Максим і Марія не знайомі, їх об’єднує місто, з якого вони родом, та обставини, у яких опинилися під час карантину. Лише він був на Гоа, а вона — у Таїланді. Про те, як удалося повернутися додому і як пандемія вплинула на їхні долі, розповідаємо з перших уст.
Максим Осадчук працює менеджером із комунікацій Українського Католицького Університету. На початку пандемії був у штаті Гоа (Індія).
“Уперше за 5 років ми з друзями вирішили податися в подорож. Довго готувалися до неї й наприкінці лютого вирушили на індійське узбережжя відпочивати”.
Планували поїхати на місяць, але через всесвітню пандемію застрягли на два з половиною.
“Коли вилітали, то вже були розмови про вірус, але ми не могли уявити, що все набуде таких масштабів. Про інфікованих у Китаї чули, про евакуацію українців теж, але й подумати не могли, що пандемія торкнеться нас із друзями”.
В Індії про карантин заговорили за кілька днів до нашого планового вильоту звідти. Максим каже, що поки оговтався, то було вже пізно: кордон закрили. Переліт довелося відкласти на невизначений час.
“Зараз думаю: якби ми поїхали звідти на кілька днів раніше, то могли б проскочити в Україну. Але Індія зробила все дуже швидко. Оголосили, що закривають усі заклади харчування, аеропорти та інші місця скупчення людей. Насправді ми до останнього сподівалися, що нам вдасться повернутися додому. Але наступного дня наша авіакомпанія надіслала нам повідомлення про скасування рейсу й запропонувала талон на політ будь-куди будь-коли. Так нам довелося залишитися в Індії”.
Одразу після цього Максим почав телефонувати в різні інстанції з питанням, що ж їм робити.
“Річ у тім, що в схожій ситуації були не тільки ми, а й близько 200 українців. Ми сконтактували з людьми, які мали нам допомогти або принаймні порадити, що ж робити. Я хочу висловити вдячність посольству України в Делі, яке дуже старалося нас підтримати. Вони тоді ж сформували списки людей, для яких організували евакуацію”.
Максим каже, що не панікував і не мав жодного остраху, адже бували в житті й страшніші обставини.
“Знаєте, я, як і мої друзі-кримчани, коли почалася окупація, переїхав на материкову Україну, до того брав активну участь у Майдані, тому можу сказати: майже немає ситуацій, що можуть вивести мене з рівноваги”.
Про карантин в Індії
Жили там у знайомих — вихідців із пострадянського простору, продукти купляли в супермаркетах. Та вже після введення обмежень почали відчувати всі мінуси карантину.
“Після локдауну (екстрений протокол дій, яким забороняють людям вільно входити в певну зону або покидати її — ред.) ми не мали де купити продукти. Добре, що домовились із місцевими й вони трохи ділилися їжею. Згодом нас заздалегідь попереджали, коли працюватиме заклад, де можна придбати продукти. Я мусив довго стояти в черзі, опісля відразу повертатися до нашого житла. Почувався так, ніби ми в Радянському Союзі”.
У нас закінчувалися гроші, адже розраховували на місяць відпочинку, а вийшло два з половиною. Тоді просили знайомих надіслати з України. Благо, міжнародні банки в Індії працювали у звичному режимі.
Коли всі інфіковані в штаті Гоа одужали, влада Індії почала скасовувати обмеження, а Україна за той час організувала евакуацію.
“У літаку, що прилетів по нас, весь персонал був у захисних костюмах, і виглядало це трохи постапокаліптично. Але якщо говорити про організацію рейсу, то квитки назад коштували значно дорожче, ніж туди. Коли беруть такі гроші, то чи варто називати це евакуацією”.
Після повернення додому Максиму та його друзям дали вибір: перебувати на обсервації вдома (тоді варто звітувати фотографіями в спеціальному додатку) або в одному зі спеціалізованих закладів. Обрали перше.
“Під час обсервації я почав працювати над різними проєктами та читати книги, адже до того завжди не вистачало часу. Помітив, що пандемія розкрила і найгірші, і найкращі риси людей. Проявлялося це по-різному. Хтось підвищував плату за житло, знаючи, що люди не мають куди йти. Було й таке, що примусово виселяли: моїм знайомим українцям в Індії через це доводилося ночувати на пляжі. Але водночас хтось допомагав їжею тим, хто цього потребував”.
Марія Прохоренко родом зі Львова, але минулого року разом із хлопцем вирішили перезимувати в Таїланді. Там їх і застав карантин.
“Певний час ми не вірили, що пандемія може “зайти” так далеко. Але коли почали закривати фуд-корти (а в Азії це ціла культура), то стало зрозуміло, що все серйозно”.
Згодом ізолювали весь острів, ввели певні обмеження щодо пересування.
“Коли закрили сполучення між районами, це значно погіршило якість життя. Ми вже не могли поїхати зранку на пляж, щоб покупатися. Озера, ліси й парки — усе заборонили відвідувати. Так само з басейнами, спортивними залами. Нам дуже пощастило, що в нашому районі був ліс, куди майже ніхто не ходив, то ми інколи там гуляли. Більше нікуди не виходили, більшість часу працювали вдома.
Я не нервувалася, навпаки, таємно раділа, бо Таїланд дуже подобався, жартувала, що таки залишусь там”.
Однак термін візи збігав і Марія разом із хлопцем вирішили повернутися додому.
“У Таїланді ввели візову амністію, але ми не були впевнені, скільки це триватиме. До того ж, вигідно орендувати помешкання на тривалий проміжок, ми ж доплачували частинами, а це значно дорожче”.
Авіакомпанія запропонувала обрати зручний маршрут і час для повернення. Ми вирішили прокласти його через Мінськ.
“Спецрейсу, що мав евакуювати українців, довго не присилали, й відчуття невизначеності пригнічувало нас. Ми почали організовувати все самі. Кордони закрили 18 березня, а квиток ми мали на 20, тобто не встигали ніяк. Хтось порадив, що перетнути кордон можна машиною через Білорусь”.
Додому: подорож із перешкодами
Невдачі спіткали нас ще на початку повернення додому.
“З Пхукета жодних вильотів не було, тому ми мали добиратися до столиці — Бангкоку. Звідти полетіти в Амстердам, далі в Мінськ, а вже потім наземним транспортом в Україну.
Таким був наш план. Але це тільки звучить просто, насправді нам потрібно було підготувати чимало документів і дозволів, щоб нас впускали й випускали з країн. Від самого початку все йшло шкереберть: нас не допустили до рейсу, бо ми не резиденти Європейського Союзу. Так повторювалося кілька разів, доки нас таки не впустили. Ми прибули до Білорусі із зупинкою в Амстердамі, а звідти вирушили в Київ. Загалом дорога зайняла 48 годин”.
Після прибуття в Мінськ виявилося, що багаж не прилетів. Щоб його повернути, витратили багато часу та грошей. Ще одним випробуванням стала обов’язкова двотижнева обсервація.
“Нам дуже пощастило, що тоді вже можна було обрати місце самоізоляції й просто звітувати телефоном, а не відбувати її в державних закладах. Проблем не виникало, але мушу сказати, що додаток працює трохи погано, часто підвисає. Тоді телефонували з поліції й питали, чому ми вчасно не надіслали фото. Часто запитували, чи знаю я, що треба робити в тій чи іншій ситуації, бо вони з таким не мали справи. Трохи дивно було, що не можна виходити з дому”.
На карантині часу не гаяла: намагалася навчатися та дізнаватися багато нового.
“У нас карантин, але маємо бонус у вигляді безкоштовних курсів, тому, крім роботи, ще навчаюся й підтягую себе в різних галузях. Можу сказати, що я цей час проводжу з користю”.
Найбільше на карантині Марії не вистачає спілкування та зустрічей із друзями.
“Мені бракує обіймів і тепла. Не салонів краси чи іншої інфраструктури, а людей поряд. Окрім того, у нас із хлопцем зірвалося кілька подорожей, і мені від того сумно. Якщо говорити про пандемію загалом, то вона для мене зі знаком мінус, бо має тільки негативні наслідки, починаючи від неможливості зустрітися з друзями, закінчуючи зірваними подорожами та фінансовими втратами”.
І Максу, і Марії, попри все, вдалося повернутися, однак вони наголошують, що багато українців досі за кордоном і не мають змоги потрапити додому, здебільшого через обставини: комусь не вистачило коштів, щоб придбати квитки на літак, а хтось не встиг зареєструватися на евакуацію. Та є й ті, хто залишився з власного вибору.
Пандемія показала нам сильні й слабкі сторони, однак важливо пам’ятати, що всі ми в одному човні.
Матеріал створено в межах ініціативи “В одному човні”, який реалізує Молодіжна організація “СТАН” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст публікації є винятково відповідальністю Молодіжної організації “СТАН” та медіаресурсу “Глузд” і не обов’язково відповідає поглядам USAID або уряду США.
Журналістка: Ростислава Мартинюк
Дизайн основного постера: Владислав Соха
Фото: архів Максима Осадчука та Марії Прохоренко
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на наш телеграм-канал.
