У ритмі техно на кризі: як хокеїст поєднав музику з холодом

Проект реалізований за підтримки Sushi House

Іван Вологжанінов – високий статний чоловік з неймовірно добрими очима. Свого часу зірка хокею, який підкорив Канаду, США та Європу. Він став одним із перших ді-джеїв на пострадянському просторі. Чоловік не тямить життя без подорожей. Проте найбільшою своєю цінністю вважає сім’ю. Тож на інтерв’ю прийшов з дружиною Христиною, сином Добринею, взяв із собою ще й собаку Макса. З ним ми поговорили про хокей, подорожі, музику, філософію життя та проте, чому сім’я перебралась з Києва в Коломию – все це чоловік розповів у інтерв’ю для Чаювання:

– Іване, розкажи про свій шлях хокеїста.

– Одного разу я йшов  подвір’ям сусіднього будинку в Києві і якась жінка запитала: “Хлопчику, а ти не хотів би грати в хокей?” Я сказав, що хочу. Виявилось, що та жінка – начальниця ЖЕКу. Їм тоді  давали дотації, тобто закуповували форму, спорядження…

Вона привела мене на льодово-тренувальну ковзанку “Льдінка” – там я і почав тренуватися. Тоді мені було 9 років. А в 15 я потрапив у клуб “Сокіл”, який на той момент був найпотужнішим. Відтоді і почалась моя професійна кар’єра.

У Радянському Союзі розвиток хокею був на високому рівні. Коли розпочали набір у збірну СРСР серед юнаків, туди потрапили я і ще декілька українців. Ми почали їздити на різні міжнародні турніри – мою гру помітили закордонні тренери. У підсумку мене запросили грати у міжнародні клуби, зокрема Канади, США, Швеції, Німеччини. Це чудовий досвід та яскраві враження від життя за кордоном. Тоді для молодих хлопців з СРСР вперше в житті побачити спортивну машину чи повні полички в магазинах, ще й без довжелезних черг, було чимось неймовірним. Крім того, ми, ще такі юні, старалися рівнятись до старших хокеїстів, які грали в команді і вміли більше. Ми хотіли перемагати.

– Розкажи більше про досвід в Канаді.

– Коли почав розпадатись Радянський Союз, НХЛ-ські клуби відкрили тренувальні табори на його території. В одному з таких таборів впродовж 3-4 днів провели турнір серед усіх хокеїстів колишнього Союзу.

На ньому зібрались скаути різних закордонних клубів (скаут, від англ scout, «розвідник» – в професійному спорті людина, яка займається збором інформації, спостереженням, розвідкою і вербуванням спортсменів для свого клубу – ред.). Таким чином, вони передивились гру усіх хокеїстів, і я був одним із тих, хто їм сподобався. Мене обрали на драфт НХЛ (Драфт НХЛ (англ. NHL Entry Draft) — це щорічна процедура закріплення клубами НХЛ прав на спортивну діяльність найкращих молодих хокеїстів світу – ред.).

– Чула, що ти чемпіон Канадської хокейної ліги. Це правда?

– Так. На третій рік мого перебування там, я виборов кубок Канадської хокейної ліги, як нападник, для команди “Камлупс Блейзерс”.

Похвалюсь: на той момент я був єдиним українцем, який виборов цей кубок. Крім того, виборов кубок Німеччини. У Канаді я відчув смак перемоги. Завжди приємно бути першим,  тож було бажання відновити це відчуття, тому я старався перемогти. Після травми повернувся в Україну і грав за команду “Дніпровські вовки”, але це був уже напівпрофесійний рівень.

– Ти ще займаєшся хокеєм?

– Так, але це швидше хобі. Тут, в Коломиї, у нас є команда аматорів, які дуже люблять цю гру. Ми збираємося, тренуємося, іноді влаштовуємо змагання з іншими командами. Ось уже другий тиждень виграємо у Заболотівської команди, а гравців у них більше.

Планую здобути вищу освіту і мати змогу тренувати дітей. Пропонують бути тренером з хокею, мені подобається ця ідея.

Якщо вдасться відкрити ще один критий каток, то в перспективі буде секція з хокею, і я тренуватиму дітей за шведською схемою. Тобто заможні мешканці міста дають гроші для існування секції, також невеликі суми сплачують батьки дітей, які відвідують заняття. Усі діти до 13 років грають в команді, немає поняття “кращий” і “гірший” – усі рівні. Отож, виходить велика ротація гравців.

У Швеції до 15 років не вимагають результатів у дітей, неважливо, яке місце дитина посідає у змаганнях. Вони грають для свого задоволення – так з’являються справжні зірки хокею. У будь-якому випадку, якась спортивна ієрархія відбувається в комаді, але це стається природнім шляхом. Якщо в Коломиї знайдуться батьки, які схочуть, щоб їхні діти грали в хокей, то це буде чудово. Насправді, для того, щоб запустити таку школу, не потрібно багато. Було би бажання.

Хокей – це відчуття швидкості, адреналін та фізична активність. І, користуючись можливістю, запрошую всіх любителів хокею на наші ігри щонеділі о 10 ранку, вони відбуваються на льодовій ковзанці “4 Пінгвіни” за вулицею Мазепи, 308(біля супермаркету “ПАККО”).

– Відомо, що ти один із перших діджеїв в Україні. Як почав цим займатися?

– Це була любов з першого погляду. Мій брат протягом довгого часу жив у Голландії. В Амстердамі ми ходили на вечірки, там познайомились з голландцями-діджеями, подружились з ними. Для нас, радянських затиснутих хлопців, це були неймовірно розкуті люди, які могли вільно спілкуватись з тією ж поліцією, до прикладу, і не боятися. Вони здавались нам ідолами. Ми любили цю музику, відчували її. Тоді ця любов почалась і перетворилась у щось більше: те, що приносить позитив.

Свого часу я цим займався дуже щільно: впродовж декількох років грав в українських та закордонних клубах. Тоді було мало таких вечірок, ми з братом одні з перших започаткували рейв рух в Україні ( рейв – масова нічна дискотека з виступом диск-жокеїв; також загальна назва електронної танцювальної музики, що грають на таких дискотеках, і тому точного визначення не має – ред.). Тоді мало хто розумів, тепер – це ціла культура. Зараз теж граю, але вже непрофесійно. До речі, мій брат зараз є співвласником відомого клубу “CLOSER” у Києві. Там проводяться фестивалі, а я допомагаю, чим можу.

– А як ти навчився грати?  

-Треба тільки купити свої “вертушки” і намагатись грати. Щодня я тренувався протягом багатьох годин, а коли займаєшся улюбленою справою –  не помічаєш плину часу.

-Я знаю, що ти багато подорожуєш. У яких країнах був? Яка справила найбільше враження?

-Окрім Канади, США, пострадянських країн та Швеції, був не в багатьох – близько десяти. Кожна країна по-своєму унікальна, куди б не поїхав – всюди дивує природа. А от люди – ні, вони не завжди унікальні, точніше всюди різні, а десь – то зовсім ніякі, як на Шрі-Ланці, наприклад.

Зараз подорожі для мене – це полювання за так званими “місцями сили”. Я знаю пару місць, був там, відчував і розумів, що таке природа для нас – це те, що люди називають Богом. Справжнє відчуття. Наприклад, водоспад в Камбоджі. У Таїланді – це вся природа, шалено чудова вона і в Канаді.

Найбільше мене вразив В’єтнам. Там унікальні люди: дуже добрі, з щирими душами та відкритими серцями. Туди я б із задоволенням поїхав ще раз. Коли ти подорожуєш, то стаєш схожим на губку, яка всмоктує всі деталі та нюанси життя нової країни.

Чому багатьом людям важко в Азії? Там настільки усе багатогранне, красиве, квітуче, красномовне, що більшість людей не може охопити цього всього – вони починають боятися і думати: “Як це так? Такого не може бути!” А от може.  

– Які країни ти ще хотів би відвідати?

– Північна Америка, Японія, Антарктика, за відгуками людей -там просто неймовірно. А ще, звичайно ж, Африка. Є ще друзі в Австралії.  Було б класно туди поїхати.

Всією сім’єю відвідаємо Індонезію. Словом, куди життя занесе, туди й поїдемо.

– Яка твоя життєва філософія?

– Вона дуже проста: любити моє диво – сина, бо він – це найважливіше, що є в моєму житті. Тепер ми сім’я, маємо можливість відкривати цей світ знову і знову. Більше нічого і не треба. Якщо Добрині буде добре, то і я буду щасливий.

– Чому ти з сім’єю із столиці перебралися в Коломию?

– Життя всюди хороше, але там, де вода та повітря чистіші, і багато друзів – там веселіше.

– Чим зараз займаєшся?

– Тепер я більше працюю руками – виготовляю меблі. Це те, що я люблю робити: щось творче, що займає мене не так фізично, як розумово, бо крім сили, потрібно рухати мізками. Ще спорт. Продовжую займатися хокеєм. Це те, чим я жив багато років. Тренування приносять фізичне задоволення; якщо я не тренуюсь – мене навіть ноги болять.

Син займає багато часу. Разом з Христею докладаємо багато зусиль для його потреб. Ще люблю їсти смачнющу їжу, яку готує моя дружина. Вона захопилась азіатською кухнею і щодня тішить мене смаколиками.  

– Ти любиш читати? І що порекомендуєш нашим читачам?

– Звичайно.

Ірвін Япом “Коли Ніцше плакав”. Олександр Невзоров “Розвиток особистості та інтелекту людини”. Це найважливіша книга, яку я коли-небудь читав. Не художня література, але дуже цікава.

– А тепер традиційні питання Чаювання. Ти б вижив на безлюдному острові?

– Звичайно, вижив би. А що б мені ще залишилося?

– Якби в тебе була суперсила, якою вона була би?

– Заспокоювати нервових людей.  Я вже тренуюся.

– Які у тебе плани на майбутнє?

– Син – це моє майбутнє.

 Моє майбутнє і майбутнє Добрині взаємопов’язані. Усе в цьому житті взаємопов’язане. Розумієш, майбутнє –  дуже розмите поняття. Це така субстанція, якій усі чомусь приділяють надто багато уваги. Воно буде таким, яким ми його робимо зараз. Набагато важливіше те, що відбувається в цей момент. Коли в твоєму житті є таке диво(показує на  сина), то особливо не треба думати про майбутнє. Потрібно думати про те, щоб було добре зараз.

У мене чудові батьки, прекрасна дружина. Разом ми стараємося, щоб ця сім’я була глибшою: надати їй зміст, як каже мій батько, щоб усе було розумно. Більше розуму нашому світу – щоб усе це не було безглуздо.

За інтерв’ю подякувала Яна Букреєва

Фото: Особистий архів Івана Вологжанінова та Фотостудія «Zebra Photos»: м. Коломия, вул. Театральна, 35/2. Контактний номер: 050 510 8575

Локація: Sushi House: м. Коломия, вул. С. Бандери 53 В. Контактний номер: 0636278547