломиї вона незвичної форми і до Площі Відродження (теперішня назва — ред.) стоїть боком. Це друга ратуша. Перша була дерев’яною. У 1865 року Коломию охопила масштабна пожежа й зруйнувала цю ратушу, на світлинах її ніде не зафіксовано.
Цікавим є те, що колись через центр пролягала залізниця. Вона сполучала Коломию з Рунгурами та Ковалівкою. У воєнний час її знищили. Потім відновили й використовували для перевезення товару. 1967 року залізницю повністю розібрали.
Крокуємо далі. Біля фонтану граються діти, гуляють пари та відпочивають туристи. Соломія каже, що найгарніше тут увечері, коли фонтан підсвічують і потоки води рухаються під музику. Переходимо до інсталяції коломийського коваля (читай про це тут — ред.), де зверху зображено герб міста, а внизу є писанка. За словами автора, якщо покрутити її та загадати бажання, то воно обов’язково збудеться. Загадую і я, хтозна…
Перше, що запам’ятовується, — стихійна торгівля в центрі
Зовсім недалеко розташований ринок. Одразу за інсталяцією починається стихійна торгівля. Тут продають усе — від молочних продуктів до домашніх фруктів та овочів. Порівняно з Франківськом тут дуже багато зосереджено в одному місці, і це дуже незручно, бо обмежує пересування.
Переходимо дорогу й опиняємося біля церкви святого Йосафата. Раніше це був римо-католицький костел Діви Марії. На стіні висять світлини будівлі за радянських часів. Верх ніби зрізали, планували зруйнувати фасад, але не вийшло, тому магазин “Каштан” таки трохи нагадував храм.
Після здобуття незалежності споруду починають відновлювати, проте не вдається повернути їй оригінального вигляду. Під час реставрації знаходять підземні шляхи, але дослідити їх неможливо, бо вони небезпечні.
2 роки тому біля храму побудували дзвіницю. Усередині є незвичайний інструмент. Як пояснила екскурсоводка, він називається карильйон. Десятки дзвіночків різного розміру видніються з дзвіниці, я уявляю, як щонеділі вони виграють, закликаючи на службу.
Тішить збереження автентики
За храмом — перша гімназія Коломиї, тепер ліцей імені Василя Стефаника, який тут навчався. Спочатку там були класи тільки для хлопців, потім їх переселили в сусіднє приміщення, а в гімназії ввели класи для дівчат.
Повз ратушу йдемо до вулиці Пекарської. Дорогою розмовляємо про вивіски та їх недоцільність на архітектурних пам’ятках. Прийшли ми до єдиної синагоги в місті, що діє. Колись у Коломиї було 15 молитовних домів та 17 єврейських божниць. Усі, крім цієї та ще однієї, яку використовує банківська установа, зруйнували.
Тут немає свого рабина. Він приїздить, щоб провести службу і їде. Соломія каже, що в Коломиї проживає 26 юдеїв.
“За словами голови їхньої громади, він наймолодший серед них. Йому десь за 60. Молодь виїздить за програмами для юдеїв до Ізраїлю, Німеччини”, — розповідає Соломія.
Навпроти синагоги — мурал. На ньому зображено гуцульський танець аркан. Кольорами він дуже пасує до синагоги та будинків довкола. Здається, що чиєсь перфекціоністське око обирало барви спеціально для цього. Хтозна. У місті дуже багато муралів, але це один з найкращих, на мою думку.
Потім Соломія веде до муралів-фоторамок, створення яких ініціювала вона. Запросила Наталю Махову та Олену Бойцан — і до святкування дня міста Коломиї з’явилися фоторамки, де можна сфотографуватися та стати частиною малюнка.
“Маємо одну проблему, — каже Соломія, — у Коломиї багато гарних дверей, але, на жаль, не маємо такої ініціативи, як в Івано-Франківську (про неї ми розповідали — ред.). Є двері, які ще трохи і будуть знищені. Проте планують почати фінансувати реставрацію з міського бюджету”.
Від фоторамок ми продовжуємося рухатися вулицею Театральною. Тут Соломія звертає увагу на два будинки. Як виявилося, це старий і новий. Забудовник вирішив зберегти стиль міста. І справді, на перший погляд, не розрізнити, де нова, а де стара будівля.
Коломия театральна
Звідти рухаємося до Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім. І. Озаркевича. Екскурсоводка з особливою гордістю розповідає про нього. Коломия дуже творча, бо, як сказала Соломія, тепер у місті діє 5 театрів. А ще асоціація митців, де є живописці, музиканти, скульптори, поети, прозаїки.
“У Коломиї вперше на всю Галичину з’явився театр. 1848-го його відкрив отець Іван Озаркевич, який був закоханий у мистецтво. Він набрав простих коломиян, які добре не розуміли українську літературну мову Наддніпрянської України. Щоб вони грали в театрі, виставу Івана Котляревського “Наталка Полтавка” адаптують спеціально для них і називають “Дівка на виданню або на милування нема силування”.
Вистава стає популярною й актори починають їздити по містах та селах. Приміщення театру не є великим, але колись тут грало близько 200 акторів. На театрі висять портрети відомих акторів, які колись тут грали: Оксана Затварська та Василь Симчич, який відомий роллю у фільмі “Захар Беркут”.
Від театру рухаємося до Національного музею народного мистецтва Гуцульщини та Покуття ім. Й. Кобринського. Наприкінці 1800-х років сюди приїхав імператор Австро-Угорщини на ремісничу виставку. Це була знакова подія, бо після неї вирішили викупити землю міста і звести важливу споруду — народний дім, виконано 40 % робіт.
Поряд з музеєм розташована колишня польська ощадна каса. У її підвалах були камери схову, де заможні міщани зберігали своє багатство. З пам’ятної дошки дізнаємося, що тут колись Іван Франко читав “Мойсея”.
Крізь вікна підвалу проглядаються мольберти. Як розповіла Соломія, це мистецька галерея “Зодіак”, яку назвали, як кафе, що тут було колись (читай про нього тут — ред.).
Пройшовши трохи далі, ми бачимо великий храм. Це Катедральний собор Преображення Христового. Він другий за величиною в Україні серед греко-католицьких храмів. Його зводили близько 15 років, роботи завершили 2012-го. Зліва і справа помічаю два поховання. Це могили владик, за сприяння яких збудували храм. Папа римський Іван-Павло ІІ виділяв кошти на зведення сходів собору. Вікна прикрашають вітражі, а лик Ісуса викладено мозаїкою.
5 років тому, на 775-річчя Коломиї, перед храмом 775 містян встановили рекорд України. Це ініціювала музична школа, що розташована навпроти. Їхній оркестр грав, а люди співали гімн, “Боже великий єдиний” та пісню про Коломию.
З вигляду школа невеличка, проте дізнаюся, що виховала багатьох музикантів. Напочатку тут працював Роман Рубінгер, Петро Терпелюк.
Йдемо вулицею Франка
З Театральної прямуємо до вулиці Франка.
На будинку (медичний коледж) з зображенням Франка містився Коломийський окружний суд.
Далі по цій вулиці ми бачимо надзвичайно красивий костел святого Ігнатія Лойоли, який почали будували 1896 року. Навпроти містилася школа-інтернат сестер Уршулянок. Між ними був підземний перехід.
У радянські часи з костелу зробили меблевий склад, а поряд був меблевий магазин, який цього року розібрали.
Повертаємося та бачимо мурал з Марію Ґоровіц. Вона є засновницею гардинно-швейного промислу в Коломиї, жила в цьому будинку на початку ХХ століття.
Далі Соломія веде у єдине місце в Коломиї, де не демонтували єврейських могильних плит. Заходимо у дворик будинку, що теж на вулиці Івана Франка. Опале листя приховало те, задля чого ми прийшли. Відгортаю його ногою і бачу надписи на івриті й усвідомлюю, що стою на могильній плиті.
“Коли я розмовляла з головою єврейської громади Яковом Заліщикером, він казав, що своїми силами громада перевезе дошки на старе кладовище, але цей процес дуже тривалий”.
Звідти ми йдемо до Площі Героїв, але повертаємо дорогою ще до однієї будівлі на вулиці Петлюри — будинку польського гімнастичного товариства “Сокіл”. Приміщення тепер пустує і почало руйнуватися. На зовнішні роботи потрібно 14 млн грн. Для міської ради поки що це завелика сума, тому шукають інші шляхи. Будівлю ти міг / могла бачити у фільмі “Гуцулка Ксеня”. Там з неї зробили залізничний вокзал.
Переходимо дорогу й потрапляємо на площу Героїв радянської армії. Саме тут нещодавно демонтували (читай більше в матеріалі — ред.) радянську символіку та аварійний пам’ятник.
Доходимо до яскравого зеленого будинку з написом “1903”. Тут було перше фотоательє Кіблера. Він фотографував і вельмож, і простих селян. У цій будівлі міститься кафе, назване його іменем.
Рухаємося осіннім бульваром Лесі Українки, де дуже затишно й тихо, тому не очікуєш побачити тут рок-байк кафе “Катрін”. Дуже часто чую про нього і скільки планую туди потрапити, усе ніяк не дійду. Воно існує вже понад 20 років. Тут працює сам власник Василь Буджак. Усередині розпис робив відомий коломийський художник Мирослав Ясінський. На стелі висять барабани, а в закладі стоїть справжній мотоцикл.
“Якщо інколи заклади винаймають якихось акторів для антуражу, то тут сам власник дуже антуражний”, — каже Соломія.
Далі по вулиці розташований один з парків — ім. Трильовського. Та йдемо ми до місця, де мистецтво перетворює складну історію на прекрасне. Мистецький центр “Світовид” міститься в колишній в’язниці НКВС. Частина приміщення залишилася у вигляді тюрми, інша перетворилася на мистецький центр з власною галереєю, де відбуваються різні виставки та події. На базі центру працює один з театрів та дитяча школа театру.
“Власники вирішили, що погану енергетику та історію можна змінити красою”, — каже Соломія.
Тут ми завершуємо екскурсію. Я дякую Соломії, ми прощаємося й розходимося. З багажем інформації я впевнено йду невеличкою вулицею, бо знаю: сьогодні точно не заблукаю…
Журналістка: Ірина Блаженко
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.
