ГЛУЗД

Проект реалізований за підтримки Sushi House

Ірина Ярмоленко з тих щасливчиків, які рано зрозуміли, чого хочуть від життя. Ще в підлітковому віці вона знала, ким хоче бути, і йшла до цієї мети. Співачка, поетеса, засновниця творчої майстерні «ЧупаЧупс» та мистецького об’єднання «FRANCO-театр», щаслива мама та дружина. Як Ірині вдається все це поєднувати і прагнути більшого, жінка поділилася під час «Чаювання з Глуздом»:

– Іро, розкажи про початок своєї кар’єри. Батьки, мабуть, були не в захваті від твого вибору?

– Моя кар’єра почалася ще в 14 років. Я займалася вокалом і підробляла співачкою на весіллях. Коли була в сьомому класі, моя мама поїхала в Італію на заробітки, тоді якраз був бум на виїзд за кордон. Я залишилась із молодшим братом, якого довиховувала.

Я відвідувала музичну школу, багато гуртків, доглядала брата, тому часу гуляти в мене не було.

У дев’ятому класі мама захотіла, щоб я записалась на курси іноземних мов, які тоді відкрились у Коломиї, після закінчення яких я могла би вступити до університету. Здавалося, моя доля вирішена, але в якийсь момент я дійшла точки кипіння й заявила: «Досить!»

Коли була в одинадцятому класі, побачила оголошення про набір в естрадно-цирковий на вокал – і вирішила вступити туди. Мабуть, тоді я маму й розчарувала, що не обрала спеціальність викладача англійської мови. Але про свій вибір ніколи не шкодувала. Шкодую тільки про те, що приділяла мало часу музичній школі, треба було інтенсивніше займатися.

– Ти продовжуєш виступати зараз?

– Так. Це не основний заробіток, скоріше, я продовжую практику співу. У 2007 році у ФСК «Локомотив» відбувся мій авторський вечір. Ми тоді зібрали повний зал. Дуже багато виконавців співали мої пісні (ті, до яких я написала слова та музику).

– То ти ще й вірші пишеш?

– Пишу. Мої вірші можна поділити на етапи життя. Спочатку — підлітковий вік, тобто вірші про нещасливе кохання, потім — це одна зрада, а десь із 2014 року — філософські роздуми про людей, життя та поняття щастя. Інколи люблю помузикувати, і тоді народжується пісня.

– Як виникла ідея створити творчу майстерню «ЧупаЧупс»?

– Дуже багато людей часто виїжджають із Коломиї в більші міста в пошуках кращої долі. Так і я колись поїхала в Київ. Там працювала  у колл-центрах, адміністратором у компанії, а тоді якось натрапила на оголошення, у якому фірма, яка організовувала свята, шукала адміністраторів. Я вхопилася за цю роботу, щоправда, пропрацювала там недовго, близько двох-трьох місяців, а тоді подумала, що було б непогано зробити таке в Коломиї.

На той час таких послуг у нашому місті не було, тобто конкуренції особливої теж не спостерігалось. Усе починалося з одного костюма клоуна, пошитого на коліні. Нас було двоє: я і моя колега Катя, з якою ми й досі співпрацюємо. Людям «зайшло», тож зараз у нас декілька аніматорів і понад 50 костюмів.

– З якими труднощами зіштовхнулася в роботі?

– Довелося дивитися багато мультфільмів, а я цього з дитинства не люблю (сміється). Я – мама двох доньок, не орієнтуюся в хлопчачих персонажах, а щоби бути в тренді та розуміти, чого хочуть діти, доводиться переглядати багато мультиків.

Якщо серйозно, то труднощі завжди були з підбором персоналу. Тематичний герой не просто костюм, а аніматор не просто людина, яка розважає малюків. Дитина очікує побачити свого героя, тому аніматор повинен вміти вжитися в роль, як справжній актор, і зіграти характер персонажа. А не всі вміють це робити.

– Яка історія створення мистецького об’єднання «FRANCO-театр»?

– Я дуже творча людина — пишу вірші, музику, п’єси… Мені потрібно реалізовувати свій творчий потенціал. Працюючи в київській опереті, збагнула, що хочу створити щось своє. До того ж я багато чого там навчилася завдяки керівникові .

Я не з тих людей, що мріють і сподіваються. Я знаю, що можу це зробити, й роблю. Так і з FRANCO-театром. Не було нікого, тільки я і моє бажання його створити. Тоді я ще жила в Києві. Поділилася цією ідеєю з моїм чоловіком, на той час ще хлопцем. Він теж дуже творчий, і підтримав мене. Ми переїхали в Коломию, я зконтактувала з нашим відомим драматургом Ігорем Юзюком, якому сподобалася моя ідея, і він пообіцяв допомогти з її реалізацією. Першим нашим спільним проектом стала моновистава «Панна, що возить фортепіано на возі», де головну роль зіграла Мар’яна Кодіна. Мій чоловік робив декорації, займався звуком, світлом, усією бутафорією. Ось так наш театр почав свій творчий шлях.

– Рік тому колектив FRANCO-театру потрапив у жахливу аварію. Чи змінилося твоє світосприйняття після того?

– Кардинально. До аварії я була твердіша, жорсткіша. Важко було викликати в мене сльози, тепер стала більш сентиментальною. Змінилася також філософія. Зараз я розумію, що ми прийшли на землю, як гості, і повинні залишити після себе слід. Ми не просто так тут перебуваємо. Наша бездіяльність є великим пороком. Потрібно залишити після себе щось хороше.

Ніщо не трапляється просто так. Містика, але під час аварії, кожен отримав поранення в найслабші місця, тобто хто чого боявся, туди й отримав ушкодження.

У мене це були постійна метушня, багато роботи, яку я на себе брала й не могла вчасно виконати. Зараз я зробила висновок: якщо я не встигаю щось зробити, то не хвилююсь, як колись. Усе встигнеться. Хочу проводити більше часу з дітьми та чоловіком, а не в роботі та поспіху.

– Що тебе мотивує?

– Я — прагматик, завжди все аналізую. Свого часу навчила себе складати список справ, які маю виконати впродовж дня. Якщо виконую майже всі пункти зі списку, то це приносить мені задоволення. Оце моя мотивація. Виклик самій собі, який мене мотивує.

– А як борешся з творчим вигоранням?

– У ці моменти я багато читаю. А ще в такий період постійно трапляються люди, які дають мені чарівного пенделя.

– Що любиш читати?

– Це переважно п’єси. Улюблені автори — Неда Неждана, Олександр Вітер. Ще подобаються твори Люко Дашвар, багато читаю езотерики. Я дуже фільтрую потік інформації. Не люблю забивати голову зайвими, непотрібними даними.

– Відкрий секрет: як ти все встигаєш?

– Мені дуже допомагає мій чоловік Сергій. Він повністю перебрав на себе керівництво ЧупаЧупсом і велику частину роботи у FRANCO-театрі. Що стосується Школи сценічного мистецтва, то там є напрацьована схема роботи. А діти — це святе, для них завжди є час. Тож головне — правильне планування дня, налагоджена робота та надійне плече.

– А тепер традиційні питання Чаювання. Чи вижила б ти на безлюдному острові?

– Без людей — ні. Я — екстраверт, спілкування мені необхідне, як повітря.

– Якщо б ти мала суперсилу, якою вона була б?

– Вміння читати думки.

– Які в тебе плани на майбутнє?

– Хочу поступити на режисуру. Я розумію, що «доросла» для того, щоби вчитися цій справі. А ще хочу навчатися журналістиці, це моя давня мрія.

Відновити заняття з вокалу. Випустити збірку своїх віршів. Закінчити ремонт приміщення Школи сценічного мистецтва.

 

За інтерв’ю подякувала Яна Букреєва

Фото: Особистий архів Ірини Ярмоленко та Фотостудія «Zebra Photos»: м. Коломия, вул. Театральна, 35/2. Контактний номер: 050 510 8575

Локація: Sushi House: м. Коломия, вул. С. Бандери 53 В. Контактний номер: 0636278547

Наші партнери