Спроби відновити у середмісті Коломиї (міському парку) старе єврейське кладовище тривають вже не перший рік. За цей час між єврейською громадою та містянами виник вже не один конфлікт. І для цього був ряд причин: закритий вхід коломиянам до парку, встановлення у парку (чи то меморіальному сквері) різного роду споруд, встановлення на вході до скверу вивіски на івриті та дублювання її мовою окупанта, вирубування дерев. У свою чергу громадські організації міста та військові капелани встановили на центральній алеї парку хрест, в пам’ять про загиблих українців. Місцева влада самоусунулась від вирішення конфлікту, тож він перейшов у громадську площину. Як результат – звинувачення у антисемітизмі з боку іудеїв та у неправомірних діях та неповазі до титульної нації з боку коломиян. А зрештою і судовий процес, на якому єврейська громада вимагає демонтажу хреста. Ми спробували з’ясувати, що ж насправді повинно бути на території, яка довгі роки була місцем прогулянок, зустрічей та посиденьок містян та чим аргументують свої дії всі сторони конфлікту.
Проект благоустрою: затверджений чи ні?
Для початку зазначимо, що спірною територією стали 1,4 га скверу зі сторони вулиці Чехова. Колись там знаходилося єврейське кладовище, хоча про його існування пам’ятають хіба лічені довгожителі. Для більшості ж коломиян ця територія знана як міський парк. Та голова Коломийської єврейської релігійної громади Яків Заліщикер стверджує, що діючим був цвинтар значно довше, ніж це прийнято вважати:
– Люди старші, з якими я зустрічався, яким вже під 90 років, кажуть, що після війни, десь до 1949-1950 рр. на тому кладовищі ще проводились поховання.
Натомість громадські активісти міста стверджують, що останнє поховання євреїв тут було ще у 19 столітті. Та навіть, якщо взяти до уваги дані про поховання після війни, то все одно виходить, що з часу останніх захоронень минуло щонайменше півстоліття.
– Пройшли роки і на цьому місці виріс парк і це не було якимось порушенням, адже згідно з державними санітарними правилами та нормами в гігієнічних вимогах до закриття та реконструкції кладовищ вказано, що території закритих кладовищ після завершення кладовищного періоду (не раніше, ніж через 20 років після останнього поховання) можуть бути відведені під парки і сквери, а стаття 31 Закону України про поховання та похоронну справу гласить, що виконання будь-яких будівельних робіт у місцях поховань на місцевості із залишками слідів поховань, на територіях закритих кладовищ, а також у прилеглих до цих місць поховань, охоронних зонах – забороняється, – каже громадський активіст Геннадій Романюк.
Питання щодо призначення території міського парку, де колись було єврейське кладовище вперше постає у 90-х
– Коломийська міська рада своїм рішенням від 29 березня 1991 р. визнала, серед інших, пам’яткою архітектури місце єврейських поховань по вул. Радянській (сьогодні вул. Петлюри). Цим же рішенням, в пункті 3, міське озеро з міськпарком визнано землею рекреаційного призначення, – каже Любомир Грабець, виховник ПЛАСТу, член проводу ОУН.
Та на цьому розгляд питання не припинився. Голова Коломийської єврейської громади посилається на рішення сесії від 1995 року:
– В 95 році сесія міської ради визнала цю територію меморіальним кладовищем, – каже Яків Заліщикер.
Та громадські активісти міста зазначають, що рішення сесії 1995 не повинне було потягнути за собою відновлення кладовища:
– Коломийській єврейській громаді іудейського ортодоксального віросповідання було надано дозвіл на розробку проекту впорядкування даної території, що не дає права, згідно Закону України, на проведення будівельних робіт, – каже Любомир Грабець, виховник ПЛАСТу, член проводу ОУН.
Більше того, громадські активісти знайшли порушення і в самому рішенні сесії від 11 серпня 1995 року:
– Процедура передбачає, що рішенню сесії повинне передувати рішення профільної комісії, якого, як ми виявили, не було. Підтвердженням цього є документація, яка зберігається у Коломийському архіві, – каже громадський активіст Геннадій Романюк.
Залишається тільки здогадуватись, чому тоді міська рада пішла на такі поступки та вирішила порушити процедуру. Та зараз громадські активісти звертаються вже до суду з вимогою скасування цього рішення.
– В Законі України Про охорону навколишнього природного середовища рекреаційною зоною є ділянки суші і водного простору, призначені для організованого масового відпочинку населення і туризму. Це, звичайно, не забороняло представникам єврейської громади проводити ритуальні заходи на місцях поховання їхніх предків і знайшло повне порозуміння з боку коломиян. Проте, на жаль, представники єврейської громади вирішили діяти інакше і в обхід законів України все роблять для того щоб перетворити відпочинкову зону коломиян у центральній частині міста в кладовище, – каже громадський активіст Геннадій Романюк.
У міському сквері впродовж останніх років відбувалися зміни, які часом викликали стурбованість, а часом і обурення коломиян: з усього міста до скверу почали звозити плити з єврейських могил. Їх монтували у бетонні стіни, перетворюючи колись зелений та привітний сквер на моторошне бетонне кладовище. Далі – більше: у парку без жодних дозвільних документів з’явилася каплиця. Частину парку було обнесено огорожею, а ще за якийсь час, у вересні 2015 р., на огорожі з’явилося попередження про закриття входів до скверу.
Цей момент став піковим для коломийської громади, яка довго мовчки спостерігала за тим, як господарюють на її території, – замки на паркані було зрізано. Голова єврейської громади пояснює, що територію тоді, мовляв, закрили з міркувань безпеки, адже там велися роботи з благоустрою:
– Постало таке питання від євреїв, в основному вихідців з Коломиї, що кладовище повинне бути обгороджене. Я зв’язався з місцевою владою і нам сказали, що потрібно зробити проект. Ми зробили проект, підписали всі документи, знайшли спонсора (бо це дороге задоволення) і зробили кований паркан.
Та на цьому конфлікти не припинилися. Наступний спалах обурення викликало зрізання дерев у сквері, хоча сам Яків Заліщикер неодноразово зазначав, що по їхньому проекту дерева у парку будуть насаджувати: «Почнемо з реконструкції освітлення. Тепер освітлення вже буде по центру… Далі всі асфальтовані доріжки замінимо на бруківку. Довкола буде багато нових дерев, як у проекті» (з інтерв’ю інтернет-виданню “Дзеркало Медіа»).
– Проект благоустрою ніколи не був затверджений – це той вагомий фактор, котрий не дозволяв будь-які будівельні роботи, – говорять громадські активісти Коломиї.
Та представники єврейської громади і міська влада з таким твердженням не погоджуються. Кажуть, проект затвердили і, так званий, «благоустрій» у парку проводиться законно. Більше того, тепер на проекті благоустрою замовником значиться міська рада:
– Це проект благоустрою і затверджувала його містобудівна рада. А взагалі проект робив Колісник, він тепер вже головний архітектор. Вони взяли цей початковий проект, який ми зробили, і переробили його, написавши: «Замовник: Коломийська міська рада». Але там все перемальовано з нашого проекту, – каже Яків Заліщикер.
Громадський активіст Геннадій Романюк взявся віднайти рішення про затвердження проекту:
– Після двох днів ходіння кабінетами міськради, архітектури та ВУКМу я нарешті почув від мера, головного архітектора та керівника ВУКМу, що затвердженням проекту вони вважають протокол громадських слухань, від 14.09.2016р. Ці громадські слухання відбувалися напівпідпільно за участі лише 20 осіб. Та навіть якщо вважати їх чинними, то виникає питання: як слухання могли затвердити проект, якщо вони вважаються лише дорадчим органом? На самому проекті, наданому мені у відділі архітектури жодних підписів, позначок чи печаток про його затвердження немає.
Більше того, у рішенні громадських слухань, на які посилається міська влада зазначено, що рішенням громади владі рекомендували «змінити цільове призначення ділянки з «меморіальне кладовище» на «меморіальний сквер».
– Та вони можуть собі обговорювати. Як би вони його не називали, рішення від 95 року громадські слухання відмінити не можуть. Це може зробити тільки адміністративний суд, – каже Яків Заліщикер.
Користуючись проектом, єврейська громада розпочинає роботи у сквері, розповідає Яків Заліщикер. Та якщо співставити роки початку робіт та «затвердження» проекту, то стає зрозуміло, що так званий «благоустрій» у сквері розпочався значно раніше.
(Я.З): – У той час, коли паркан був готовий, ми відшукали по місту багато єврейських надгробків, які перевезли для зберігання на міському кладовищу по вулиці Довбуша. Вже потім перевезли сюди, на вулицю Чехова. Далі ми знайшли фонд Відновлення пам’яті і єврейської спадщини. Вони працюють з різними організаціями. Вони вже відновили більше 450 кладовищ, рухаючись із західної Європи до східної. Зараз дісталися до України. Цей фонд нам почав допомагати.
(Ж): – Вони відновлюють їх як пам’ятні місця чи як кладовища?
(Я.З):- Як місця старовинних поховань, але робочими кладовищами вони вже ніколи не будуть. Це як культурна спадщина рахується.
Знайдені плити єврейська громада вирішили вмурувати у стелли. Та от щодо їх встановлення у сквері теж не все зрозуміло:
(Я.З): – Ці плити різного віку, в залежності від дати поховання. Деякі з них за цей час уже поломані. Тому ми запропонували такий проект, щоб ці плити були вмуровані в стіни. Ми поставили спершу пробні 4 стіни. Взагалі їх по проекту має бути десь 48 чи 49.
(Ж): – Я бачила по проекту, що 19 стел передбачено?
(Я.З): – 49. Взагалі їх повинно бути стільки, на скільки вистачить плит. 19 – це тільки на центральній алеї буде.- У новому проекті їх вже 49, а взагалі буде стільки, на скільки вистачить плит, – наголошує Яків Заліщикер.
З’ясовується, що навіть міська влада не в курсі, скільки стел розміститься на комунальній землі, адже у своїх відповідях чиновники одностайні – погодились лише на 19.
«Облаштування скверу, як місця пам’яті тільки єврейського народу історично несправедливе, бо у місці, де сьогодні знаходиться парк, знайшли останній пристанок українці, а, зокрема, молодь ОУН»
У 2017 громада Коломиї, спираючись на свідчення очевидців, вирішує встановити у парку хрест, пам’яті загиблих та захоронених на місці колишнього єврейського цвинтаря (поміж людей званого «окопище») українців. 26 лютого 2017 р., в день відзначення 25-ліття створення Коломийської міськрайонної станиці вояків УПА, активістами, при підтримці громади, на центральній алеї встановлено хрест, який освятили військові капелани. (фото освячення)
Не секрет, що у світі є багато місць, які поєднали пам’ять про трагічні події різних націй, де були знищені чи поховані люди різного віросповідання (Аушвіц-Біркенау, Бабин Яр).
Та Яків Заліщикер говорить, що про спільний меморіал у цьому сквері мови йти не може.
Я.З: – В Шепарівцях стоїть і пам’ятник і хрест, бо там було місце масового розстрілу, де загинули в тому числі українці і поляки. Тут (на вул. Чехова, ред.) – це не місце масового розстрілу. Тому тут хрест бути не може.
Ж: – Якщо говорити про це кладовище, то там хоронили виключно євреїв?
Я.З. – Тільки євреїв. Інших не було. Ні поляків, ні українців. Раніше такого у людей в голові навіть не могло бути, щоб на єврейському кладовищі поховати католика, чи єврея поховати на католицькому.
Однак коломияни зазначають, що облаштування скверу, як місця пам’яті тільки єврейського народу історично несправедливе, бо у місці, де сьогодні знаходиться парк, знайшли останній пристанок українці, а, зокрема, молодь ОУН. Про це у своїй документальній книзі згадує Михайло Томащук: «До 1944 року німцям не вдавалося вийти на слід піпілля, але в лютому провокатор Кобилянський відправив у гестапо Череміщука Ілька, братів Бабущаків Івана та Григорія, Стефанціва Миколу, Довганюка Миколу. Усі вони були розстрілні на жидівському цвинтарі у Коломиї.
Тоді ж поліцаї – поляки, переодягнувшись у цивільне, схопили в Корничі члена ОУН Нижника і повезли фірою до Коломиї. Але у Воскресінцях з арештантом залишився лише один поляк, а решта пішла арештовувати бандерівця Миколу Григорчука. У цей час озброєний пістолетом мешканець Корнича , член окружного проводу ОУН Микола Пустовар «Пан» вирішив відбити Нижника від поліції, але в нього заклинило пістолет і поляк його тут же застрелив. Григорчук, побачивши убитого свого побратима, відмовився йти до фіри і його розстріляли на місці.
Петро Білейчук намагався втекти від гестапівців, але був поранений, а потім розстріляний в Коломиї. Після втечі німців на жидівському цвинтарі були проведені розкопки, і багатьох воскресінецьких хлопців родичі впізнали і похоронили у рідноу селі». (Уривок із книги Михайла Томащука «Смертю смерть подолав», написаної на основі зібраних матеріалів живих свідків подій і записаних у такій же формі, як вони відбувалися).
Ми вирішили з’ясувати у старших жителів Коломийщини, чи пам’ятають вони події, описані у книзі. Наші пошуки очевидців увінчалися успіхом:
– Молодь села була учасниками ОУН. А провокатор Кобилянський, я вам скажу, він не був з нашого села, але він був в нашій організації. Він працював у організації, а потім видав своїх. Він навіть до дівчини ходив у селі нашому, щоб, напевно, більше довіри було. Потім, коли проти нього були докази, щого наші хлопці знищили, – розповідає Євдокія Білейчук 88-річна жителька села Воскресінці.
На той час жінка була ще школяркою, проте у дитячій пам’яті події тих років закарбувалися чітко. Пригадує, що масові арешти та розстріли українців у Коломиї в 1943 здійснювали німці:
– Першого забрали вони Череміщука. Забрали возом і поїхали за ріку. Він був фізично сильним хлопцем і напевно не давався, але їх було більше. Вони його задушили чи вже вбили, і лежав він на фірі і вже ноги звисали, як везли через ту річку, де я жила. Їхали через місцевість, яку ми називали Мар’янки. Їх йшли визволяти Пустовар і Томащук Микола. Не врятували. Їх розстріли разом з ними. Загинули: Стефанців Микола, Довганюк Микола, Бабущак Григорій, Гриць йому казали. Він 1926 р.н., а це був 1943 рік, дитина ще. І Білейчука Петра. Вони пішли до нього, а він втікав. Його поранили. Потім відправився на лікування, а його забрали і розстріляли.
Коли на зміну німцям до Коломиї прийшли совіти, то «визволителі» дозволили родичам розстріляних забрати тіла, які поскидали у величезні ями на тодішньому єврейському цвинтарі.
– Родина їх знайшла там, де розстрілювали, на окопищі, на жидівському цвинтарі. Родина позабирала їх тіла і вони поховані в нашому селі. Це я була свідком тих подій, – каже Євдокія Білейчук.
До перепоховання, тіла молодих оунівців лежали на окопищі близько року. Пані Євдокія також розповідає, що ями, в які поскидали українців були величезні. Одна вміщувала 50, а то й більше людей. І тут жінка дає сенсаційну інформацію:
– Їх було страшно багато. Але я вам скажу, що євреїв поміж ними не було – це були наші хлопці, яких порозстрілювали.
Такі ж свідчення дають і два інші мешканці Воскресінець.
Михайло Карпенюк (1930 р.н.) розповідає, що зрадники та заслані агенти часто втиралися в довіру до місцевих жителів та видавали їх ворогам. Пригадує, як загинув його сусід:
– Він був поранений і втікав. Ще перестрибнув через паркан (та земля на окопищі була загороджена). Але його поранили ще раз і він там упав.
На окопищі знайшли і брата, жителя Воскресінець, Юрія Білейчука (1935 р.н.). Брата Юрія – Петра Білейчука – спершу поранили:
– Почалася стрілянина. Він почав втікати. Було багато снігу, він застряг і там його поранили. Але так як німці не знали тут доріг, він таки вирвався, забіг до сусідів і сховався під ліжко. Переслідувачі почали заходити до всіх сусідів, почали шукати. Але, на щастя, якось не додумалися подивитися під ліжко. За якийсь час та стрілянина закінчилася.
Можливо чоловікові вдалося б врятуватися. Брат загиблого пригадує, що з лісу прийшли хлопці (УПА) та просили не звертатися до лікарів. Обіцяли, що вилікують чоловіка самостійно. Та родина все ж вирішила віддати пораненого до шпиталю.
– Тоді було так, що як тільки людина з пораненням потрапляла в лікарню, то відразу повідомляли, що такий-то до нас поступив. Німці прийшли в лікарню і забрали брата в тюрму. Там тих хлопців збирали. Там були Ілько та Григорій Бабущаки, туди ж потрапив і брат Петро. Вони там кілька днів пробули. Була ще така там Доця, нині покійна, яка там працювала. Вона нам потім розповідала, що з ними там робили у тій тюрмі. А потім через якихось два дні їх всіх зібрали, бо там було багато хлопців, і вивезли на окопище. Там було заготовлено дві ями, не гріб, а великі ями. Вони поклали дошку. Хто міг стояти, той міг, а хто не міг, тих зв’язували дротом. І один з німців стріляв. Хлопці падали в ту яму. Через кілька тижнів «визволителі» дозволили викопувати тіла. Тоді забрали тіла Бабущаків, забрали брата Петра, привезли у село і тут перепоховали, – розповідає Юрій Білейчук.
Та навіть тоді, кажуть очевидці, перепоховали не всіх. У ямах на окопищі були не тільки мешканці Коломийщини. Останній пристанок там знайшли і «вороги окупантів» з сусідніх районів. Тіла частини з них так і не забрали.
З’ясовуємо у Якова Заліщикера, чи чув він щось про ці події.
Ж: – Розповідають, що там були розстріли.
Я.З. – На цьому кладовищі нікого не розстрілювали. Ні гестапо, ні НКВС.
Ж: – А розстріляних в інших місцях туди не звозили?
Я.З. – Ні. Якщо взяти ту територію, то поховання були до самого потічка, там де асфальтова дорога (вул.Чехова, ред.). Мені навіть американці пропонували, коли ми паркан будували, дорогу перенести, щоб по могилах ніхто не їздив. Але там дуже багато комунікацій.
Однак і Яків Заліщикер розповідає про один випадок, пов’язаний з тією територією:
– Мені один старий поляк розповів історію про те, що в 43 році, під час окупації, на стадіоні «Сокіл», тепер це стадіон «Юність», молотили зерно. І було 12 молодих хлопців українців, десь років двадцяти. Один з них кинув ключ і зламав ту молотилку. Німці всіх тих хлопців пошикували і вимагали, щоб вони признались, хто кинув. Інших пообіцяли не чіпати. Вони стояли і ніхто не сказав. І всіх цих хлопців розстріляли просто на стадіоні. Далі їх відвезли і викопали яму, недалеко від того місця, де зараз світлофор стоїть (перехрестя вул. Чехова і вул.Петлюри, ред.). В ту яму цих 12 хлопців поскидали, прикрили землею і поїхали. Але, так як то було єврейське кладовище, то жінки старші, пішли в комендатуру німецьку і попросили дозволу їх перепоховати на українському кладовищі. І на третій день цих всіх хлопців викопали і перепоховали. Ось це був єдиний випадок в історії цього кладовища.
Натомість громадські активісти міста, спираючись на свідчення очевидців, пояснюють, що поставлений хрест є вшануванням пам’яті загиблих земляків. При тому їх обурює неповага до цих фактів з боку єврейської общини:
– Вже через кілька тижнів після встановлення ми стали свідками обурливих дій у сквері: встановлений хрест хтось накрив спеціально пошитим для цієї справи чохлом. Ми прийшли у парк та запитали сторожа, який там перебував про причину таких дій. Він сказав питати в Заліщикера. Передзвонивши до нього, ми довідались, що ці дії були зроблені умисно, бо у місті перебували приїжджі євреї, які навідувались у сквер і не повинні були бачити там хрест. Як толерантні і терпеливі люди, ми вирішили не провокувати наростання конфлікту, проте застерегли єврейську громаду від таких дій у подальшому, – кажуть громадські активісти міста.
«Нас намагаються втягнути у міжнаціональний конфлікт»
На думку Любомира Грабця, виховника ПЛАСТу, члена проводу ОУН, сьогодні і коломиян і єврейську громаду намагаються довести до протистояння:
– Нас намагаються втягнути у міжнаціональний конфлікт. Століттями міжнаціональна громада міста жила у взаємній повазі та взаємовиручці, особливо в тривожні часи воєнних катаклізмів. Українці, вірні своїй християнській моралі, простили євреям, одурманеним комуністичною ідеологією, активну участь у винищенні української нації у 30-х роках минулого століття, і ризикуючи життям своїх дітей та сімей, рятували від смерті єврейське населення. Згадаймо Цілю Оренштайн, котру врятував окружний провідник СБ ОУН Василь Федюк «Курява», розгром Літинської жандармерії в Літині загоном УПА під проводом полковника «Батька» Омеляна Грабця, Онуфрія, діда голови Конгресу української інтелігенції Ольги Руданець, котрий по одному у соломі перевозив на Бесарабію дев’ятеро дітей сусіда Мойсея. А що говорити про його святість Главу УГКЦ Андрея Шептицького, з благословення якого у монастирях переховувалось сотні єврейських сімей, чи отця Омеляна Ковча – колишнього коломийського гімназиста, котрий з хрестом прийняв мученицьку смерть і не покинув в останню хвилину в’язнів євреїв і визнаний в наш час праведником світу навіть єврейським народом. Ми називаємо цю невелику кількість із загальної маси всеукраїнської християнської моралі не для винищення, а щоб підкреслити, що християнська любов має бути нормою буття всіх націй у нашому світі, що є безальтернативним правилом справжнього націоналіста. Разом з тим, ми нікому не дозволимо топтати чи зневажати наших святинь. Справжній християнин святинею не торгує – він з нею живе, за неї або з нею помирає.
А що ж міська влада?
Коломийська міська рада намагається триматися від наростаючого конфлікту осторонь. Можливо, якби вона на початках припинила дії євроейської громади по перетворенню парку у кладовище – то і протистоянь ніяких б не було. Однак, очільники міста зайняли пасивну, вичікувальну позицію. За всі ці роки, вони спромоглися лише організувати двоє громадських слухань. На слуханнях громада висловилась проти відновлення старого кладовища у середмісті та, як вже зазначалося вище, побачила його хіба що меморіальним сквером.
– Наша чітка і безальтернативна позиція створювати максимально комфортне проживання в нашому домі всіх національних меншин, але нікому не дозволяти наруги над нашими національними і релігійними святинями. Приклад Бабиного Яру у Києві, спільного українсько-єврейського меморіалу в Америці вказують, що взаємоповага до релігійних святинь не роз’єднує, а об’єднує поступ націй на шляху до прогресу і взаємоповаги, – каже Любомир Грабець.
Зрештою, громадські активісти отримують черговий лист із міської ради, в якому влада пропонує декілька варіантів вирішення конфлікту. Один із яких викликає обурення громади. Активісти вирушають до мера, щоб отримати роз’яснення по наданій відповіді:
– Там сказано, що треба провести розкопки, останки перепоховати, – цитує громадський активіст Геннадій Романюк.
– Навіщо писати такі провокативні речі? Розкопувати могили, переносити освячений хрест – це ж наруга над пам’яттю, – обурюються громадські активісти.
– А чому? – дивується мер. – Може євреїв викопати і перепоховати.
Мабуть у цей час мер шукав шляху для відступу, адже у його ж чітко написано, що міська влада для вирішення конфлікту пропонує: «Перепоховання борців за незалежність України з подальшим встановленням пам’ятного хреста (меморіального знаку) на іншій території» або ж: «Встановлення даного пам’ятного хреста (меморіального знаку) на інших пам’ятних місцях, пов’язаних з борцями за незалежність України”.
Коли ж громадськість пропонує меру написати про озвучену ним усно пропозицію перепоховати останки іудеїв єврейській громаді, очільник міста відмовляється:
– Вони в мене нічого не питали, – аргументує відмову Ігор Слюзар.
Тим часом Яків Заліщикер каже, що про перепоховання чи розкопки у цих місцях не може бути і мови, адже цього не допускають канони іудаїзму:
– Є основні принципи, які ніхто не може порушувати. Наприклад, правила поведінки на єврейському кладовищі. Перше: «Надгробні пам’ятники і все кладовище – недоторкані». Друге: «Заборона на перезахоронення і розкопування могил». Не дозволяється також у єврейському віросповіданні робити кремацію. «Земля на єврейському кладовищі вважається святою. На кладовищі забороняється: їсти і пити; вести легковажні бесіди; проходити, щоб скоротити шлях; пасти тварин; переховуватись від дощу і сонця, спати і т.д. Встановлювати атрибутику інших релігій; відвідувати кладовище у суботу і єврейські релігійні свята; відвідувати кладовище без головного убору».
Зважаючи на такі канони, з’ясовуємо у голови єврейської громади ще одне важливе для коломиян питання:
Ж: Коли завершаться роботи, прохід по центральних алеях залишиться, чи його не буде?
Я.З. Я не готовий відповісти на це питання. Я думаю, що вночі, як всі меморіальні кладовища в Європі, воно буде закрите. Зрештою, питання закриття кладовища буде вирішувати міська рада або міськвиконком. Такі питання ми не вирішуємо, можемо тільки пропонувати.
На даний же час Яків Заліщикер подав до суду та вимагає забрати зі скверу встановлений коломиянами хрест:
Ж: – До кого позиваєтеся на судовому процесі?
Я.З. – До міської ради за її бездіяльність. Міська рада на встановлення хреста дозвіл не давала. З Івасюком ми зустрічалися він осудив встановлення цього хреста, патріарх Шевчук теж у відповіді мені написав, що осуджує це. Цей хрест поклали громадські організації і військові капелани. Вони написали листа до міської ради про те, що хочуть встановити хрест. Мені Слюзар подзвонив, я прийшов до нього і сказав, що на кладовищі цього бути не може. Він сказав, що міська рада їм дозвіл не дасть. Вони поклали цей хрест самовільно. Я вважаю, що це провокація. Поки що відшкодування матеріальних і моральних збитків ми не вимагаємо, але якщо це буде сильно затягуватись, то можемо і вимагати.
Тим часом військові капелани пояснюють, що хрест поставлений та освячений згідно канонів:
– Коли ми їздимо на Схід і там проводимо релігійні обряди, всі ж вони вважаються дійсними і чинними. Треба розуміти, що у час війни діють інші правила. Цей хрест у парку, поставлений в пам’ять за загиблими оунівцями і звичайно, що ми повинні були його освятити. Освятили його військові капелани і ми не потребували жодних дозволів на ці дії, – каже капелан Василь Довганюк.
Чи все можна купити?
Попри те, що на обговорення питання в ефірах на ТБ, а чи зустрічі з коломиянами, єврейська громада іти не хоче, дійти згоди з місцевими активістами вони все-таки спробували: запропонували гроші за демонтаж хреста.
– Представники єврейської громади, а також посередники від них, кілька разів намагалися втюхати гроші тим, хто, як вони вважають причетний до ідеї встановлення хреста, щоб ті, у свою чергу, забрали хрест. Спершу пропонували 4 000-5 000 доларів, остання пропозиція була – 10 000. Дійшли до такого цинізму, що навіть переконували взяти ці кошти для використання на допомогу атовцям, – розповідають громадські активісти.
Чому ж єврейська громада вдалася до таких дій? У інтерв’ю Яків Заліщикер зазначає, що роботи у парку відбувалися за фінансової підтримки євреїв з усього світу:
– Частину коштів на роботи нам давали приватні особи з Америки. Деякі речі я робив самостійно. Частину коштів знаходив головний рабин міста Коломиї.
Та чи знали жертводавці про те, що член їхньої громади зводить меморіали по спірних дозвільних документах та всупереч волі громади? А якби знали, то чи виділяли б так охоче кошти?
Яків Заліщикер повідомляє, що на сьогоднішній день всі роботи у сквері призупинені:
– Поки стоїть хрест, там нічого робитися не буде. Навіть паломники не приїжджають через хрест, тому що це є наруга над кладовищем.
Громадські активісти міста переконують, що забрати пам’ятний хрест не дозволять нікому, навіть, якщо доведеться відстоювати його силою. А ще додають, що, на щастя, не все ще у нашому місті купується та продається. Завжди знаходиться, хоча б не велика група людей, яка готова відстоювати свою землю, закони та порядки на Майдані, на війні, а чи просто у рідному місті.
Наступне судове засідання у даному питанні мало відбутися 27 червня та через відсутність представника міської ради засідання перенесли на 11 вересня.
Громадські активісти у свою чергу добилися від влади проведення ще одних громадських слухань з цього питання. Слухання «Про увіковічення пам’яті жертв тоталітарних режимів у парку по вул. Чехова» пройдуть 2 липня 2018 року о 15.00 год. у приміщенні залу засідань міської ради..
Ми обов’язково слідкуватимемо за розвитком подій та повідомимо про них у наступних матеріалах.
