Мар’яна Кодіна-Іванович: “Тоді я зрозуміла – мій життєвий шлях не закінчився, я маю ще багато зробити…”

Проект реалізований за підтримки Fun Coffee

Тендітна постать у довгому класичному суворому платті задумано стоїть біля вікна – так запам’яталася мені коломийська акторка Мар’яна Кодіна-Іванович напередодні прем’єри “Панна, що возить фортепіано на возі” за п’єсою Ігоря Юзюка. Тоді я бачила її востаннє перед страшною аварією. Вже сьогодні, під час інтерв’ю, переді мною сиділа геть інша жінка. Залишилися такими ж очі. Але в самому погляді теж щось змінилося…

Її погляд завжди був сумний і задуманий, та під час нашої розмови й того, що Мар’яна розповіла, на очах виступили ще й сльози. Жодного разу після тієї розмови і ніколи до я не бачила її сліз.

А історія і справді зачіпає за живе…

Розпочнемо  з початку…

– Як ти стала акторкою? Маєш відповідну освіту?

– Після 9-го класу я поступила у наш музпед по класу бандури, після його закінчення вступила в інститут мистецтв на вокальний факультет. Я не маю театральної освіти.

– А як ти потрапила у театр?

-Одного разу мої батьки познайомилися із режисером Олегом Мосійчуком і при зустрічі розповіли про мене, а він підсумував, що мені потрібно в театр. І отак, з його доброї руки, я туди потрапила.

На той час ніхто не підозрював, що мене це так захопить і стане моєю професією.

– Як до такого твого вибору поставилися батьки? Це творча сфера і, мабуть, не надто прибуткова.

– У нашій сім’ї по татовій лінії всі працювали на залізниці. Тато очікував, що я теж буду працювати у цій сфері і стану черговою по станції, провідницею чи ще кимось (сміється).

А от мама наполегливо мене спрямовувала в мистецтво: вчила читати вірші,  співала зі мною – так прищепила любов до мистецтва.

– Твоя мама, ймовірно, викладач музичної школи?

– Ні. Вона поетеса.

Мої батьки вчилися в одному класі, сиділи за однією партою. І коли після 11 класу мама подала документи у Прикарпатський університет на філологічний факультет, тато потайки ті документи забрав, а потім народилася я.

Народивши, мама поступила на вечірню форму у медучилище. 

Трохи працювала медсестрою, а згодом влаштувалася працювати у депо. І вона, така творча, все життя працювала не за покликанням.

Мій тато музикант: прекрасно грає на гітарі та сопілці. Рідні брати: один скрипаль, інший цимбаліст. Я – бандуристка, мама – піаністка. Коли наша сім’я стає грати та співати, то шкірою йдуть мурашки і, що найцікавіше, нам для цього не потрібні репетиції.

Тато довгий час не сприймав мій вибір, але, прийшовши на одну з моїх вистав, таки визнав, сказав: “Ти не залізничник”. (Сміється)

Мої батьки зараз основні критики для мене. Коли я записую пісню, вони чують її першими. І якщо вони мають зауваження, то я задумуюся над тим, що у ній переробити.

– Сім’я, яку створила ти, спростувала стереотип про те, що чоловік завжди схожий на батька, чи підтвердила?

– З точки зору підтримки, мій чоловік – повна протилежність батька.

Я була одруженою двічі. Перший мій чоловік – музикант, який бісився, коли бачив якусь мою публічність і успішність. З цього приводу у нас було багато непорозумінь і конфліктів, так ми і розбіглися.

А от мій теперішній чоловік, Віктор, його повна протилежність. Я не роблю нічого, не порадившись з ним. Він добре аналізує, і це часто стає в пригоді. До речі, як би воно дивно не звучало, але дуже часто він навіть допомагав знайти мені образи моїх героїнь.

– Це як?

Ну от маю я роль. Вона мені подобається і я знаю, як її зіграти, але потрібно знайти стержень цього героя, щоб якомога природніше це зробити.

Тоді Вітя познайомив мене із жінкою,  і коли я уважно приглянулася до неї, то зрозуміла, що поведінка, манери, її розмова – все це образ моєї героїні.

І таких підказок з його боку було безліч.

– Як ви познайомилися?

– Він їхав машиною і зупинився, щоб  мене підвезти. Пригадую, сказала, що нікуди з ним не поїду, а то він може мене зґвалтувати чи ще щось таке (сміється). Він запевнив, що все буде гаразд.

Ми всю дорогу їхали, спілкувалися зовсім трішки, і так аж до Коломиї, а я бачила, як він слідкував за мною через люстерко машини. І питаю: “Чого ви так на мене дивитеся?” Він каже: “А може це доля?” То був період після мого розлучення, я була дуже недовірлива, то з його слів тільки посміялася.

Він сам родом із Чернівців. Я залишила йому свій номер телефону із словами: “А толку з того? Ви ж все одно не подзвоните”. Але в той же час розуміла, що підсвідомо він таки мені сподобався.

Щоб ти собі розуміла, він не доїхав тоді до Чернівців, у Снятині розвернув машину, і того ж дня я пішла на перше побачення .

4 липня було 10 років, як ми разом. (Усміхається)

– Він тебе так розуміє через те, що теж займається творчістю?

– Ні. Він зовсім не творча людина, просто вміє мене правильно зрозуміти і підтримати. Я не боюся йому сказати, що у мене щось не виходить чи про те, що мене щось болить.

Інколи його по півроку немає вдома, інколи рік, і багато людей кажуть, що точно хтось із нас зраджує.

Та хто би там що не казав – у нас так є. Коли дійсно любиш людину по-справжньому, то тебе не тягне в сторону.

Я не уявляю, як це – зробити йому боляче.

Мені кажуть, що довкола багато чоловіків. Так. Вони є на сцені і є в залі, і можуть запросити на каву. Серед моїх друзів більше чоловіків, ніж жінок. Мені з ними значно легше спілкуватися. По-перше, вони прямі, по-друге, у них менше підлості.

Але знову ж таки, кажуть, що не буває дружби між чоловіками та жінками. Буває!

Інших чоловіків для мене просто не існує. Вони просто не потрапляють у фокус мого зору.

– Як твій чоловік ставиться до відвертих сцен у виставі? Думаю, йому нелегко це сприймати.

– На сцені буває по-різному, і обійнятися треба і поцілуватися – така наша робота, і ми від цього нікуди не дінемося. Він реагує на це абсолютно нормально.

Пам’ятаю, поїхали ми у Мукачево із виставою “Коханці”, Вітя поїхав зі мною і допомагав водіям розкладати ліжко для цих коханців. Адміністратор заходить і каже: “Я всяке бачив, але щоб чоловік стелив своїй жінці ліжко для коханця – ще такого не бачив…” Ну ми посміялися. (Сміється)

Різноманітні такі цікаві життєві моменти траплялися, але його підтримка дуже сильна.

– Пригадую, один із психологів сказав колись, що акторами стають люди, яким в дитинстві не вистачало уваги. Скажи із власного  досвіду, чи так це?

– Я не можу сказати, що не мала уваги.

Але мені не вистачало уваги від тата. Я погоджуюся з думкою, що тато відіграє дуже важливу роль у вихованні доньки. Мені потрібно було його визнання. Він тішився мною, коли я грала на бандурі, виходила на сцену, але ніколи мною не захоплювався, або не хотів цього показувати.  До того моменту, поки не побачив мене на сцені в головній ролі.

– Яка роль із всіх, що ти зіграла, була твоєю?

– Мені важко виокремити якусь одну.  У кожній щось є. Від майстерності актора залежить, чи правильно він зможе передати, те, що потрібно, виокремити, виділити і показати у фокусі.

– Ти знімалася колись у фільмі?

– Так. Це був “Політ золотої мушки”, режисер Іван Кравчишин. Тоді у мене приймали роди(сміється) у прямому розумінні цього слова. Роль у мене така була.

– Як тобі акторство у фільмі? Що вставляє більше: камера чи все ж сцена?

– То зовсім різні відчуття, ніж на сцені, але вони по-своєму неймовірні. Все ж театр я люблю більше.

– Як народилася ідея створення театру жінки “Соломія”?

– Вона народилася завдяки поезії моємі мами. “Соломія” розпочала свій творчий шлях із імпрези “Що таке жінка?”, яка була побудована на віршах мами, Тетяни Іванович.

Мені хочеться говорити про жінку, її мрії, страхи, болі, її світ. Ми, разом із колективом, стараємося, щоб глядач все це відчув.

– Театру уже більше, ніж півроку. Які підсумки за цей час ти можеш зробити?

– Наш театр народився дев’ять місяців тому.

Ми маємо уже свого глядача, який гідно нас оцінює. За такий короткий час нами зіграно близько 20-ти дорослих вистав і біля 30-ти вистав дитячої казки. У дорослих виставах нам вдалося представити глядачам чотири прем’єри. У кожній із цих постановок ми досліджуємо долю жінки. Провели декілька благодійних вистав.

– Чого очікувати від “Соломії” у 19-му році?

– Соломія, як і кожна жінка – не знаєш коли і чого від неї очкувати. (Сміється)

Якщо серйозно, то на перше півріччя 2019 ми готуємо три постановки. Все це будемо відкривати і висвітлювати поступово. Поки хай залишається таємницею. Скажу тільки одне: кожну з цих постановок втілить в життя інший режисер.

– Кожна твоя героїня є надмірно емоційною, чи не важко тобі переживати всі ці емоції і утримувати увагу глядача?

– Я не маю на це відповіді… Перед кожною виставою я завжди молюся. І, напевно, оцей діалог моєї героїні і глядача мені нашіптує ангел…. Я не знаю… (Опускає очі і загадково сміється).

– Знаю, що ти є ще й педагогом. Яке місце це займає у твоєму житті?

– У мене педагогічна освіта, і вона дала мені можливість викладати вокал у студії “Star Dream”, керівниця Яна Василовська.

Працюю у дитячому садочку. І не так давно у нас із колективом “Соломія” народилася ідея створення майстерні комунікативно-театрального мистецтва “FoTeJur”, яка працює щосуботи уже чотири місяці.

Я працюю без вихідних, а якщо вони і з’являються, то почуваюся некомфортно. Мені важливо завжди залишатися у русі.

– Як змінилося твоє життя після аварії?

– Я прийшла до висновку, світ, в якому я жила до аварії, був іншим, і аварія була знаком. Я вдячна Богу за те, що Він мені дав можливість все переосмислити.

Кажуть, що в таких ситуація людина знову народжується. А я дійсно була однією ногою на тому світі.

У день, коли це трапилося, 23 грудня, за шість років до аварії, помер мій дідусь. Він дуже сильно мене любив, я в нього єдина внучка-дівчинка.

Не пам’ятаю самої аварії, не пам’ятаю, як все це відбулося, взагалі нічого не пам’ятаю, окрім картини, яку побачила, будучи непритомною. Я побачила драбину, по якій піднімаюся вгору, згори світить світло, не видно було обличчя, але я побачила руки, руки дідуся, які вказували мені, щоб я поверталася вниз. І в той момент, коли я спускалася по драбині, відчула, що поволі повертаюся до тями.

Тільки з часом я зрозуміла, що це був знак. Мій життєвий шлях не закінчився, я маю ще багато зробити…

Страх того, що я могла все втратити, і мене могли втратити – цей страх присутній, він заставляє йти вперед і забути про все погане, що трапилося до аварії.

Я рада, що мені вдалося пережити біль.

– Що тобі приносило біль?

– Думки про те, що я не скоро зможу ходити. Зараз у моїй нозі 4 шурупи і один довгий стержень – і все це залишиться в мені назавжди.

Тільки наполегливість та віра заставила мене встати на ноги.

Через розпач важко було підняти ложку. І це не через фізичну втому, а моральний біль. Тільки завдяки підтримці близьких мені людей я змогла піти. (Сльози накочуються і збігають обличчям. Мар’яна спершу їх ніби не помічає, а потім тайком витирає)

– Скільки часу після аварії ти відновлювалася?

– Вдома я пробула півтора місяці, а потім попросила чоловіка, щоб він  вивів мене на вулицю.

Це була моя перша зустріч зі снігом, де я і цілувала його, і їла, і бабу снігову ліпила. Це може звучати смішно, але так воно і було. Оцей побитий асфальт. От він ніби потовчений такий, нещасний, але ти ж на ньому стоїш, і від цього стільки радості. Я ніколи не чула, як біля моєї хати співають пташки, тепер я їх чую. (Усміхається)

– Що ти можеш порадити жінкам?

– Не будувати собі ілюзій, не шукати ідеалів, бути такими, як ви є. Часто, розпочинаючи стосунки, ми притворюємося. А потім, під час спільно прожитого шматка життя, воно вилізає і то не найкращим боком, і всі наші ілюзії про те, що “він найкращий, найромантичніший і найшикарніший”, вмить зникають. Тому, дорогі жінки і дівчата, не бійтеся бути справжніми. У справжніх все без ілюзій: і почуття, і кохання, і взаєморозуміння.

– І традиційне питання цієї рубрики: “ В чому, на твою думку, проявляється жіночність?”

– Як казала моя улюблена Мерлін Монро: «Краса і жіночність не мають віку, ці якості не можна створити. Жіночі чари не можна виробити промисловим способом, як би цього не хотілося. Істинну красу породжує жіночність.

Жіноча привабливість тільки тоді і сильна, коли вона природна і стихійна».

А від себе додам: жіночність – це гармонія, природність і чуттєвість.

Краса і справді сила, але тільки якщо ти вмієш нею користуватися. Це все одно, що мати “Ferrari“: якщо не вмієш їздити вона – тобі ні до чого.

За інтерв’ю подякувала Оленка Гелетюк

Фото: Оксана Санагурська та Василь Іваночко

Гарячу каву та затишок люб’язно надала адміністарція кав’ярні Fun Coffee: м. Коломия, площа Ринок, 2. Контактний номер: 063 990 997