ГЛУЗД

Неодноразово дізнаюся, що когось із моїх фейсбучних френдів “пискокнижка” відправляє у бан за використання слів на кшталт “москаль”. Чого так є  —  детально пояснено у правилах спільноти, тому не бачу сенсу акцентувати на цім увагу, поговорімо краще про те, якими є назви народів, етносів та звідки вони узялися.

Етноніми або назви народів є настільки цікавою сторінкою для дослідження, що для цього придумали цілу окрему науку —  етноніміку. 

Чому це важливо?

Бо ми маємо чітко розуміти, що є самоназви (те, як люди себе ідентифікують) і є назви, які вони отримали від сусідніх народів/племен/етносів. В основі цієї ідентифікації лежить дуже простий принцип: свій чи чужий? Це нюанс історикам слід пам’ятати, коли ми читаємо давні документи, описи тощо. 

У первісному людському стаді його склад був нестабільним. Особини могли переходити між спільнотами та й усвідомлення якоїсь єдності було достатньо розмитим і нетривким. Адже метою існування стада був прагматичний інтерес  —  виживання, яке досягалося через спільний пошук їжі та розмноження. Та й розуміння чужинця навряд чи могло появитися за обставин, коли всю планету населяло ледве пів мільйона особин пралюдей. А тут іще маємо розуміти, що прогодуватися збиранням корінців, плодів, комах чи полюванням (до м’ясоїдства примусять кілька льодовикових періодів, коли рослинний світ різко збідніє), украй складно, тому гурти людей і були нечисельними.

А потім настає епоха неандертальців і їхніх головних конкурентів —  кроманьйонців. У нерівній боротьбі вистоять ті, хто освоїв більш складний інструмент комунікації, мову. Так-так, мова — це зброя. Доведено тисячолітньою практикою. 

До речі, якщо ми вже говоримо сьогодні про назви, то нагадаю: і назва “неандертальська людина”, і “кроманьйонець” — це умовні позначення за місцем першої зафіксованої знахідки (у долині Неандерталь і печері Кро-Маньйон, відповідно). Так само слід розуміти, що і назви носіїв археологічних культур є лише ідентифікацією за місцем першого відкриття. Якщо з умовними “ямниками” це, мабуть, очевидно, то про трипільців це слід практично повсюдно нагадувати. 

Коли та за яких обставин людські спільноти стали усвідомлювати свою єдність?

Більшість учених сходяться на думці, що стається це орієнтовно в епоху неоліту, коли людство від видів господарства, що потребували постійного руху (мисливства і збирання) переходить до осілості (ведення землеробства та скотарства, щоправда, з останнім не все так просто, дивіться текст про номадів). 

“Неолітична революція” узагалі прискорила прогрес людства до просто шалених швидкостей. Якщо раніше на якусь більш-менш вагому зміну йшли сотні тисяч років, то тепер це всього лише тисячоліття-друге. 

У нестабільних людських соціумах кожна новонароджена дитина могла точно бути впевненою хіба що у тому, хто є її мамою. У осілих спільнотах ситуація змінюється, тепер стає можливою ще й ідентифікація батька. Та й самі спільноти стають стабільнішими, що уможливлює ідентифікацію за родовою ознакою.

А далі – як по маслу:

  • Тривалий час проживаючи на спільній території, ці спільноти все більше починають себе ідентифікувати як щось цілісне
  • Їхня мова набуває особливих, притаманних лише цій групі рис
  • Їх культура набуває рис упізнаваності (саме цю упізнаваність археологи ставлять в основу класифікації спільнот, що поширені на тому чи іншому ареалі)
  • Їхні звички/звичаї, передаючись із покоління в покоління, стають традицією
  • Характерний для спільноти спосіб життя формує особливості психічного складу 
  • Усвідомлюючи все це, спільнота дає собі ім’я, отримуючи й від сусідів також якісь назовництва 

З ходом історичного розвитку ці особливості лише набуватимуть нових рис і окрім приналежності до одного роду-племені, появляється ідентифікація культурна, релігійна, а згодом і національна та політична. 

У тексті про розширення Ойкумени я згадував, що давні греки-елліни почали себе розрізняти, називаючи носіїв грецької мови еллінами, вважаючи всіх інших варварами. 

Якщо почитати давньогрецьких істориків та географів, то дізнаємося, що десь у Європі проживають андрофаги (людожери), а у далекій холодній країні (такою для грека виглядає Україна IX століття до нашої ери) живуть дивні люди-кобилодоїльці. Гомер їх ідентифікує як кіммерійців. Як вони ідентифікували самі себе не відомо, бо власної писаної історії не мали, тому й пішла ця назва у світи.

А що там скіфи?

Кажуть, що це слово не було самоназвою, а означало “союзник”, проте… дякувати батькові історії, Геродотові, з цим іменем в історію входить населення України VII-III століть до нашої ери. Так само як і назва їх спадкоємців —  сарматів. Дослівно намагаються їх означити як “оперезаних мечем”, а це точно не етнічна ознака, вона скоріше символізує приналежність до воєнного стану, хоча можна інтерпретувати і як готовність до війни. 

Набагато різноманітнішої та зрозумілішою нам стає картина слов’янського світу. Мабуть, тому, що  то рідна нам група мов і багато етнонімів ми здатні зрозуміти  цілком собі інтуїтивно: поляни живуть десь у полях» древляни —  там, де багато дерев, сіверяни —  трохи північніше від автора опису, тиверці  —  уздовж річки Тивер (Дністер), волиняни —  самі здогадайтеся де, тощо. Проте є й такі, де науковці ладні посперечатися і “всьо нє так адназначна”: білі горвати, наприклад. 

Але для тих же слов’ян маємо і зовнішні маркери: у різні часи “тих, хто розмовляє зрозумілою мовою”, “володіє словом” (на відміну від “німців”  —  “німих” іноземців) називали то антами, то венедами, то склавинами.

Ось така вона, етноніміка. А згодом всі вони стануть відомі то як руси, а ще далі  —  як українці. Але про походження цих назв ви точно в курсі.

Автор: Володимир Половський
Дизайнерка: Яна Букреєва

Отримуй першим добірку новин Коломиї — підписуйся на телеграм-канал Глузду.