“Світ зупинився, а в мене спрацював рефлекс документаліста”, — ділиться Сашко. За його ідеєю, люди знімають себе під час карантину та надсилають відео режисерам. А ті монтують та роблять із цього кіно. Так фіксують історію.
Сашко Брама — львівський незалежний режисер, який співпрацює з різними театрами в Україні та за її межами. Один із найвідоміших його проєктів — “Осінь на Плутоні”. Це документальна вистава про людей, які доживають свої дні в будинку престарілих. На 2020-й Сашко планував великий всеукраїнський і чотири закордонні тури. Але через карантин це залишилося тільки планами. Усвідомлення цього та загальна атмосфера ізоляції викликали в режисера депресію:
“Вікно в кінці тунелю зникло. Багато людей, мабуть, відчули щось схоже. У такому стані й з’явилась ідея. Для мене це було терапевтичною практикою — щоб чимось займатися…”.
Згодом ідея переросла у проєкт, що отримав назву “МИ”. Поступово сформувалась команда: Сашко Брама та Олена Апчел (співавтори та режисери), Христина Головко (журналістка та менеджерка з комунікацій), Оксана Швець (дизайнерка). А терапевтичною практикою від режисера вже скористалось 150 людей різного віку, статі, професій та вподобань із різних міст та сіл України.
“Ми плануємо створити фільм про карантин як явище. Це точно буде документальне кіно, та ми ще обдумуємо формат.
Оскільки ми театрали, то хочемо на основі наших досліджень створити й музичний перформанс у театрі Лесі Українки, частина людей, які надіслали нам відео, — актори цього театру”.
“Ваше “божевілля” — необхідна частина нашого проєкту”
Про проєкт “МИ” редакція Глузду дізналася від однієї з учасниць Наталії Махової:
“Цей проєкт дає змогу висловитися й не боятись, що це божевілля. Бо тут чітке завдання: ваше “божевілля” — необхідна частина нашого проєкту”.
Люди переживають події, не менш цікаві, ніж герої художніх фільмів. Так одна з учасниць проєкту “МИ”, акторка за освітою Свєта за час карантину змогла нарешті відпустити тривалі стосунки, завести кроля, покинути неулюблену роботу й почати пошуки нової. На карантині Свєта залишилася жити у квартирі подруги сама — уперше за все життя так надовго наодинці.
Як минає Свєтин карантин, можна переглянути тут.
А Марія раніше оформляла документи для візи, робила страховки, працювала адміністраторкою в різних фірмах. Тепер займається арттерапією, вивчає психологію й різні терапевтичні практики. У вільний час малює олією й акрилом, займається йогою, східними танцями та фітнесом. Бере участь у благодійному проєкті Stay, де кожен може стати онуком або онукою для самотньої літньої людини. Про нього ми вже розповідали.
Через карантин дівчина не могла відвідувати свою названу бабусю Ніну.
А потім Марія дізналася про смерть свого батька. Їй було важко усвідомити таку втрату. Ще й через відсутність транспортного сполучення доїхати з Івано-Франківська в Тернопіль було не просто.
“Ми зідзвонювалися, і він питав, коли я приїду? Не міг дочекатися закінчення карантину. Кожного разу, коли тато дзвонив, то благословляв мене. Тепер не буде”.
Як минає Маріїн карантин, можна переглянути тут.
Орест — лікар швидкої, живе у Львові. Уже кілька місяців починає свій ранок не з кави, а з вимірювання температури. Перед виходом на роботу необхідно перевірити, чи немає симптомів захворювання.
“Коли вибирав, ким стати, рентгенологом, психіатром чи лікарем “швидкої”, я вибрав третє. Тоді уявляв, як приїжджають “супермени”, відкачують, рятують. Але згодом романтики поменшало”.
Як минає карантин Ореста, можна переглянути тут:
Усі ці історії — доповнення до відео на сторінці проєкту “МИ”.
Відео як важливий історичний документ
“Відео, які ми отримуємо, — важливий історичний документ, що частково зафіксував нашу реальність в умовах пандемії”.
Ми почали активно працювати, а люди писати нам свої враження: для когось це терапія, для когось самореалізація, для когось прікол. Коли я отримую відео, то сміюся й плачу разом із людьми. Дуже багато зворушливого”.
Народження фільму
Може, це звучить просто: люди зняли відеоролики зі своїм повсякденням, режисери змонтували їх — усе: історію задокументовано.
Але Сашко переконує, що чи не найбільше значення в цьому процесі має контакт із людьми.
“Ми постійно перебуваємо на зв’язку з нашими героями. Питаємо, як у них справи, що вони роблять. Це дуже важливо для конструювання історії, бо інакше не будемо знати, що відбувається в їхньому житті.
Ну, і ми усвідомлюємо, що не всі люди розуміють важливі документальні принципи й не завжди знають, що саме важливо знімати”.
Тепер режисери фіксують вихід із карантину тих, хто надсилав відео раніше, щоб історія героїв була цілісною.
У проєкті “МИ” немає умов, тільки одне побажання: що більше, то краще. Режисер каже:
“Немає значення, яка технічна база в героїв. Важливим є живість матеріалу, щирість та історія. Історія того, як МИ це пережили”.
Матеріал створено в межах ініціативи “В одному човні”, який реалізує Молодіжна організація “СТАН” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст публікації є винятково відповідальністю Молодіжної організації “СТАН” та медіаресурсу “Глузд” і не обов’язково відповідає поглядам USAID або уряду США.
Журналістка: Оленка Гелетюк
Дизайн: Владислав Соха
Фото: Архів Сашка Брами
А щоб у твоєму житті було більше Глузду —підписуйся на наш телеграм-канал.
