Я почала любити те, що бачу в дзеркалі

Наші героїні – непересічні та сильні особистості, та відверто розповісти свою історію і поділитися досвідом, який буває болючим, може далеко не кожна.

Мар’яна Озарук працює все життя у б’юті сфері, має багато вдячних клієнтів та веде активний спосіб життя, але вже декілька років як дещо змінилося – вона навчилася любити себе і просто жити. Не задля чогось чи когось, не для того, щоб комусь щось довести, а просто для себе, щодня відчуваючи щастя.

Усе почалося тоді, коли я зрозуміла, що все втратила

Коли все почалося? Хм… Напевно тоді, коли я зрозуміла, що все втратила, абсолютно все. Так озирнулася і побачила, що за плечима два розлучення, я живу на зйомній квартирі і втратила бізнес, друзів, мрію….

І розумію, що це життя я десь не так собі уявляла, тоді і взялася будувати все спочатку. І виходить воно уже зовсім іншим: радісним і щасливим. Абсолютно все у цьому житті можна виправити, я починаю виправляти.

Вперше я вийшла заміж у 17 років. То не була якась там надзвичайно романтична історія. Ми знали один одного декілька тижнів, хлопець був набагато старший, на 10 років. Приїхав, попросив руки і серця. Я погодилася, батьки втішилися і заколотили весілля.

Ми дуже швидко зрозуміли, що надзвичайно різні. Це важко було назвати сім’єю. Я дуже хотіла подорослішати, ну а він – одружитися. Із самого початку це був дешевий концерт – так воно і закінчилося. Ми прожили разом півтора року. Важким було розлучення. Через свої амбіції він відмовлявся давати мені розвід, просто не хотів. Не було якихось логічних пояснень.

Ми все ж розвелися. Він був азартним гравцем. Коли ми починали стосунки, цього факту не знала ні я, ні його близькі.

Розіб’ю ілюзії окремих жінок: якщо у вашого чоловіка, хлопця, коханого є звички, залежності на зразок алкоголю, наркотичних речовин чи гральних автоматів, не потрібно створювати собі ілюзій, що це мине. Воно лікується, та для цього потрібна колосальна підтримка і робота. Але на самому початку треба дати собі визначення, чи готові ви витратити стільки зусиль і часу на те, щоб витягнути людину з цього, і якими будуть ваші почуття, якщо людина через якийсь період знову до цього повернеться. І чи хочете, щоб на все це дивилися ваші спільні майбутні діти.

Працювати я розпочала в 15. Продавала морозиво на зупинці біля першої школи.

Потім був ринок – це дуже цікавий досвід. Там навчилася комунікувати з людьми. Базар – цікава штука. Всі продавці – одна велика сім’я, яка ополчилася проти покупців. Весело-весело… Пізніше працювала у магазині, згодом вступила в ліцей, ну і вже потім потрапила на роботу у салон.

Після першого розлучення я відчула себе дуже дорослою і вільною. Жила роботою.

Наші стосунки були, як кардіограма

Через чотири роки у моєму житті з’явився інший чоловік. Ми сходилися, розходилися, жили громадянським шлюбом. У нас були дуже емоційні стосунки. Наші гучні скандали були цілою шоу-програмою, але, тим не менше, потім ми мирилися і знову починали щось будувати. Так тривало два роки. Внаслідок нещасного випадку він загинув.

Цей чоловік був дуже розумним, свідомим і теж значно старшим від мене. Я йому дуже вдячна за те, що він був у моєму житті. Ця людина дуже багато всього пояснила, показала і на безліч речей відкрила очі: на відносини між людьми, на те, якими бувають люди, на те, як люди використовують один одного. Він просто зняв із мене рожеві окуляри.

Я завжди всім шукала пояснення і виправдання, а він відкрив на все це очі. Від цих відкриттів було боляче, але я ніколи ні про що не жаліла.

Наші стосунки були, як кардіограма: щирими і відвертими, а коли  були скандали, то таких масштабів, що не позаздриш. Я його досі згадую з посмішкою і світлою пам’яттю.

Ми намагалися бути сім’єю

Другий шлюб… Отут уже були почуття. Ми одружувалися у свідомому віці: мені було майже 25, чоловікові – 33. Ми любили один одного, скоро у нас з’явилася дитина. Десь на якомусь етапі урок повторився. Ми почали не розуміти один одного, стали чужими. Те, що я не засвоїла першого разу, мені далося пройти вдруге, але було вже легше.

Ми вчилися бути разом і намагалися бути сім’єю, але ми різні настільки, що не можемо жити під одним дахом. У нас кардинально різні думки на все. Зараз ми навчилися спілкуватися, і я сміло можу сказати, що швидше ми друзі, ніж колишні чоловік з дружиною. Але ніхто нікому уже нічого не доказує. Ми поважаємо думку один одного. Та до цього потрібно було прийти. З періоду розлучення пройшло уже майже п’ять років. Зараз ми спілкуємося краще, ніж це було колись, у сім’ї.

Я вважаю, якщо люди не можуть жити під одним дахом щасливо і впливають один на одного деструктивно, тим більше на дитину – їм немає чого залишатися  сім’єю.

Мене близькі питали: це друге розлучення, а як ти будеш тепер?

Прекрасно, чудово, щасливо… Співжительство заради оцього статусу “сімейна” нічого доброго не приносить ні цим обом нещасним, ні їх дітям. Все це породжує тільки ненависть, агресію, сварки, скандали. На все це дивиться дитина, і ми передаємо їй такий досвід.

Було ще багато чого: бізнес, з якого довелося піти, довге і насичене кар’єрне життя, я майже цілодобово жила у салоні і робила красивими інших, не думаючи про свої почуття та емоції, про те, що потрібно відпочивати і наповнюватися, про те, що я теж жінка.

Закриваєш себе за першими, другими, третіми дверима і в один момент просто розумієш, що тебе справжньої вже немає

Коли я забила і почала жити?

Прийшов момент, коли зрозуміла, що позаду багато років, а безліч моїх мрій так і не досягнуто. Єдине, що приносило задоволення, – дитина. Син мотивував рухатися далі. Він був тим єдиним, що не давало розкиснути в той час.

Надзвичайно було важко, коли не стало мами з татом. Коли не було з ким порадитися. Ну і оці то дев’ять, то сорок днів. Півтора року стали дуже депресивними і чорними через усі ці траури.

Одного дня я зрозуміла, що з жінки я перетворилася на чоловіка. Що виконую багато завдань, які не під силу навіть сильним чоловікам: і робота, і дім, і вирішення фінансової складової.

Тоді навіть в оточенні була ціла купа людей, які вічно приходили жалітися, і я всім хотіла допомогти, відсовуючи себе далеко назад. Кожен день. Свої інтереси, свої бажання. Себе як особистість відсуваєш на задній план, закриваєш за першими, другими, третіми дверима і в один момент розумієш, що тебе справжньої вже немає.

І від цього усвідомлення я стала настільки нещасною. Після цього я почала шукати відповіді на безліч запитань, почала вчитися жити не розумом, а серцем, почала діставати свої почуття і емоції, дозволяти собі ставати жінкою. Дозволяти собі плакати і розчаровуватися, бути неідеальною і слабкою.

Оце дебільне правило, за якими живуть майже всі, – бути правильним, відповідати чомусь, бути кращим, ніж ти є. Люди витрачають більше, ніж півжиття, щоб довести батькам, що ти кращий, що НАЙКРАЩИЙ. Потім ти на роботі доводиш, що ти просто мега-крутий. Ну а згодом це просто входить у звичку. Людина намагається бути не собою, а кимось. І при цьому весь час себе знецінює і займається якимось самобичуванням.

До себе потрібно ставити високі вимоги, але не завищені.  Бо чим більше ти всім хочеш доказати, який ти кльовий і крутий, тим більше розчарування отримуєш на виході. Бо ти не всемогутній, всього-на-всього людина, жива людина.

Так, я жива людина: злюсь,  ображаюсь, буваю скаженою, можу злетіти з котушок і репетувати, скільки мені влізе

Я зрозуміла, що в будь-якій точці можна зупинитися, розвернутися чи змінити своє життя на 180 градусів. І коли ти сама хочеш цих змін, то все довкола цьому сприяє.

Я почала розуміти, приймати і любити негативні емоції в собі. Так, я злюсь. Так, я жива людина і можу плакати. Можу бути засмучена, ображена і навіть скажена, злетіти з котушок і репетувати, скільки мені влізе. Так, я собі дала таку слабинку сьогодні це зробити.

Почала ставити запитання сама собі: “Що ти сьогодні хочеш? Що робить тебе щасливою?”

Ніколи нікому з тобою не буде добре, якщо тобі не комфортно наодинці з собою – ці слова – істинна правда.

Я завжди втікала, старалася бути між людьми і дуже боялася вечорів вдома. Мені здавалася, що я дуже нещасна і самотня.

А потім почала запитувати себе: “Що не так? Що тебе розчаровує? Чому? Що взагалі відбувається?” 

Я почала знаходити відповіді і робила це наодинці з собою.

Чекаєте, що прийде щастя? Та не прийде воно…

Коли перестаєш себе поїдати і звинувачувати у всьому, коли перестаєш робити із себе жертву – все стає іншим. Сьогоднішній день – це результат наших зусиль, але не кінець. Якщо ти зробив неправильні дії, то все ще можна проаналізувати і виправити, але не треба себе роками за це звинувачувати і картати.

Перший крок, який я зробила, – перестала займатися оцим поїданням. Почала себе приймати і любити те, що бачу в дзеркалі.

У цей час я потрапила у групу, де люди працюють над покращенням своєї фізичної форми, – це теж стало одним із ключових елементів змін. Але трансформація ззовні – нічого, порівнюючи з внутрішніми змінами.

Найскладніше і найважливіше, що потрібно зробити, – почати себе любити. А якщо ти купу часу боявся сказати про те, що тебе болить, воно відкладає відбиток і негативно впливає на будь-яку людину, а зокрема на жінок.

Робишся сильною, в жодному разі не дозволяєш собі бути слабкою і обростаєш чоловічими якостями. Стаєш грубою, цинічною, моментами хамовитою, з’являються моменти нездорового сарказму – це не жіночі риси.

Але на якомусь етапі жінка таки відчуває, що їй некомфортно отак, у такому тілі, з такими не своїми якостями. Коли я почала шукати себе, то позбулася цього всього, мені стало легко.

Ми часто шукаємо щастя ззовні, навіть оця фраза “прийде щастя”. Та не прийде воно… Воно завжди було, є і буде. Воно всередині нас. Потрібно вміти його помічати…

Журналістка: Олена Гелетюк

Фото: Оксана Санагурська