ГЛУЗД

Христина Дем’янчук щодня долає чималу відстань велосипедом, щоб потрапити у майстерню, де виготовляє керамічні люльки. Вдома у дівчини тихі сусіди навпроти, які, як вона стверджує, навчили її критично мислити, ще б пак, на цвинтарі були інші? 

Вона любить дітей і проводить для них майстер-класи з ліпки глиною (ні, вони не ліплять люльки). У Христини щира посмішка, а у очах дитячий захват від життя. Про свої три роботи, світогляд та плани на майбутнє вона поділилась з Глуздом:

– Христино, який ВНЗ ти закінчувала?

– Рік тому закінчила Коломийський педагогічний коледж, відділення образотворчого мистецтва, та коледж дав мені скоріш знайомства, ніж освіту.

– Як ти зрозуміла, що саме це відділення твоє?

– Я хотіла стати мультиплікатором. Це була моя заповітна мрія. Проте, у 2013 році пояснити мамі, що це буде перспективна робота в Україні, виявилось дуже складно. Я довго думала, куди саме йти вчитись, обирала між Косовом та Коломиєю. Нарешті  вирішила: доки я не зрозумію, чого хочу, буду навчатись у Коломиї. Тут у мене буде час на розвиток. На жаль, мультиплікація наразі відійшла на другий план. Однак все частіше починаю думати про те, щоб таки створити щось своє. Тим паче, що я працюю з глиною, тому обмірковую варіант створення мультиплікації  з глиняними персонажами. Але це поки в далеких планах. Мені найбільше подобаються мультфільми з тонкою гранню, де є жарти, які зрозуміють тільки дорослі, і жарти, з яких сміятимуться тільки діти. Такі мультики можна дивитися усією сім’єю, і це прекрасно.

– Чим займаєшся після закінчення коледжу?

– Фотографією, керамікою, починаю виготовляти прикраси власного дизайну і проводжу майстер-класи для дітей у сімейно-консультативному центрі “Веселка”. За фахом я вчитель і вважаю, що потрібно розвивати ці навички. Я обожнюю дітей, які дійсно хочуть чогось навчитись. Мені дуже подобається працювати з ними, адже у дітей думки не “захламлені”. Вони вільні у своїй фантазії і творчості. Саме під час роботи з дітьми я починаю розуміти, що таке справжнє мистецтво.

– Чому тоді ти не працюєш у школі?

– Неформальна освіта, як на мене, – це те, що дасть змогу дітям реально розвиватись. Дітей потрібно зацікавлювати, а жодну дитину не зацікавиш, коли у вас сухих 45 хвилин і матеріал з нудної книжки. Неформальна освіта дає можливість дітям вільно себе почувати. Вони йдуть робити те, що люблять, якщо це, звичайно, не нав’язано батьками. Коли дитина робить улюблену справу, вона робить це набагато краще.

До прикладу, я. Мене не цікавила математика, але повинна була її добре знати. Замість того, щоб витрачати час на зубріння предмету, який мені був байдужий, я могла б більше часу приділяти художній школі. Мені доводилося розриватись між двома школами. І там, і там вимагали хороших результатів. Тепер думаю, що якби покинула школу і навчалась лише у художній, то це принесло б мені набагато більше користі. Я не проти школи, але проти системи освіти та викладання.

До слова, у педагогічному коледжі є викладачі з мого відділення, які намагаються підштовхнути своїх учнів до творчості, підтримують їх, стараються зробити викладання цікавим і нестандарним. Професія вчителя, на мою думку, є досить спірною. Усі поважають людей цього фаху, і це дійсно хороша професія, однак вона не приносить достойного заробітку. Якби вчителям давали більше волі, дозволяли проявляти ініціативу, відходити від стандартів, продиктованих “зверху”, не примушували писати нудні конспекти і відчитати уроки, то, можливо, ситуація була би іншою.

– А як почалась твоя співпраця з “Веселкою”?

– Подзвонили моєму співробітнику по кераміці і запропонували проводити майстер-класи по ліпці глини. Йому це не підійшло, а от я одразу зацікавилась. Перший майстер-клас пройшов дуже вдало, усі були дуже задоволені. Ми продовжили співпрацю. Тепер думаємо провести майстер-клас для підлітків з фотографії. І стосуватись він буде соцмереж, адже зараз дуже популярний Instagram. Хочу показати і навчити, як з  допомогою телефона робити чудові фотографії.

– Важко працювати з дітьми?

– Залежно від віку, статі, і психотипу, усі діти поводяться абсолютно по-різному. Є діти спокійні, а є непосидючі. З одними легко, з іншими важче, але оце “важче” перетворюється на щось нестандартне, створене дітьми. Мені здається, чим тобі важче, тим більше ти розвиваєшся. Діти неймовірно виснажують. Під час майстер-класу ти потрібна усім і в ту ж мить, ні на секунду пізніше. Розірватись можна! А ось уже після майстер-класу, коли все прибрано, я переглядаю роботи дітей і вони викликають у мене шквал радості і захоплення, адже мені вдалось чогось їх навчити, зацікавити, створити щось нове і весело та цікаво провести час. Це дуже круте відчуття! Коли дитина приходить вдруге, вона вже бачить в мені друга і спішить поділитись усім, що з нею сталось за час розлуки. Так що усі труднощі вартують такого результату (посміхається).

– Ти також працюєш у майстерні “ФАЙНІ ФАЙКИ”. Розкажи детальніше про роботу там

– Я завжди дію по принципу: якщо сумніваєшся у своїх можливостях, то треба діяти. Коли я вчилась у коледжі, то ліпка була мені байдужа. Але одного дня до нас у коледж прийшов Володя Колодюк, досить такий цікавий “дядько”, з довгим волоссям і бородою. Він запропонував роботу, показуючи керамічні писанки. Я подумала, що у розписуванні писачком писанки немає нічого складного, тим більше Володя – дуже цікава людина. У той же день я пішла у майстерню подивитись що до чого. Правда, коли мені почали показувати інші роботи, як виявилось, основні, а то були люльки для куріння, я почала сумніватись, чи така робота мені взагалі підходить. Я сама далека від куріння, алкоголю, бо це мене ніколи не цікавило, а тут треба виготовляти речі, з яких потім курять. Але я все ж таки вирішила спробувати. Ось у травні було два роки, як я займаюсь ліпкою. Спочатку було дуже важко, але хлопці вчили, пояснювали, показували… І тепер я можу зліпити будь-якого мультиплікаційного персонажа з усіма деталями.

По суті, я вчилася експериментально, адже в майстерні нема профі, який би займався цим все життя. Я помітила, що кераміка – це мистецтво, де люди чомусь бояться або не хочуть ділитись знаннями чи досвідом. В Інтернеті такої інформації дуже обмаль. Не знаю з чим це пов’язано. Робота цікава, але самому дуже важко розібратись з деталями. Однак це можливо, шляхом купи помилок і зіпсованого матеріалу та експериментів (сміється). Наразі я починаю задумуватись над тим, щоб почати виготовляти прикраси з кераміки. Зараз дуже популярні ручні роботи. Усім хочеться чогось унікального, а не шаблонного з магазину. А я люблю створювати щось унікальне. У нас, по суті, маленька сім’я. Ми багато часу проводимо разом, ходимо в гори. Це круто! Ми постійно спілкуємось, у нас не виникає непорозумінь, усе вирішуємо шляхом дружнього діалогу.  Щодо процесу створення люльок, то він досить специфічно відбувається. Коли мені потрібно зробити багато стандартної роботи, я приходжу зранку. У майстерні нікого немає і мене нічого не відволікає. Робота у нас починається з 2-ої дня, так що часу у мене вдосталь. А якщо потрібно створити щось цікаве і неформальне, я приходжу разом з усіма. Ми постійно обговорюємо різноманітні соціальні теми. У кожного своя думка, яку ніхто не боїться висловити, адже ніхто її не засудить. Ми дивимось фільми, слухаємо музику. Обговорюємо усе. І така атмосфера просто неймовірно надихає!

– А як щодо фотографії? Ти ж і цим займаєшся…

– Навчаючись на 2-гому курсі у педколеджі, я взяла участь у конкурсі краси “Перлина коледжу”. Після конкурсу  вирішила, що хочу бути моделлю. Спочатку вчилась фотографувати сама себе. Коли почала вивчати детальніше модельний бізнес, зрозуміла, що ріст у мене далеко не 173 сантиметри і краще туди не лізти (сміється). Але я відчула смак фотографії і продовжила вивчати цю справу. Спочатку фотографувала на телефон себе, подруг. Хоча якість фото була низькою і обробляла їх у додатку в одній із соцмереж, але усім подобалось! Просити про допомогу – це не моє, тож я вирішила самостійно назбирати кошти на свій перший фотоапарат і ним стала “мильничка”. Фотографувала нею, світлини продовжувала обробляти в додатку, але нікому в цьому не зізнавалась. Людям все більше подобалися мої фотографії і я почала приймати замовлення за гроші. Для мене тоді це було щось неймовірне: за те, що я люблю робити мені ще й гроші будуть платити! Проте пам’ятаю, коли йшла на свою першу платну зйомку і страшенно переживала, як відреагують замовники, коли побачать мою “мильничку”. Реакція була відповідна: люди дивились з підозрою. Згодом деякі з них навіть перевіряли мої фото у Google, бо думали, що я скачала фотографії з Інтернету і вони не мої. Що ж… Скажу тільки, що на моїй персональній фотовиставці було фото зняте на “мильничку”. І зараз я переконана: байдуже, чим ти фотографуєш, головне – результат.

–  Які казуси траплялись у роботі фотографа?

– О! Їх багато! Що ж, згадаю, найяскравіші для мене… Моє перше замовлення – зйомка весілля. Позичила професійний фотоапарат, але забула про таку вагому деталь, як батарея. Отже, посеред зйомки фотоапарат розряджається. Ані зарядки, ані запасної батареї у мене з собою нема. Тоді я дістаю з сумки свою “мильничку” і закінчую роботу. До речі, фото з “мильнички” вийшли кращі, ніж на професійному. Пара фотографіями залишилась задоволеною. Ще був момент, коли у мене “полетіла” флешка з усіма фотографіями. Здається, ситуація безвихідна, але не для мене. Труднощі примушують мене діяти. Я прочитала море статей щодо відновлення інформації на флешці. Знайшла сотню програм платних і тільки одну безкоштовну, яка і врятувала ситуацію. А ще якось проводила зйомку у воді. Прийшла на місце швидше за модель і розмірковувала, чи не прилаштувати кудись телефон для запису бекстейджа. Поки думала, прийшла модель і ми почали працювати. Під час зйомки я заходила все глибше і глибше у воду, вже і по пояс зайшла, і про одяг забула, і те, що змінного не мала з собою… І ось ми закінчили, виходимо на берег. Я захотіла глянути, котра година, витягла телефон з кишені… і розумію, що йому гайки! Під час зйомок він постійно був у воді. Звичайно, врятувати його не вдалось, довелось купувати новий. Однак я люблю казуси. Вони мене вчать виходити з різноманітних ситуацій.   

– Три роботи! Як ти справляєшся?!

– Я дуже люблю, коли у мене 100% зайнятість. Як тільки я починаю відпочивати, мені стає важко повертатися до роботи. Парадоксально, але чим більше я працюю, тим більше у мене сил для роботи.

– У тебе були творчі кризи?

– Так, були. Найдовша криза у мене була після виставки у музеї Гуцульщини, в якій я брала участь. Після неї мені не хотілось займатись творчістю, я закинула малювання. Тоді ще у мене трапилась розмова з Мирославом Ясінським. Він сказав, що з моїм потенціалом потрібно перебиратись до Львова і там здобувати освіту, а не втрачати час у педколеджі. Розповівши про цю розмову мамі, я не зустріла необхідної підтримки. Вона з того покоління людей, яке не розуміє, як можна кидати навчання на півдорозі заради чогось незрозумілого. Мама запропонувала таки закінчити коледж, а там видно буде. Одним словом, я почувалась пригнічено. Вирішила, що покину мистецтво, буду вчитись на ресторатора і піду працювати. Але тоді я знайшла себе у фотографії і криза поступово відступила. Я зрозуміла, що коли починається криза, потрібно просто дати собі волю і спробувати щось нове і ніколи собі не відмовляти у тому, що ти хочеш давно зробити, але з якихось причин не робиш. Ось тоді саме час почати.

– Якби у тебе була суперздібність, якою вона була би?

– Це не зовсім суперздібність. Я б замінила собі око на фото-відеокамеру, бо я бачу стільки всього прекрасного і цікавого, але не завжди вдається передати це через телефон. Зазвичай я без фотоапарата у такі моменти. З такою штукенцією я б не втрачала можливості!

– Ти б вижила на безлюдному острові?

– Думаю, що вижила би. У мене був експеримент. Я вирішила не виходити з кімнати 5 днів і ні з ким не спілкуватись. Я попередила усіх вдома. Рідні, в принципі, звикли до мого дивацтва, тому не дуже і здивувались. Впродовж тих днів я усвідомила, що з часом мозок починає спілкуватись сам із собою, тобто ти починаєш розуміти, що ти не думаєш, а спілкуєшся з персонажем у голові. Для творчості це круто, бо твій мозок нестачу спілкування заміняє чимось дивним, творчим. Твій політ думок стає ширшим, тому що ти  не маєш з ким ними поділитись, ти не можеш емоційно їх виплеснути. Ці емоції накопичуються і в один момент вибухають в іншому вигляді. Тому я думаю, що на безлюдному острові я була би божевільним художником, який залишив би малюнки на скелях, різьбу на дереві і розмалював пісок! Досить непогане життя, але важливо, щоб потім цю творчість обов’язково побачили люди! Мені важливо, щоб мою творчість бачили. Тому мені подобається кераміка, вона зберігається століттями, і можливо колись якийсь археолог розкопає щось зліплене мною! (сміється)

– А як щодо планів на майбутнє?

– У мене є море ідей. Дуже хочу створити колекцію прикрас з кераміки на професійному рівні. Не просто цацки, а щоб їх представляли на Fashion Week. Буду продовжувати розвиватись як фотограф. І надалі працюватиму у майстерні “ФАЙНІ ФАЙКИ”. Можливо, таки створю свою першу мультиплікацію… Ну, а решта залишиться наразі при мені. Поки що покидати Коломию не збираюсь, хочу розвиватись тут, а заодно і розвивати місто. Тут у мене все почалось, тут і продовжиться моя історія…

За інтерв’ю подякувала Яна Букреєва

Фото: Іван Семенюк та особистий архів Христини Дем’янчук

Локація: Sushi House: м. Коломия, вул. С. Бандери 53 В. Контактний номер: 0636278547 

 

Наші партнери