ГЛУЗД

Заходжу на порожнє шкільне подвір’я, яке зараз ніби мертве. Навколо – ні душі. Триває урок. Так, ви не помилилися, сьогодні я у ролі вчителя. У цьому матеріалі редакція Глузду покаже вам всі “радості життя” учителів, ну і, звісно ж, учнів.

Ви, напевно, один із тих, хто свято переконаний у тому, що життя у школі 21 ст. неможливе без гаджетів. Так ось, ми можемо спростувати ваші  думки: в молодшій школі впродовж 20-ти хвилинної перерви не зустріли жодної дитини з телефоном в руках. Хтось кулею біжить на подвір’я, інші прогулюються коридорами школи. Мить, і з-за кута коридору чути плач… Дівчинка років 6-7 прикрила обличчя руками. Запитую в чому річ, та чим можу допомогти. А вона, побачивши незнайому людину, витирає сльози та мовчить. Підбігають дві дівчинки з класу навпроти, одна обнімає, інша тягне гуляти і дівча знову усміхається. З іншого боку хлопці штовхаються, вирішуючи суперечку. Гублюся у дитячому гаморі та масі емоцій.

Поспішаю  в кабінет директора та з його згоди іду пробувати «вчительського хліба».  По дорозі в клас педагоги-гуманітарії кажуть, що мені випав найважчий предмет – фізкультура, вгамувати енергію дітей інколи на межі з реальністю. З уважністю вислуховую їхні настанови і перестороги, та малюю в голові свій перший ідеальний урок.

  Тетяна Валеріївна – красива жінка у спортивній формі, на  вигляд їй близько 35,  впевненою ходою крокує до класу. Саме вона розділить сьогодні зі мною свій урок. На зустріч їй мчаться діти, щоб обняти. Лунає дзвоник, школярі збираються на урок. Вчителька вітається та представляє мене. Маленькі оченята з цікавістю спостерігають що буде далі… Розповідаю  трішки про себе, кажу, що журналістка та напишу про урок статтю. І тут на мене сиплеться гора питань:

– Де буде опублікована стаття?

– Що ми сьогодні будемо робити?

– Ви ж не напишете, що ми не дуже чемні, правда?

Відповідаю на запитання та запрошую всіх зосередитися на уроці.  Командою учні шикуються по двоє і ми вирушаємо до спортзалу. Вчитель нагадує, що за гарну поведінку чемні отримають плюс 1 бал. Коли проходимо повз кабінети, в яких триває навчання, розумію практичне використання цього балу. Нагадую ще разів зо 5 про тишу. Ми успішно підходимо до спортзалу, не зірвавши жодного уроку.

І тут почалось шикування. Свисток…І більша частина стоять на місці,  а інші рвонули з м’ячами по спортзалу. Розумію бажання свободи, та далі так справа не піде. Ще декілька свистків і нарешті почули  майже всі.

“Рівняйсь, струнко!”

І тут хлопці вирішують посперечатись хто вищий. При цій дискусії в рух відразу ідуть стусани.

Заспокоюю, на допомогу приходить вчитель – один свисток і всі почули.

І тут, один із учнів запитує:

– Можна вийти?

– Так, – відповідаю.

 “Рівняйсь, струнко на  перший-другий розрахуйсь”

Після розрахунку черговий учень віддає рапорт:

– 4 клас, у кількості 18 учнів, до уроку фізкультури готовий.

Починаємо розминку…

І тут знову:

– Можна мені вийти, – проситься інший учень.

– Звичайно, – нічого не підозрюючи, відпускаю.

До мене підбігає одна з учениць та вводить в курс справи. Як виявилося, одного з хлопців відпускати посеред уроку не можна. Він відпрошується, ніби-то в туалет, а сам уроки прогулює.

Не звожу погляд з дверей, думаючи чи повернеться учень, та продовжую навчальний процес.

– Кругом руш, виконуємо розминку за мною…

Розминання шиї, кругові оберти руками, підняття п’яток, ходіння на пальчиках, біг та інші вправи, які добре закарбувалися в нашій пам’яті. Тут головне не втрачати ритм, дітям швидко набридає одноманітність.

Між цим, учень повертається, я радію, та розумію що навряд ще когось відпущу.

Всі розігрілись і готові до навчання.

 Сьогодні останнє заняття з волейболу. Поки розмотуємо та фіксуємо сітку, діти діляться на команди. Все готово, розпочинаємо гру. Перша подача і рахунок 1:0. Учні  дуже відповідально ставляться до гри. Кожен намагається максимально викластися, щоб їхня команда перемогла. В когось виходить, комусь доводиться пояснювати ще раз. Ловлю поглядом радісну усмішку – вийшло. Бачучи цю радість, заряджаюся від дітлахів невимовним  позитивом.

Тепер чітко розумію, вчитель – це не професія, а покликання. Це натхнення, яке ти черпаєш. Завдяки цьому натхненню готовий знову і знову долати буденні труднощі, щоб донести знання до світлих голівок. Розумію свою першу вчительку (вона, до речі, керівник класу, де я провожу урок), яка каже:

  “Вчитель – це твоє, коли просинаєшся посеред ночі у середині серпня і сниться тобі урок”.

Наш урок добігає кінця… Останніх 10 хвилин граємо футбол. Тут вже злагоджена команда, хтось подає, хтось нападає. Вчитель  на воротах і це підсилює бажання забити гол. Лунає дзвінок, вирушаємо до класу. Залишається виставити оцінки та заповнити журнал.

Прощаюся з школярами і не можу збагнути, коли пройшли ці 45 хвилин. Звичайно перших 5 хвилюючих  хвилин пам’ятаю посекундно. З переповненими емоціями радості та бажанням ще раз повернутися в цій ролі, простую коридором.

Фото: Фотостудія «Zebra Photos»: м. Коломия, вул. Театральна, 35/2. 

Контактний номер: 050 510 8575, https://www.facebook.com/ZebraPhotosArt/

Наші партнери