Мам, я гомо

Він народився у звичайній американській релігійній сім’ї та в підлітковому віці зрозумів, що йому не подобаються дівчата, натомість у нього з’явилася симпатія до хлопців. Усе б нічого, але йому, хлопцю, який жив за правилами релігійної сім’ї, самому було важко прийняти себе. Коли про орієнтацію сина дізналися батьки – ситуація вийшла з-під контролю і назрів сімейний скандал. Мати молиться за сина, відколи про все дізналася, тоді як йому просто треба її прийняття, любові та підтримки. Це сюжет фільму “Молитви за Боббі”, заснованого на реальних подіях, описаних в однойменній книзі американського журналіста й письменника Лероя Ааронса.

У нашому пострадянському просторі лякаються теми сексу, не кажучи вже про орієнтацію. Гомосексуальних людей доволі довго вважали психічно хворими і силоміць лікували.

Часто неприйняття стає причиною тріщин у сім’ях та ран, які дискримінована людина намагається вилікувати все життя.

Глуzд спільно з громадською молодіжною організацією “СТАН” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) започаткував спецпроєкт “У СТАНі толерантності”, у якому ми досліджуємо та показуємо життя найбільш дискримінованих верств населення.
Безхатьки, люди з інвалідністю, самотні, переселенці, субкультури, ЛГБТ-спільноти – це тільки частина груп людей, які зазнали осуду.
Ми розповімо вам їхні історії й разом з експертами постараємося дослідити, чому вони опинилися в такій життєвій ситуації та чому суспільство реагує саме так.

У цьому матеріалі ми привідкриємо завісу життя ЛГБТ-спільноти. Як ці люди живуть, чим займаються і яку ціну вони заплатили за свою інакшість.

Наш перший герой зрозумів, що він гей у підлітковому віці, та про це досі не здогадуються його батьки. За час прийняття себе Ден сформував формулу своєї поведінки в соціумі, де ще не всі вміють приймати.

Ден

«Те, що я – єдина дитина в сім’ї, сильно на мене тисне. Я розумію, що не зможу виправдати сподівання батьків. Як мінімум щодо онуків…»

З усіх родичів Дена тільки бабуся знає про те, що він – гей. Зізнається, що вона завжди була близькою людиною. «Якось запитала мене прямо, то я їй розповів. Просто тому, що брехати і викручуватися – це не про мене».

Із часом і після деяких дискусій бабуся прийняла й зрозуміла, а от батькам хлопець ще не розповідав. 

«Якось часу відповідного не було, і моменту, і обставин, хоча я розумію, що шукаю сам для себе виправдання. Так триває вже другий рік. Не знаю, як сприйме тато, але мама точно краще за нього, тобто легше. Але час покаже… Я ще й єдина дитина в сім’ї, і це деколи тисне на мене, бо я не виконаю певних сподівань батьків. Як мінімум щодо онуків».

Про те, що не гетеросексуальний, Денис почав здогадуватись ще в дитинстві. Каже, що пам’ятає момент, коли в 10 років у хлопчачій роздягальні вперше відчув щось дивне, потім ці відчуття посилилися.

 «Десь у 12 років я зрозумів, що мене тягне до хлопців».

У підлітковому віці почав більше замикатися в собі, багато думав, аналізував власні відчуття.

«У школі однокласники мене дражнили геєм через дружбу з дівчатами, тому що не любив грати у футбол… Мені це доводилося чути щодня, це навіть розвинуло певні комплекси». 

І тільки згодом, під час першого юнацького поцілунку, він відчув те, що давно про себе підозрював, – він гей.

«Такий холодок пробіг по тілу, і я зрозумів, що все ж таки… Я до останнього сумнівався і десь надіявся на свою гетеросексуальну орієнтацію, через тиск суспільства і все таке».

Потім про тиск суспільства Ден навіть не згадуватиме та й друзів обиратиме собі ретельно, тільки свідомих, тих, які розуміють. Але так обережно до нових людей він почав ставиться після одного випадку. 

«Я вирішив відкритися своєму тоді найкращому другу. Він спочатку сприйняв ніби нормально, а потім усе більше почав уникати. Через декілька років ми знову спробували відновити спілкування, проте я зрозумів, що через різницю в поглядах ми не можемо надалі підтримувати дружбу. Це була перша людина, якій я розповів про свою орієнтацію».

Зараз хлопець каже, що йому дуже комфортно у своєму середовищі. 

«Я себе оточую тільки людьми, які мене сприймають і розуміють. Це люди, яким не заважає моя орієнтація, а тих, кому вона заважає, просто немає в моєму житті».

На запитання про нетолерантне ставлення до себе відповідає:

«Дуже часто представники ЛГБТ-спільноти роблять із себе жертву, нібито їх дискримінують чи ображають. У мене доволі сильний характер, щоб із цим жити й боротися. Хоча я справді жалію людей, які є жертвою обставин. Часто буває, що представники ЛГБТ-спільноти поводяться по-різному з тими, хто знає про їхню гомосексуальність, і з тими, хто не знає. У мене немає двох різних моделей поведінки. Я щирий з усіма…».

Із хлопцем, із яким уперше поцілувався, романтичних стосунків так і не було, він довго уникав наступної зустрічі. Проте зараз життя склалося так, що вони спілкуються, але як друзі.

«Він хотів якогось зв’язку, а я тоді не знав, як правильно діяти, був в абсолютній розгубленості. Про які стосунки могла бути мова, я тут тільки вперше поцілувався? А він до того вже мав певний досвід».

Згодом уже з іншим хлопцем Ден мав тривалі стосунки. 

«Я тоді вперше закохався, – каже. Але він був геніальним маніпулятором: зустрічався з моєю подругою й зі мною одночасно. Розмовляв зі мною, а їй писав: «Я тебе люблю». Пам’ятаю, ми якось сварилися з ним, і я просто в домашніх тапочках та піжамі серед ночі сів у машину і поїхав із Варшави в Україну, щоб вибачитися перед ним. Настільки був залежним».

Хлопець також розповідає, що останні стосунки загартували його характер, зробили більш обережним та твердим. Це допомогло наростити броню, «щоб більше ніхто не зміг мене так сильно ранити…».

Наша наступна героїня майже одразу відкрилася родичам. Першими про її орієнтацію дізналися мама та сестра. Ті сприйняли зізнання дівчини позитивно і не осуджували її, а просто підтримали. 

«Мабуть, тому, що мій перший досвід «камінг ауту» (від англ. “coming out” – розкриватися, стосується розповіді про сексуальну орієнтацію – ред.)  був позитивним, я перестала боятися. 

Олена Григоряк

«Моя релігія – любов»

Дівчині зараз 29, вона живе в Чернівцях, займається громадською активністю, допомагає людям і дуже впевнена в собі. Про те, що вона лесбійка, усвідомила в 16.

«Мене це не бентежило і не дивувало, я помічала, що моїм одноліткам у школі подобаються хлопці, а мене вони взагалі не цікавили, але я думала, можливо, ще не час. А в підлітковому віці зрозуміла, що мені подобається моя однокласниця, я багато думала про це і усвідомила свою гомосексуальну орієнтацію».

Проте Олена довго не відкривалася і не розповідала про те, що насправді лесбійка, за її словами, «через внутрішню гомофобію» (гомофобія – негативна реакція на прояви гомосексуальності).

«Внутрішня гомофобія буває і в гомосексуальних людей. У мене це проявлялося в тому, що я старалась не говорити про це, не намагалась показувати якось, що я інакша, маскувалася, уникала питань про свою орієнтацію та й взагалі боялася про це говорити».

Так було до 19 років, поки дівчина не відкрилася своїй сестрі та мамі і… отримала розуміння.

«У мене не було якогось агресивного досвіду – мене не били, не виганяли з дому, а просто прийняли такою. Якщо від мене хтось і відвернувся, то їхніх імен я зараз навіть не згадаю».

Олена Григоряк

Батьки Олени та бабуся померли від онкозахворювань, проте залишилася рідна сестра й тітка, які її підтримують.

«Моїй тітці понад 70, проте вона одна з перших, хто дивиться прямі ефіри, хто підтримує мене. Вона мені часом каже: “Лєночка, я, можливо, не підтримую тебе так, як тобі хотілося б, я не піду з тобою на КиївПрайд (Марш рівності – ред.), але я тебе люблю і приймаю такою”. Мені цього достатньо…».

А ще друзі та волонтери з Громадської організації «Інсайт», які разом із дівчиною захищають представників і представниць ЛГБТ-спільноти, організовують зустрічі з психологами та навіть публічні акції.

«Було таке, що ми йшли в міську раду, і там нас пробували переконати не робити нічого, казали: це провокативна тема, такого ліпше не зачіпати. Але я вважаю, що про це варто говорити. Тому що людям бракує знань із цієї теми».

На запитання про нетолерантне ставлення дівчина каже:

 «Якщо говорити про неблизьке мені оточення, то люди часто на вулицях дозволяють собі психологічний тиск. Питають: а ти хлопчик чи дівчинка? Чоловіки на вулиці пропонують провести з ними ніч, бо думають, що моя орієнтація від цього зміниться. Часто люди на вулицях говорять: ти виродок, ти чорт, багато є нецензурної лексики. Я готова про це говорити, тому що багато дівчат страждають, і не лише лесбійки. Тому й вирішила стати громадською діячкою».

Олена також була за кордоном, з останніх відвіданих країн – Швеція, Румунія й Ізраїль. За її словами, там не спостерігала такої поведінки людей:

«У них там передусім – права людей та сама людина, і закони працюють. Там навіть якщо хочеться когось образити, то не вийде, бо тебе захищає уряд».

Також дівчина не відносить себе до жодної релігії, тут каже коротко: «Моя релігія – це любов».

Олена Григоряк

Наступна героїня теж відкрилася батькам і не зазнала осуду. Вона так само веде активну громадську діяльність та виборює права представників ЛГБТ-спільноти.

«Квітка»

«Тато часто на сімейних зборах жартує й каже мамі: “От приведе тобі дочка невістку, тоді подивишся”. А я відповідаю: “І приведу, якщо захочу».

«Квітка – так називають друзі, бо дуже квіти люблю», – каже Юля (ім’я змінено на прохання героїні). 

Їй трохи більше за 26… Про те, що бісексуалка, Юля дізналася у 16, коли навчалася в коледжі. Тоді на одній із студентських вечірок уперше спробувала поцілуватися з дівчиною, усі про це наступного ранку забули, а вона помітила, що щось змінилося всередині.

«Були дивні внутрішні  відчуття. Згодом я зрозуміла, що в мене ніби «метелики в животі»…  
Я навіть не боролася із собою, а прийняла такою, якою є. Деякі люди вважають це відхиленням, але я так не думаю. Люди народжуються із вже визначеною орієнтацією, і тут залежить від того, як це сприймати в собі».

На питання про те, чи зустрічалася з дівчатами, відповідає, що зустрічалась би та й різні закоханості були, але зазвичай всі були з іншого міста, а в стосунки на відстані вона не вірить, тому й не складалося.

«Але якби я жила в іншому місті, Києві чи Дніпрі, то все могло б бути по-іншому».

Зараз «Квітка» зустрічається із хлопцем, який знає про її орієнтацію та підтримує в цьому. 

«Та й з друзів від мене ніхто не відвернувся, коли дізналися про мою орієнтацію. Вони ж сприймають мене як людину найперше, так і має бути».

Юля також є правозахисницею, дівчина каже, що ніколи не зіштовхувалася з нетолерантним ставленням до себе, але часто доводиться виборювати права своїх друзів.

«Дуже багато є образливого ставлення від медичних працівників, і мені це видається показовим. Бувало, що відповідали: не дам тобі ліків, бо ти «такий»… Було, що дві жінки-лесбійки прийшли до гінеколога, а та сказала, що жодна з них без чоловіка довго не проживе. У такому разі я завжди стараюся боротися з нетолерантним ставленням».

Окрім того, разом з іншими представниками ЛГБТ-спільнот вона розробляє інтерактивну карту України, де можна буде знайти лікарів, дружніх до цієї спільноти. Знайти медиків, які ставились б толерантно і так, як до всіх, – велика проблема.

«Це мало б полегшити життя всім представникам ЛГБТ-спільнот, бо серед лікарів дуже багато нетолерантного і неввічливого ставлення до нас. Я вважаю це пережитками радянського минулого і браком виховання».

Юля також ділиться, що її мрією є Франківськ як місто дружнє до всіх людей, незалежно від віросповідання, орієнтації та статусу.

«От нещодавно на одній конференції я розповідала про своє місто мрії. І для мене це Франківськ, який затишно пахне кавою,  бігають щасливі діти, а на вулицях ходять за руки жінки із жінками, а хлопці із хлопцями, не боячись осуду людей».

За словами Квітки, найбільше людям із спільноти бракує підтримки та спілкування, якого вони не можуть отримати безперешкодно. 

«У нас ще давно була ідея створити кафе для представників ЛГБТ, щоб було місце, де ми б могли збиратися і спілкуватися одне з одним, але я боюся, щоб це не викликало ще більше проблем, щоб туди не навідувалася поліція чи представники певних організацій… От нещодавно побили військового, який публічно розповів, що він гей. Мені особисто від того дуже прикро».

Квітка розповідає, що зараз суспільство ні в Івано-Франківську, ні в Україні не готове прийняти існування людей із нетрадиційною орієнтацією, на відміну від інших країн, у яких вона побувала. 

«Мене дуже здивував напис в аеропорту Стокгольма, де пише: ми дружня країна і однаково любимо мусульман, геїв, лесбійок, мігрантів… У Франківську є велика проблема з боку духовенства – вони нас категорично не розуміють, пам’ятаю, сперечалася з одним священником, який мені сказав: «Навіщо ти їх захищаєш? Вони ж грішні». Але чому вони грішні? Бо визнали себе такими, якими і є?»

Квітка вважає себе християнкою, час до часу відвідує церкву, але ділиться, що деякі члени спільноти навіть не можуть піти до сповіді, бо бояться розповісти про власну орієнтацію, і це також проблема.

На запитання про те, чи знають батьки, Юля відповідає: 

«Знають. Мама не сприймає цього серйозно, а батько на сімейних зборах часто жартує: “От приведе тобі дочка невістку, тоді подивишся”. А я відповідаю: “І приведу, якщо захочу”. Але мій тато є моїм найкращим другом, і я вдячна, що він мене підтримує й навіть жартує із цього приводу».

Та найбільшого “шуму” в історії з ЛГБТ-спільнотою задає церква. Усе це яскраво показано у фільмі “Молитва за Боббі”, про який ми вже вам розповідали. 

Задля повноти висвітлення фактів та щоб подати вам усі кути зору, ми поспілкувалися із священником, який у розмові з нами висвітлив думку греко-католицької церкви:

“Варто нагадати, що від апостольських часів, тобто майже 2000 років, позиція Церкви щодо гомосексуальних діянь не змінюється. Церква приймає бачення людини, яка виникає з Божого одкровення, де в Книзі Буття вже було сказано, що людина була створена “чоловіком і жінкою”, отже, людина реалізує себе в рамках своєї статевої ідентичності.
Від самого початку християнство вступило в критичний діалог із спадщиною грецької культури, де гомосексуальні стосунки трактували як майже нормальні. Надзвичайно критичне ставлення до гомосексуальних актів висловив святий апостол народів, апостол Павло.
Католицька Церква вчить, що гомосексуальна схильність не є гріхом. Але якщо людина піддається цій схильності, тоді чинить гріх.
Дуже чітко про це говорить Катехизм Католицької Церкви:
2357    Гомосексуальність означає стосунки між чоловіками або між жінками, які відчувають винятковий або переважаючий сексуальний потяг до осіб такої ж статі. Він набирав найбільш різноманітних форм упродовж століть і культур. Його психічне походження залишається загалом нез’ясованим. Спираючись на Святе Письмо, яке розглядає гомосексуальні дії як важкі спотворення (Пор. Бут. 19, 1-29; Рми. 1, 24-27; 1 Кор. 6, 9-10; 1 Тим. 1, 10.), Церковна Традиція завжди проголошувала, що «акти за самою своєю внутрішньою природою є невпорядкованими» (Конгрегація віровчення, Декл. «Persona humana», 8.). Вони суперечать природному законові і виключають із сексуального акту дар життя. Вони не виникають із правдивого чуттєвого і сексуального взаємодоповнення. У жодному випадку вони не можуть бути виправдані.
2358    Немало чоловіків і жінок мають глибоко закорінені гомосексуальні нахили. Такий нахил, об’єктивно невпорядкований, для більшості з них є випробуванням. Таких людей треба сприймати з повагою, співчуттям і тактовністю. У ставленні до них слід уникати будь-яких ознак несправедливої дискримінації. Ці особи покликані виконати Божу волю у своєму житті і, якщо вони є християнами, долучити до жертви на Хресті Господа ті труднощі, з якими вони можуть зустрітися з огляду на свій стан.
2359    Гомосексуальні особи покликані до цнотливості. Через чесноти панування над собою, які вчать внутрішньої свободи, інколи через підтримку безкорисливої приязні, через молитву і сакраментальну благодать вони можуть і повинні поступово й рішуче наближатися до християнської досконалості.
Також одну з найкращих відповідей дає Папа Франциск у липні 2013 року: «Лобіювати гомосексуалізм – це зло. Якщо хтось є гомосексуальною особою, шукає Бога, має добру волю, хто я, щоб судити його? Катехизм Католицької Церкви пояснює це так красиво, що цих людей не слід маргіналізувати через це, вони повинні бути включені до суспільства. Проблемою не є те, що людина має цю схильність. Ми повинні бути братами. Це одне питання, а лобіювання – інше, бізнесове, політичне чи масонське лобіювання – лобістів так багато. Це найсерйозніша проблема для мене”.
5 квітня цього року відбулася зустріч державного секретаря Ватикану кардинала Пароліна з 51 представником ЛГБТ+ з різних країн, де відбулася розмова про включення Церкви в боротьбу з «криміналізацією» гомосексуальних дій, де кардинал Паролін підтвердив становище Церкви в захисті гідності кожної особи і виступає проти всіх форм насильства.
Діалог із спільнотами ЛГБТ+, який провадив Святий Престол, є виявом пошани до цих людей, але це не означає, що церква приймає програму соціальних і політичних змін, постульовану цими колами. Щодо цього існує принципова розбіжність позицій. Однак це не виключає пастирської турботи церкви про цих людей”, – думку греко-католицької церкви висловив отець Сергій Триф’як.

Тренерка та психологиня Марина Діденко понад сім років працює з питаннями прав представників ЛГБТ-спільнот. Вона пояснює, чому зараз настільки популярним є питання гомосексуальної орієнтації людей. 

«Ми доволі довго жили в такому закритому суспільстві, де тема сексу була табуйована, а коли починаємо говорити про сексуальну орієнтацію, то там завжди є секс. Але сексуальна орієнтація – це набагато ширше поняття, це про почуття, потяги, любов, про те, хто кого обирає для стосунків. Сексуальна орієнтація – це і емоційний аспект, і романтичний, і сексуальний теж. 
Тобто якщо я відчуваю потяг до людини протилежної статі, то я гетеросексуальний, якщо до людини моєї статі, то гомосексуальний, якщо і до тих, і до тих, тоді бісексуал.
Але нам цього не пояснюють, і часто люди відчувають страх до чогось невідомого. Тому й проявляється агресія. Також якщо родичі часто говорять про те, що це негативно, батьки проявляють агресію до геїв чи лесбійок, то й дитина теж буде так поводитися.
Проте як тільки починаєш розповідати, що гомосексуальність – це вроджена риса, що пропаганди не існує, що орієнтація не передається ніяк, що це внутрішнє відчуття і його вибрати неможливо, що представник ЛГБТ-спільноти нічим не відрізняється від інших, що вони можуть теж створювати власні сім’ї, бути віруючими чи атеїстами, тоді нетолерантність змінюється на толерантність і навіть розуміння.
Чому деякі люди є гомосексуалами – вчені досі не можуть дійти згоди. А визначити, чому саме народжуються з гомоорієнтацією, практично неможливо, адже на це впливає дуже багато чинників.
У радянській Україні було заборонено говорити про секс, а отже, і про сексуальну орієнтацію, та й взагалі вважали, що людей гомосексуальної орієнтації не існує. Проте вчені доводять, що кількість людей, які належать до ЛГБТ-спільноти у світі, не змінилася – це орієнтовно 3-7%. І так було й колись, тільки казати про це не можна було. Тепер, коли завіса цензури спала, ми все більше почали про це розмовляти, організовують КиївПрайд, можна все частіше почитати про представників ЛГБТ-спільнот на різних ресурсах, можна побачити їх на вулиці…
Щоб «полікувати» себе від гомофобії, варто трохи більше почитати книжок, міжнародних статей, можливо, поговорити з тим, хто більше про це знає, а ще краще поговорити із представником ЛГБТ-спільноти, тому що він/вона якраз найкраще зможе пояснити. Є ймовірність, що хтось із вашого оточення є гомосексуальним і потребує вашої підтримки”. 

Для тих, хто хоче вивчити цю тему більш докладно та з наукового погляду, залишаємо посилання тут і тут.

Нагадуємо, що серія матеріалів “У СТАНі толерантності” має на меті показати суспільству інакшість та розвинути її сприйняття.

Хто сказав, що геї хворі і що вони не мають права отримувати медичну допомогу чи мають в чомусь себе обмежувати?

Хто сказав, що лесбійка не може бути матір’ю, а бісексуал\бісексуалка викладати у школі? Хто ми, щоб вішати ярлики, роздавати оціночні судження чи поширювати стереотипи?

Усі ми різні, але всі ми люди! Пам’ятайте про це, перш ніж кинути черговий жарт у спину комусь із ЛГБТ-спільноти.

Матеріал створено в межах проекту “Амбасадори розмаїття у Прикарпатті”, який реалізовує  Молодіжна організація “СТАН” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Дослідження стало можливим завдяки щирій підтримці американського народу, наданій через Агентство США з міжнародного розвитку (USAID). 
Зміст публікації є відповідальністю медіаресурсу Глуzд та не обов’язково відображає погляди Молодіжної організації “СТАН”, USAID або уряду США. 
Заборонено відтворювати та використовувати будь-яку частину цієї публікації в будь-якому форматі, чи графічному, чи електронному, копіювати чи використовувати в будь-який інший спосіб без відповідного посилання на оригінальне джерело.

Журналістка: Ростислава Мартинюк

Отримувати сповіщення із новими матеріалами можна у нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)