Щоденник коронованої. Частина 3

То все тільки починається… 

Про перші два тижні моєї коронації читай у Частині 1 та Частині 2.

Ще половину тижня простирадло висіло на дверях, а жалюзі були опущені. Так тривало, поки не випав отой дивовижний сніг тиждень тому. Це, мабуть, єдина річ, що могла змусити мене підняти жалюзі.

Я почала відчувати смак та нюх і їхню цінність у житті. Але мене турбувало прискорене серцебиття, також я хотіла розуміти, що відбувається з моїми легенями. Кашель зник, але я наслухалася страшних історій, коли люди не здогадуються про запалення легень, тому наступного разу, коли сімейна лікарка зателефонувала і поцікавилася моїм самопочуттям, ми домовилися про огляд…

А лікарка що каже?

Що зі мною все окей…

 Серцебиття в нормі, легені теж. Оксана Миронівна сказала, що я можу іти “падкарять мір” тільки через два тижні після того, як зробила тест. Тобто до 10 березня треба сидіти вдома. Я скривилася. Оксана Миронівна зі співчуттям сказала: “Оленко, так треба…”. Прописала мені таблетки для внормування серцебиття і сказала, що від ковіду таке буває.

Підсумуємо: я безсимптомна залишилася сидіти вдома й чекати, коли зможу вийти на волю. Безсимптомна і безсила, а оскільки безсилля  —  це симптом… ну, ви зрозуміли.

Цей процес продовжували контролювати родичі. У мене почало складатися враження, що вони між собою домовилися про графік дзвінків. Але я вже не кашляла, тож претензій не було…

Нова редакція

Ранок тепер починався з легкого перекусу і вітамінів. Я помітила: якщо забувала їх вчасно пити, мене накривало безсилля. Навіть з’явився жарт про вітамінну залежність.

Раніше впродовж дня я випивала від 4 до 8 горняток кави, через прискорене серцебиття цей напій довелося скоротити до одного (останньої радості позбулася…).

Були й плюси: виявилося, удома теж можна працювати. До обіду моїм робочим кабінетом була кухня. Там я зазвичай редагувала: закладала увесь стіл записниками, контент-планами та ноутом. А після обіду пересувалася на ліжко. На цій локації я писала, але тут легше прокрастинувалося, раптово починала читати книжку чи скролити соцмережі… Ну, і регулярно відповідала всім у месенджерах (після виходу щоденників посипалися питання про самопочуття), пояснювала, що я не помираю і не задихаюся, ну, і що мені, крім сил, нічого не треба, але це не мандарини, щоб їх доставити.

Тут реально треба віддати належне підтримці людей, які часто писали й завжди були на зв’язку. Я засвоїла урок про те, яка важлива підтримка. Просто знати, що є люди, які чекають твого виходу в широкий світ.

Але його не чекаю я…

Почали вселятися думки на кшталт “для чого йти аж у центр, якщо можна працювати з кухні?”, “для чого бачити людей, якщо їм можна відповідати в телеграмі?”, “а чи хочу я повертатися до попереднього способу життя?”, “чи почувалася я щасливою?”. І почалося…. Я зрозуміла, що мені негайно потрібні: приморське містечко, нова сукня й капелюх, а ще  —  більше любові до себе та інколи на ручки… Так, моментами це перетворювалося на саможаління і ниття. Але були й інші хвилі: з’явилося багато ідей для Глуzду та оптимізації його роботи. І ми з редакцією вже почали їх реалізовувати.

Я зрозуміла, що, окрім Глуzду, тепер відкрита до нових цікавих пропозицій і маю більше подорожувати… Та для початку треба знову захотіти вийти з дому.

Таким був минулий тиждень… А декілька днів тому в доброму здравії, просидівши три тижні вдома, вибралася межи люди. Я була рада їх бачити, але ще більше тішилася з того, що навчилася бути так довго із собою, навчилася опановувати страхи, шукати рішення, зберігати внутрішній спокій, обирати себе… 

Що треба знати вам про ковід від мене?

  • симптоми бувають різними, як і стани людей, тому не орієнтуйтеся на мої відчуття, які я тут описувала, бо загальна ситуація залишає бажати кращого. 
  • я переконана, що ковід веде до внутрішньої трансформації, пишу це зі свого досвіду та зі спостереження тих, хто перехворів, але це не означає, що треба хотіти ним захворіти.
  • безсилля залишилося. Ті, хто перехворів, порекомендували мені навчитися із цим жити, бо воно ще скоро не мине. Це дико бісить, але доводиться почуватися інфузорією туфелькою.
  • почалися тупняки. Я помітила, що почала зависати і довше переварювати інформацію. Але прочитала відгуки людей, які перехворіли, кажуть, це постковідне… Жду, що скоро мине, продовжую пити вітаміни.
  • припиняю пити каву, починаю дбати про своє серденько…

На цьому “Щоденники коронованої” завершуються, а все інше тільки починається… Зустрінемося в “Записках рудої редакторки”.

Текст: Оленка Гелетюк
Ілюстрація: Яна Букреєва

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.