У другій частині матеріалу про людей з інвалідністю читайте нові історії сміливості, сили та мужності. А ще ми поспілкувалися з психологинею, яка розтлумачила ставлення суспільства до людей з інвалідністю та залишила декілька порад.
Марічка Мисюк
Марічка Мисюк — молода активна дівчина з безліччю захоплень. Вона танцює, займається громадською діяльністю, намагається освоїти вебдизайн, любить спорт, екстрим та подорожі. Дівчина впевнено рухається до поставлених цілей і долає перешкоди.
Народилася Марічка в Делятині. Вона одна з двійнят.
“Я змалечку помітила, що інакша. Усі навколо бігають, сестра ходить. Розуміла, що щось не так, але ніколи не питала про це батьків, не знаю чому. Не було такої розмови… якось сама зрозуміла своє становище”.
У Марічки від народження в’ялий парез нижніх кінцівок (зниження м’язової сили з обмеженням обсягу довільних рухів — ред.). Помилку акушера тривалий час намагалися виправити лікуванням, але дівчина так і залишилася на візку.
“Якось мені запропонували зробити операцію, але лікарі попередили, що може бути ліпше або ж навпаки. Я відмовилася, бо зараз рухаю руками, можу робити щось самостійно. А якщо трапиться щось гірше, що тоді — постійно бути вдома?”.
Усе своє дитинство Марічка провела в батьківському домі. Тут навчалася, росла та гралася, як і всі інші діти:
“До мене часто приходили ровесники. Усі сприймали мене нормально. Ми були дружніми, підтримуємо контакти до сьогодні. Учителі приходили додому, не дуже часто, але приходили. Багато чому навчалася самостійно. Після школи залишилася вдома, до університету не пішла, бо ще не була такою активною. Боялася опинитися у Франківську сама, не знала, чи зможу пристосуватися”.
Та згодом Марічка переборола свої страхи.
Сьогодні вона цілком самостійна та впевнена, легко орієнтується в місті. Часто приїжджає сюди, адже в дівчини в графіку зустрічі з друзями, колегами з Мальтійської служби, рідною сестрою й маленьким племінником, інспектування доступності міст разом з ГО “СЛІД” та ще багато різного.
Марічку приваблюють подорожі й активний відпочинок.
“З колегами з Мальтійської служби їздили в табір у Польщу, Францію, Голландію. З друзями люблю відпочивати на природі, інколи можемо посидіти в кафе. Вільного часу майже не маю: завжди щось роблю, кудись їду.
Найбільше часу приділяю танцям, ними займаюся вже шість років. Танцюємо в колективі “Надійка”, який заснував мій колега Віталій Палков (про нього розповідали в першій частині матеріалу — ред.). Мені подобаються танці, у них я відкриваю себе. Разом із колективом ставимо цікаві шоу та виступаємо в різних містах України. А от музику люблю не всю: наприклад, рок — це не моє. Більше до душі щось українське, деякі народні пісні”.
Крім танців, Марічка пробувала себе у фехтуванні, легкій атлетиці та біатлоні.
“Біатлон мені подобається найбільше. Ще від дитинства мріяла цим займатися. У Львові всім викладачам подобалося, як я стріляю, казали, що ще таких не бачили. Але через лікування мусила припинити, стала прив’язаною до Франківська”.
Нещодавно через переохолодження в дівчини почались ускладнення, тому зараз вона перебуває на діалізі й не може надовго покидати Франківськ. Також через лікування мусила припинити навчання на вебдизайнера, яке освоювала самостійно.
Окрім безперервних відвідувань лікарень, у дівчини вистачає неприємностей. Насамперед — це доступність: вона не може скористатися деяким транспортом.
“Найважче взимку, коли замітає снігом, вулиці не розчищають і проїхати ніяк не можна, тоді доводиться сидіти вдома”.
“Найважче взимку, коли замітає снігом, вулиці не розчищають і проїхати ніяк не можна, тоді доводиться сидіти вдома”.
“Часто люди озираються, витріщаються, можуть щось пробубніти. Спочатку мене це ображало, але тепер стараюся не звертати уваги. Якщо все ж трохи засумую, друзі одразу це відчувають, ми поговоримо і все знову стає на свої місця”.
Незважаючи на труднощі, дівчина постійно усміхається, спокійно пересувається містом і самостійно справляється з усіма справами. Не любить просити допомоги, але за необхідності робить це.
Найближчим часом Марічка планує продовжити навчання, мріє відвідати Америку та побувати на морі.
“А ще обов’язково хочу стрибнути з парашутом”.
Журналістка: Олександра Сусяк
Фото: архів Марічки Мисюк
Іванна Вінтоняк
Іванна — 24-літня корінна франківка, за освітою журналістка. Дівчина має вроджену інвалідність, через яку з раннього дитинства пересувається на візку.
Іванна навчається в магістратурі Івано-Франківської філії відкритого міжнародного університету розвитку людини “Україна”, за спеціальністю “Видавнича справа та редагування”.
“Через фізичні можливості я мушу навчатися дистанційно. Відвідувати сесії дуже важко, у моєму випадку завжди має бути супровід”.
Увесь рік після закінчення ступеня бакалавра дівчина шукала себе, працювала з місцевою газетою, пробувала свої сили в SMM, відвідувала лекції та тренінги.
“Саме тоді я зрозуміла, як мені не вистачало в університеті практичних навичок. Нам давали тонну інформації, проте так і не навчили використовувати наші знання на практиці”.
Згодом Іванна самотужки знайшла додатковий заробіток у дитячому журналі “Джміль”, ставши його молодшою редакторкою.
“Знаєте, яка риса допоможе досягти того, чого бажаєте? Ініціативність. Якщо сидіти склавши руки — результату не буде. Добре, що я це рано зрозуміла”.
Іванна соціально активна. На її сторінці у фейсбуці ми натрапили на соціальний проєкт ”Ніколи не здавайся”, співзасновницею якого вона є. Проєкт має важливе значення, він показує людям з інвалідністю, які втратили жагу до життя, що вони можуть бути соціально активними членами суспільства й жити повноцінним життям.
“Я дуже хочу, щоб люди зрозуміли, що інвалідний візок — лише засіб для пересування. Він ніяк не повинен впливати на мене як особистість. Людей з інвалідністю або жаліють, або ж сприймають їхні досягнення як щось надприродне. Це неймовірно гнітить. Через це я пережила дуже болісний досвід, починаючи зі шкільних років, і мрію змінити сприйняття людей”.
Іванна має кілька друзів, із якими спілкується вже не один рік. Дівчину притягують самодостатні люди, бо поруч із ними вона поступово сформувала себе. Друзі сприймали, незважаючи на стан здоров’я, за що наша героїня їм неймовірно вдячна.
“Я довго не вірила, що можу бути цікавою та корисною не тільки моєму оточенню, а й самій собі. Я поступово зростала.
Аналізуючи свою ситуацію, я навчилась нарешті приймати себе такою, якою я є, та спонукати себе до постійного розвитку”.
Іванна має багато амбітних планів та проєктів. Як тільки змінилось її ставлення до себе, почало докорінно змінюватись життя. Дівчина не дозволила своєму складному минулому змусити зневіритись у собі, це радить і читачам.
“Єдине, що може зробити тебе щасливим, — це крок на сходинку вгору, усвідомлення, на що ти спроможний. Не бійтесь пробувати щось нове, кожен здатен зробити свій внесок у цей світ. Головне — нестримне бажання й мужність зробити перший і найважчий крок”.
Журналістка: Анастасія Куца
Фото: архів Іванни Вінтоняк
Люди реагують дуже по-різному: не приховують співчутливих, сповнених сліз, поглядів, дивляться зверхньо або ж відразливо. Від чого все це залежить, запитували психологиню Марту Симотюк:
“Агресія, паніка, уникання — це найпоширеніші реакції, що виникають тоді, коли є страх. Відчуття невідомого і нетипового для нас є причиною упередження до інших людей. Тож основна проблема — необізнаність суспільства, але її легко вирішити: інформування населення, праця з дітьми в школах, залучення людей з інвалідністю в колективи під проводом спеціаліста”.
З реакцією суспільства більш-менш зрозуміло, але як її сприймати людям з інвалідністю?
“Ваші героїні показали власним прикладом, що тільки робота над собою здатна змінити життя. Не намагайтесь переконати в чомусь оточення або, що гірше, отримати їхнє схвалення. Маючи гірші стартові умови, загартовуйте в собі волю й дисципліну, а головне, ніколи не піддавайтесь комплексам”.
Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)
