#закуліссяГлузду: Яна Букреєва

«Я повернулася в Глузд, і вже ніхто не може мене зупинити…», — каже усміхаючись Яна, а я тішуся, що таки затягла її три роки тому на Kolomyia Media School. Тоді й почалася наша історія, історія Глузду. Але ви маєте знати про Яну більше, ніж те, що вона афігєнська дизайнерка та журналістка.

Бурхливо, емоційно та щиро…

Наші стосунки були дуже яскравими й швидкими

За спеціальністю я англійський філолог. Хотіла бути психологом, але тоді це було непопулярно, на факультет психології вступали лише неформали. Батьки сказали, що філологія завжди актуальна, а знання англійської полегшить життя.

Після закінчення університету я викладала англійську в садочку і зрозуміла, що це взагалі не моє. Бути репетиторкою мені теж не сподобалося.

На 3 курсі я вийшла заміж, 4 курс навчалася заочно.

Цей шлюб був приречений із самого початку. Наші стосунки були дуже яскравими й швидкими. Ми були юні, у кожного свої поняття про подружжя, і ми їх ніколи по-справжньому не обговорювали. Я була засліплена почуттями й не помічала тривожних дзвіночків у його поведінці. Мені не щастило у стосунках, і чомусь я вирішила, що він — мій останній шанс. Так я застряла в аб’юзивному шлюбі. На щастя, він тривав недовго. Коли моєму сину виповнилося три місяці, ми перестали жити разом, коли виповнився рік, ми розлучилися. Це було найкраще рішення. Не уявляю, де б я була і ким стала, якби залишилася й надалі у шлюбі з тираном.

За час стосунків я втратила друзів, але згодом відновила з ними зв’язок. У шлюбі мені довелося пережити багато потрясінь, депресія після розриву тривала декілька років. Усе, у що я вірила, було зруйновано. Похитнулася моя віра в чоловіків та здорові стосунки. Мені чілку не могли підстригти, бо я сіпалася від дотиків. Насильство лишає шрами на все життя. Позбутися їх буває складно, а іноді — неможливо.

Минуло багато років, перш ніж я забула колишнього чоловіка. Я злилася і хотіла, щоб життя покарало його. Але згодом таки пробачила його і відпустила цю історію. Хай кожен живе своїм життям.

Фінансово мені допомагали батьки. Коли сину виповнилося 3, виплати закінчилися, і я почала шукати роботу. Спочатку працювала помічницею депутата міської ради, згодом у ЦНАПі, тут я вже 5 років. Після декрету я й почала виходити в люди, цікавитися гендерною рівністю, фемінізмом… Я почала зустрічатись з різними людьми, освіченими, цікавими, небанальними.

Після ще одних токсичних стосунків я пішла в терапію. Вона допомогла мені розібратися в собі й рухатися вперед. Поступово мої рани загоїлися, я зміцніла, поступово ставала тою, ким я є тепер, — вільною, потужною, з почуттям гумору, а місцями різкою.

Моє близьке оточення — це люди, які завжди підтримують і були зі мною в найтемніші часи й не відвернулися від мене. Це хороші та щирі люди. А найбільший стимул та підтримка — мій син.

Він нагадує мені, як це — гуляти під дощем…

Мій малий дуже чуйний і хороший, завжди мене підтримує. Ми досі з ним знайомимось. Наші з Пашою стосунки довго формувалися. Важко було комунікувати з ним у період депресій, але коли приходила до себе, то усвідомлювала, що я привела цю дитину на світ, він чомусь обрав мене, тому я несу за нього відповідальність.

Діти — потужна сила, що допомагає тобі спілкуватись із собою та Всесвітом. Ми, дорослі, забуваємо про маленькі радощі: як це тішитися, коли хтось повертається додому. Паша нагадує мені, як це — гуляти під дощем, дуркувати, знаходити дивовижні речі поруч…

А ще в нас є собака. Спочатку батьки були проти цієї ідеї, але згодом мама сказала: якщо я таки приведу її, то вона не здивується. Я сприйняла це як згоду і розпочала пошуки. Побачила на сторінці в подруги оголошення про те, що вона хоче прилаштувати собаку, яку їй підкинули.

Ми довго обирали кличку, спробували Тор, не підійшло. А потім натрапили на кличку Аксель і зрозуміли, що це його ім’я.

Собака був наляканий, тому спочатку з ним було важко, але все це здолали. Тепер ми з ним найкращі друзі, о 5:00 ходимо на пробіжки, маю компаньйона, який радий зі мною гуляти в будь-яку погоду.

Аксель — це та істота, якої мені довго не вистачало.

У вільний час я люблю готувати своїм близьким смаколики…

Ще два роки тому кухня була для мене злом (Сміється). Я могла приготувати їсти, але не відчувала від цього кайфу. Та одного разу мені потрапив під руки якийсь рецепт, і я вирішила спробувати спекти печенюхи. Вони вдалися, а згодом зрозуміла, що випічка для мене — своєрідна медитація. Коли мені психологічно погано, я готую, так заспокоююся і з дзеном виходжу з того стану.

Про Коломию

Іноді думаю, що моє місце не в Коломиї, що треба до Львова, а з іншого боку, добре там, де нас нема. Я відчуваю, що мені комфортно в Коломиї, вона мене не обмежує. Люди самі себе обмежують. Проте, звісно, хотілося б, щоб тут було щось типу Промприладу і ми з моїми крейзанутими людьми мали де збиратися.

Моє місце сили — гори. Я прокидаюся, бачу їх, і від цього вже тепло. Щоб видихнути, мені достатньо прогулятися на Воскресінецьку гору. Готова витратити останні гроші на гірський одяг (Сміється). Хоча із цим можуть конкурувати книжки. Обожнюю читати й постійно щось купую.

Моя віра — це любов

Я — людина духовна, але якщо говорити про релігії, то я швидше агностик. Не заперечую жодної релігії, бо прийшла до того, що кожна з них заснована на любові, а моя віра — це любов.

А ще я вірю в жіночу силу. Це чудово, коли жінки підтримують одна одну, допомагають, надихають, коли є здорова конкуренція, а не бажання «потопити».

Свого часу зрозуміла, що дотримуюся ліберального фемінізму, радикальний — не моє. Стосунки мають бути партнерськими: про побут має дбати не лише жінка.

Про стосунки з Глуздом

Робота в Глузді почалася після завершення Kolomyia Media School. Тоді за мною був закріплений спецпроєкт «Чаювання з Глуздом». Я дуже горіла цим проєктом, хотіла, щоб моїх респондентів знали всі. Мені вдавалося розговорити навіть тихонь.

Першою спробою в сторітелінгу був текст про Назара Стражника «Мам, я суші люблю». У нас було дуже довге інтерв’ю, але воно того варте. Вважаю його своїм найкращим матеріалом. А потім я зрозуміла, що більше не хочу писати про людей. Відійшла від текстів, але зацікавилась дизайном. Відвідала курси з графічного дизайну й фотошопу. Мені подобається малювати та витягувати з голови нетипові ідеї.

Пам’ятаю, був період, коли я ненадовго залишила Глузд. У мене було емоційне вигорання, якраз закінчилися ще одні токсичні стосунки, ні письмо, ні дизайн уже не тішили… Однак терапія допомогла, і я повернулася.

Я повернулася в Глузд, і вже ніхто не може мене зупинити… (Сміється). Тут я креативлю, у Глузді немає цензури, мене ніхто не обмежує. Я пишу, але тільки, коли маю настрій і тільки у своєму інстаграмі, не впевнена, що повернуся до своєї колонки. Тепер мене приваблює дизайн.

Я відчуваю тут свободу вираження себе, своєї сутності…