ГЛУЗД

Їх бояться та дискримінують, але в кожного з них своя унікальна та нелегка історія, що привела в їхнє життя ВІЛ. 

У першій частині матеріалу “Я — приклад того, що з ВІЛом можна жити” ми розповідали про колись успішного підприємця Сашка, а сьогодні жінка, яка пережила зґвалтування та аборти, страх та відчай, довірила нам свою історію.

Яна

Яні зараз 37 років, із них 16 живе з ВІЛом. Діагностували його, коли Яні було 20. Дівчина пішла на медичний огляд, бо так вимагали роботодавці, і в лікарні сказали: вона — інфікована.

“Медсестра, яка мала сказати про результати аналізів, без підготовки просто з порога: “У вас СНІД”. У мене був шок. Я тоді жила з тіткою, бо мама була за кордоном. А в тітки були діти, то я їх спочатку сторонилася: ми стали менше спілкуватися, їла я у своїй кімнаті. А потім у лікарні нам розповіли, що з таким живуть, але треба здати ще раз аналізи, щоб переконатися в діагнозі”.

Наступні результати показали, що в Яни не СНІД, а ВІЛ, і це було остаточно. Їй потрібно лягти в лікарню, щоб побути під наглядом. Коли йшла звідти, була сама не своя.

“Я просто поставила на собі хрест. Ішла і не знала куди, просто світ за очі: не знала, що із собою робити, хотілося покінчити із собою, і єдине, що зупиняло, — віра в Бога. Добрела до якогось кафе, пам’ятаю, там була яскрава вивіска, замовила собі пляшку горілки… Пила багато і не п’яніла зовсім, а мені так хотілося забутися. Нащо п’ю — не знала. Потім підійшло двоє хлопців, щоб познайомитися, я одразу ж розповіла про свою хворобу. Вони мене не відпускали, ми пили, гуляли нічним містом і багато говорили. Думаю, це були мої ангели”.

Додому Яна тоді так і не потрапила. Поїхала до подруги, бо боялася реакції тітки на те, що не ночувала вдома, а звідти вже пішла на роботу.

“На роботі я одразу підійшла до своєї керівниці й сказала, що звільняюся. Ми довго ще говорили, я розповіла їй про те, що хвора, розплакалася. Укінці вона сказала, що мені не потрібно звільнятися, просто варто бути більш обережною на роботі, випадково не порізатися, щоб кров не потрапила у продукти. Але я таки наполягла на звільненні”.

Трохи згодом дізналася і мама, яка жила за кордоном.

“Ми з тіткою домовилися, що не скажемо мамі нічого, поки та не повернеться з-за кордону. Коли вона приїхала, я ще декілька днів ховала очі й уникала розмов про ВІЛ, але мама просто підійшла до мене і каже: “Ну чого мовчиш? Розповідай, я вже все знаю”.

Виявилося, що не витримала першою тітка, розповіла. Після того була довга розмова Яни з мамою про те, як зміниться життя дівчини, що спричинило інфікування, від кого могла заразитися. 

“Мені здається, я знаю, хто міг мене заразити. І це дуже несподівано для мене, адже він людина сімейна, ніколи б не могла подумати…”.

До діагнозу тоді ще молода дівчина Яна жила у Львові, де здобувала медичну освіту і працювала в барі.

“Заклад щойно відкрили, і я пішла туди працювати стриптизеркою. Це була моя перша робота. Мені подобається танцювати і я не вважала це чимось сороміцьким. Із моїми керівниками в мене була чітка домовленість: ніяких сексуальних стосунків бути не може. Проте один із них цю домовленість порушив, після чого я сказала, що звільняюся. Так я стала офіціанткою”.

Через декілька місяців Яну підвищили до барменки, а потім вона працювала адміністраторкою.

“Зарплата тоді була хороша, я могла не відмовляти собі в тому, що хотіла”.

До жінки на роботу почав заходити чоловік, який змінив її життя: з ним вона почала вживати наркотики, саме його й підозрює в зараженні.

“Він був з іншого міста, а коли приїжджав до Львова, то ми завжди проводили багато часу разом. Знаю, що він був одружений, і ім’я знаю —  Вітя. Він замовляв найдорожчий коктейль — і ми розмовляли: я була для нього психологом. Вийшло так, що ми закрутили роман, і разом із ним я вперше спробувала наркотики. 
Якось він запитав мене, чи знаю я, де тут можна купити наркотики, тоді я не вміла говорити людям “ні”, тому відповіла, що знаю, хоча це було не так. Хотіла показатися дуже гоноровою. Через спільних знайомих я знайшла. Пам’ятаю, тоді заплатили 5 гривень за опіум. Дівчина, яка продавала нам наркотики, відмовляла мене: показувала свої абсцеси, зранені руки й понівечене тіло, але навіть це мене не зупинило. Від опіуму перший тиждень я блювала. Щоб припинити це, я приймала опіум. Так і стала залежною”. Це були наслідки…

Хронічну недовіру до чоловіків викликало зґвалтування в 13 років. Відтоді Яна бачила в чоловіках тільки вгамування фізичних потреб, а стосунки не тривали довше, ніж 2 місяці.

“Мені не було й 14, як сталося те, про що я досі не можу забути. Мене запросив до свого дому хлопець, я йому довіряла. Там же був інший  — значно старший, він закрив кімнату і зробив те, що зробив. 
Додому я прийшла під ранок, на мене налетіла мама, мовляв, де я була, але тоді я думала тільки про те, як заховати синяки й зробити так, щоб про це ніхто не дізнався: відчувала сором і пекучий біль. Наступного дня я не змогла встати з ліжка —  боліло все тіло. Окрім цього, я почала зневажати себе через те, що сталося”.

Через рік ситуація повторилася, проте трохи по-іншому. Тут Яну встигли врятувати.

“До мене підійшов знайомий і сказав, що моя подруга зараз у небезпеці — її хочуть зґвалтувати. Звісно, я побігла їй допомогти, та виявилось, що там на мене чекав той самий хлопець, який зґвалтував мене минулого разу. Знову мало статись те саме, але цього разу мене врятував його брат. Він забіг у кімнату в останній момент, почав сваритися, а я за той час зібрала свої речі, одяглася і втекла”.

Після того в Яни було багато стосунків із чоловіками: тривалі й не дуже, яскраві й сірі, але їх об’єднувало одне —  майже всі вони базувалися лише на сексі. 

“Так, я сприймала чоловіків крізь призму їхніх тіл, я займалася з ними сексом, і це було єдине, що мені було потрібно від них”.

Та попри все, жінка одружена вдруге та навіть має двох дітей.

“У мене від дитинства установка: має бути штамп у паспорті. До 20 років у мене вже був один аборт. Я тоді орендувала квартиру в дідуся. У нього була дочка мого віку. У 19 років я зрозуміла, що вагітна, був сильний токсикоз. Дідусь бачив, як я мучилася, і порадив мені зробити аборт. Ми з ним поговорили, і я наважилася на цей крок. 
За все життя в мене було 4 чистки (хірургічні аборти), але це зовсім інша історія. Водночас я розуміла, що мені з таким способом життя треба знайти чоловіка, бо інакше ніхто не візьме”.

Чоловіка Яна вирішила знайти серед друзів. Тоді мала хорошого друга на ім’я Роман, із ним  домовилася про заміжжя.

“Його батьки казали, що вже потрібно одружуватися, а мені треба було, бо так вирішила. Я жила в нього кілька днів, а потім і сама сказала його батькам, що ми одружуємося. З Романом ми домовилися, що для наших батьків шлюб буде справжній, а для нас — ні”.

Потім було знайомство родичів, заради цього мама Яни приїхала з-за кордону. Батьки одне одному сподобались, чого не скажеш про бабусю дівчини.

«Вона тоді взяла мене за руку, відвела в сторону і сказала: “Дитиночко, я тебе прошу, навіть якщо ти вагітна, не виходь за нього заміж”».

Настане час і Яна зрозуміє, наскільки бабуся мала рацію, бо виявилося, що, крім того, що зраджував, чоловік час до часу бив свою дружину.

“За два тижні після знайомства батьків ми розписалися. Жити почали в нього. Батьки нас годували, грошей давали, тому нам було нормально, навіть на наркотики вистачало. Через якийсь час я дізналася, що він зраджував мене зі своєю колишньою, усі мене питали, чого я досі з ним. Коли я вже завагітніла, він почав мене бити, влаштовував сцени на людях. Я тоді працювала офіціанткою, він одного разу прийшов до мене на роботу і приревнував до клієнта. Почав кричати, що ми зараз же йдемо додому і я тут більше не працюю, тягнув за руку. Добре, що відвідувачі допомогли”.

Та попри все, жінка залишалася з ним жити ще декілька років:

“Ну, по-перше, через наркотики. Ми з ним мали цю звичку, він купляв їх, мені було зручно. По-друге, я занадто довірлива, до останнього вірю людям. Це моя помилка, я завжди довіряю людям більше, ніж вони заслуговують”.

Через кілька років із чоловіком Яна розійшлася, але дитину таки народила. Та без чоловічої уваги жінка ніколи не залишалася й зовсім швидко знайшла собі іншого — того, що завжди був поряд і підтримував попри все.

“Він мені завжди допомагав, із дітьми сидів, із подружкою з клубу забирав. Мене з ним познайомила подруга. Десь через чотири місяці після нашої дружби ми з ним почали разом спати, ну, захотілося мені ласки й тепла, я жінка. 
Ми домовилися, що це буде секс без обов’язків. Потім я на три місяці зникла, хотіла піти від нього геть, думала, що цих стосунків мені не потрібно, далі сиділа в СІЗО через наркотики, потім лежала в лікарні. Увесь цей час він був поряд. Мені досі не хотілося чоловіка, я вважала, що можу сама з дітьми впоратися. Потім ми якось сильно посварилися, не розмовляли. Коли помирилися, більше не розходились, через два дні він привіз мене до своєї мами, щоб знайомитися. Так ми й почали жити разом”.

“Так, я двічі сиділа в СІЗО. Одного разу через наркотики — споживання та зберігання для особистого вживання, а другий раз мене підставили. Я просто виходила з під’їзду, тут налетіла поліція, сказали показати все, що в мене є, а я мала кілька пакетів. Бабульки, які сиділи біля під’їзду, дуже дивувалися, бо вони знали мене як хорошу дитину. Закрили відразу в СІЗО, я пів року “слідаку” голову морочила, ніби й признавала свою вину, ніби й ні. Та коли справа дійшла до суду, мені дали пів року умовно,  усі досі дивуються, як так пощастило, а я й сама не знаю”.

Зараз Яна живе з другим чоловіком, каже, що наркотиків намагається не вживати, час до часу робить детокс (процес нейтралізації та виведення з організму токсичних речовин — ред.).

“Ну, взагалі я намагаюся злізти, декілька тижнів живу без наркотиків, але це важче, ніж здається. 
Мені прийшлося розповісти теперішньому чоловіку про свою шкідливу звичку. Я дуже переживала, як він це сприйме, накачалася тоді горілкою, щоб легше розмова минула. Він сприйняв це нормально, хоча, я думаю, якби  не зрозумів мене, це був би не мій чоловік. От і все”.

Яна вважає своєю перевагою загострене відчуття справедливості, за її словами, вона ніколи не дозволяє комусь поводитися несправедливо стосовно інших і всіляко бореться із цим. 

“Я дуже справедлива до всіх, а найбільше це проявляється у вихованні моїх дітей. Намагаюся їх не карати. Але якщо вже покарала, тоді означає, що вони заслужили. У нас навіть є така фішка “справедливість і покарання”. Якщо вони вважають, що я несправедливо їх покарала, то ми сідаємо розмовляти: доведуть, що це несправедливо, тоді покарання скасовуємо”.

Власним дітям жінка не розповідала про діагноз, хоче поки відгородити їх від будь-якого негативу, тому й відмовилася фотографуватися та називати своє справжнє ім’я в нашому матеріалі. На це просто відповіла: “Хто мене знає, той точно здогадається, про кого розповідь”.

Попри свою непросту історію Яна завершує словами:

“Що б там не сталося, я завжди почуваюся королевою, бо я така — я для себе найкраща”. 

Прощається, махає рукою і біжить на ще одну зустріч — вона завжди в епіцентрі уваги та гамору. 

Журналістка: Ростислава Мартинюк

Ілюстраторка: Христина Стринадюк

Щоб краще чути серцебиття нашого медіа – підписуйтеся на Telegram-канал.

Наші партнери