50 відтінків професії офіціанта

11 година ранку. Центральна вулиця Коломиї набирала звичний для себе темп, а я йшла на нову роботу сповнена настрою та натхнення. Для мене це чергова пригода. Прийшла в заклад, де сьогодні приміряю роль офіціантки. Мені видали робочу форму – фартух. На зміні працювали двоє офіціантів, Іван та Віка, і бармен Володимир. Зустріли вони мене привітно. Думаю, подружимось.

Мені пояснили, як працює система оформлення замовлень, і дали переглянути меню. До обіду майже не було відвідувачів, ми з колегами наводили лад у закладі та приймали продукти.

Страх / азарт

До залу зайшов перший клієнт. На вигляд діловий чоловік: у руках тримав папери й увесь час говорив по телефону. Спочатку подумала, що це на кухню привезли черговий товар, але з появою цього чоловіка офіціанти заметушились. Як виявилося, не дарма – це адвокат, ще й постійний клієнт закладу.

Незважаючи на попередження колег, я вирішила спробувати свої сили і пішла обслуговувати. Відчула, як мої руки трусяться, а серце вилітає з грудей – усе страх. Чоловік зробив замовлення: курячий бульйон і картопля фрі з відбивною. Я відійшла від столика і судорожно повторювала ці дві страви, бо боялась забути…, то було перше замовлення, яке прийняла я, усе мало бути ідеально.

Продзвенів дзвінок (так кухарки повідомляють, що страви можна забирати). Сходи, що ведуть від кухні до залу, доволі стрімкі, тому довелося добряче напрягтися, щоб  винести бульйон, не розливши, ще й руки безперестанно трусилися, а все мало виглядати естетично. Я поставила замовлення клієнта на стіл і сказала: “Смачного!”. 

Чоловік попросив рахунок і мої переживання трохи стихли. Коли він пішов, я почала прибирати столик. Узяла до рук тарілку, а вона вислизнула і ледь не впала на землю. Досі дивуюся, як мені вдалося її впіймати… Я вкрилася холодним потом, бо зрозуміла: щойно ледь не влетіла на сотню. 

Та після першого клієнта я почала відчувати смак цієї професії. Страх поступово перетворився в азарт. 

Піднос – другі руки офіціанта

Наступна клієнтка, здається, теж часто навідувалася до закладу. Це я зрозуміла з того, як вона зробила замовлення (не дивлячись у меню). Страх знову повернувся, але початок був доволі хорошим (як мінімум, я ні на кого нічого не розлила і нічого не розбила). Труднощі з’явилися тоді, коли потрібно було віднести одразу чайничок із чаєм, горнятко і тарілочку з нарізаним лимоном. Я знала, що не зможу взяти це у дві руки, а розлити чай чи розбити посуд не хотілося. Тоді я вирішила взяти до рук піднос. 

Іван мені сказав, що за правилами закладу не дозволено класти його на стіл, потрібно подавати все одразу з рук. Це було нелегко, але процес запущено – я почала вчитися цьому мистецтву. Зараз воно може виглядати вам смішно, та спробуйте вдома повторити все це. І не забувайте про усмішку. На щастя, усе пройшло вдало і клієнтка не запідозрила, що я тут лише декілька годин. 

До кафе зайшли наступні люди. Я підійшла до Івана і сказала, що хочу обслуговувати цей столик. Він уточнив, чи впораюся, та я таки наполягла, що беру це на себе.

Після двох перших столиків мої переживання почали зводитися до нуля. Та тепер у мене було одразу двоє клієнтів. Один із них постійно говорив по телефону роздратованим голосом, часом проскакувала нецензурна лайка, але у спілкуванні зі мною був ввічливим. Тут уже я мусила скористатися блокнотиком, адже вони замовляли багато. Тоді зрозуміла: офіціанту треба мати хорошу пам’ять. 

Дівчина, яку я обслуговувала до приходу гучних молодиків, попросила розрахувати її. Я переплутала столики і принесла їй не той чек. Вона мені спокійно про це повідомила, і вже за хвилину разом із моїм вибаченням я принесла інший рахунок. Дівчина поставилася до цього з розумінням, але не залишила чайових. Тоді я зрозуміла, як важливо залишати офіціантам їх, бо сама дуже на них чекала.

Оскільки я вже освоїла “майстерність підносу”, то почала роботу над навичками вишуканої подачі. Тоді почула у свою адресу від колег, що з мене вийшла б непогана офіціантка. Мені було дуже приємно, бо працюю лише декілька годин. 

Другосортна робота

Доки не було клієнтів, мені вдалося поспілкуватися з новими колегами. Усі троє працюють тут два роки. До цього мали досвід роботи в інших закладах. Розповіли, що не надто задоволені своєю професією, бо люди сприймають її як другосортну. Молоді люди не раз чули про те, що це легко і що їхню роботу може виконувати кожен. Та працюють вони від 10 до 22, а це 12 годин і увесь час на ногах. До того ж, є клієнти, які поводяться грубо, навіть хамлять. 

Чого бояться офіціанти

Молодики попросили рахунок. Я принесла їм чек, а опісля і решту. Чекала, що вони підуть, щоб прибрати, але вони нікуди не спішили і знову зробили замовлення. Один із них запитав, як мене звати і скільки чайових мені залишати. Я посміхнулася і відповіла: “Скільки захочете”. Забрала замовлення з бару і побачила, як бармен сміється. Одразу не зрозуміла чому, а тоді повернулася і все всередині похололо: чоловіків за столиком не було. У голові одразу: “І що тепер із цим замовленням робити?”. Розгубленими очима я подивилася спершу на Володю, а потім на Івана. Вони тільки посміхалися. Я одразу не зрозуміла, бо все це мені видалося невдалим жартом. Та коли знову глянула на столик, то заспокоїлася: їхні речі все ще лежали на диванчиках. Поки я відходила до барної стійки, вони просто вийшли на вулицю. Я видихнула… На щастя, мене не кинули, та, схоже, щойно я відчула на собі найбільший страх усіх офіціантів.

Чоловіки, яких я обслуговувала, повернулися. Один із них попросив мене викликали таксі. Я прийшла до барної стійки і попросила про допомогу колег.  У таксі сказали, що вони не приїдуть на замовлення, бо відстань дуже коротка. Я підійшла до чоловіків, щоб сказати про це. Почувалася розгублено, бо не знала, якою буде їхня реакція, врятував мене Іван, він усе пояснив клієнтам і ніяких претензій до мене не було. 

Молодики і далі  залишалися в закладі…

До закладу знову прийшли люди, а я так увійшла в смак, що взялася і їх обслуговувати. Це була літня пара, а з їхньої розмови було зрозуміло, що вони туристи. Найперше запитали, як дістатися до автостанції і скільки часу туди йти. Я відповіла і подала їм меню. А коли підійшла приймати замовлення, то отримала дуже багато запитань. Я зніяковіла, але люди поставилися з розумінням. Іван допоміг розібратися з меню, тому клієнти були задоволені. Я нарешті почала трохи справлялися із системою розрахунку і відчула, що освоїла майже все.

Один із тих чоловіків, про яких я розповідала, уже й заснув, а інший кудись пішов. Я почала його будити, але він не прокидався. Тоді сказала про це хлопцям, вони знайшли його друга, який із вибаченнями потягнув його геть. Ця історія мене трохи вибила із загального робочого ритму, бо не знала, як у таких випадках поводитися. Добре, що поряд були хлопці, до яких я могла звернутися по допомогу. Пощастило тільки тому, що “шумні клієнти” залишили чайові. За це я їм була дуже вдячна.

Я віднесла замовлення літній парі. Вони попросили рахунок. Виявилося, що в мене немає дрібних грошей, щоб дати їм решту. Тоді вони сказали, щоб я не шукала – так отримала другі чайові за день. Коли пара збиралася, то побажали мені щастя й успіху. Це було дуже приємно чути. Відчула себе професіоналом у сфері, яку сьогодні взялася освоювати.

Останні клієнти 

На другий поверх піднялися наступні мої клієнтки – дві дівчини. Виглядали вони ефектно, я навіть трішки почала переживати. Коли спішила нагору, то спіткнулася і ледь не впала. Сходи в цьому закладі таки дуже стрімкі. Але в цей момент я подякувала Богу, що не несла замовлення. Це знову ж таки були постійні клієнти, бо, навіть не дивлячись в меню, сказали першу частину свого замовлення. Мені це дуже не сподобалося, бо я не мала коло себе блокнота, щоб усе записати, і боялася переплутати щось. Під час робочого дня справді допомагали підказки та поради колег-офіціантів.

Мій робочий час добігав кінця, і столики, де я взяла замовлення, були останніми, які я мала обслужити. Я принесла чоловікам їхнє замовлення, на що почула, що замовляли вони не одну, а дві порції. Швидко виправила ситуацію і з вибаченнями подала другу порцію. Тоді почала розриватися між залом і другим поверхом. Я брала вже не одну тарілку в руку, а декілька, і була цим дуже задоволена. 

Мої останні клієнти пішли. І ми почали звіряти гроші, які я отримала за ці п’ять годин. Мені порахували мої чайові, я отримала 65 гривень. Бачили би ви мої щасливі очі, коли я тримала їх у руках, а мої колеги мене хвалили за роботу. 

Підсумки 

Маю визнати, мені дуже не хотілося йти геть. На кухні прийняли мене дуже тепло. Коли ми прощалися, то всі кухарі мене обіймали і казали, щоб я приходила до них у гості. З офіціантами в мене теж склалися дружні відносини. Усіх переобнімавши і подякувавши за роботу, я покинула заклад із висновком, що, незважаючи на професію, колектив відіграє не останню роль. 

Чи хотіла б я працювати в цій галузі? Думаю, ні, бо це важка праця. Незважаючи на те, що цей день мені запам’ятався і було чимало захопливих моментів, розумію, що кожного дня я б так не хотіла.

Журналістка: Владислава Данилів

Фото: Оксана Санагурська

Отримувати сповіщення із новими матеріалами можна у нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)