ГЛУЗД

Інформаційна довідка: ООС (операція об’єднаних сил) — комплекс заходів української армії та силових структур, спрямований на протидію проросійським збройним формуванням у конфлікті на Донбасі. Фактично ООС — це переформатування АТО (антитерористичної операції). ООС почала діяти у квітні 2018 року.

Недавнє опитування соціологічної групи “Рейтинг” засвідчило, що 67% українців відчувають довіру до ветеранів АТО (ООС). Їм довіряють більше, ніж президенту чи церкві! А що відчувають самі ветерани? Іронія в тому, що від багатьох із них під час знайомства ви швидше почуєте “я підприємець”, “я громадська активістка”, ніж “я ветеран АТО”. І тільки коли вдасться налагодити довіру, ви дізнаєтесь, що ця людина воювала на Донбасі. 

Чому все більше учасників АТО (ООС) не хочуть представлятися ветеранами? З якими стереотипами вони зіштовхуються? Які виклики мусять подолати, щоб повернутись до мирного життя? Сьогодні Глузд розповідає історії ветеранів, які повернулися з фронту: що їх змотивувало взяти зброю та як вони живуть тепер…

Микола Новіков: “Мене змусили піти з мого дому”

До початку війни Микола Новіков жив у Луганську, мав бізнес в IT-галузі. Коли в його місті почались бойові дії, виїхав до Одеси. Але вже невдовзі відчув обов’язок іти на фронт. 

“Перші кілька місяців ми не розуміли, що коїться, бо отримували суперечливу інформацію з ненадійних джерел. А коли почався Іловайськ, усі ці втрати…  Мені стало боляче, що хлопці гинуть у моєму рідному місті, поки я сплю й чекаю, коли все закінчиться”. 

У родині його рішення сприйняли по-різному: старший брат підтримав, молодша сестра поставилась нейтрально, казала, що не схвалює дій жодної зі сторін конфлікту. “Як і багато українців, сестра намагалась самоусунутись від цієї біди”. Найважче Миколі було з батьком.

“Тато, на жаль, обрав іншу сторону. Тільки згодом сама ситуація змусила його змінити думку. Порожній холодильник змусив. Якби все склалося так, як він собі хотів, ми б досі не спілкувались”.

З першого разу потрапити до Збройних сил (далі ЗСУ – ред.) чоловіку не вдалося. Говорить, в Одеському військкоматі побоювались брати когось із Луганська. На фронт він поїхав уже з Києва під час четвертої хвилі мобілізації. 

“Навіть якщо не брати до уваги зовнішніх обставин, це було внутрішньо складно. Я ж психолог за освітою, мене вчили допомагати людям, а не вбивати їх”. 

Зрештою, учорашній підприємець став медиком, хоч досвіду в медицині раніше не мав. На війні Микола зустрів майбутню дружину. Після демобілізації 2016-го переїхав до неї у Львівську область. 

Микола Новіков

Тепер подружжя живе у Дрогобичі, має власний бізнес – за франшизою відкрили піцерію “Pizza Veterano”. Назва закладу зобов’язує Миколу час до часу відповідати на питання про службу, але сам не любить говорити про те, що він ветеран, форми теж не одягає. 

“Я вже не військовий, а цивільна людина. Хай носять форму ті, хто сьогодні служить. Якщо треба буде, і я знову її одягну”.

За відчуттями чоловіка імідж ветеранів у суспільстві погіршується, і в цьому частково винні самі учасники АТО:

 “Деяких ветеранів використовують для різних кримінальних речей. Вони вчиняють злочини, що стають резонансними”.

Микола гадає, що за свої дії мають відповідати люди, які їх вчинили, але часто складається так, що тінь падає на всю ветеранську спільноту. Ця проблема, на думку учасника АТО, є наслідком кадрової політики ЗСУ 2014-2015 років. “Ті, хто займався набором бійців, не стежили, кого вони беруть”. За його словами, тоді на фронт потрапляли різні люди: хороші й погані. 

На питання, чи почувається він удома у Дрогобичі, ветеран відповідає:

”Ні, я досі маю тривогу. Доки не звільнять мого Луганська, ніде не буду місцевим – мене змусили піти з мого дому. Там досі є мої речі, друзі, з якими більш-менш іще можемо поспілкуватися. Я там прожив 30 років. Не можу це відпустити”. 

Юлія Філіпович: “Я вже майже “сиділа на валізах”, думала знову їхати на Схід”

Львів’янка Юлія Філіпович заледве закінчила школу, коли почалась Революція Гідності. Уже склала іспити ЗНО, а от університету довелось почекати.

“Усі ці революційні настрої, відчуття, що країна тебе потребує… Я вирішила, що спершу треба змінити державу, викорінити корупційну складову, а потім навчатись у демократичній країні. Хто ж знав, що все так затягнеться і я потраплю на фронт?” 

Юлія Філіпович

У львівському Майдані дівчина не брала участі. Натомість двічі потай від батьків їздила до Києва. Розповідає, що вперше приїхала, “коли ще були пісні й танці”. Удруге — після побиття мітингувальників, і вже була до кінця. 

Юлія не пригадує, коли саме вирішила йти на війну. Записатися до Нацгвардії їй та її друзям пропонували ще під час Євромайдану.

“Ми відмовились, бо умови, які нам пропонували, не здавались надійними. Але коли ситуація загострилась, я почала сама шукати змогу поїхати на передову”.

Про “традиційні” жіночі ролі медсестри або кухарки не могло бути й мови. Дівчина хотіла бути військовою. У Національній гвардії їй відмовили, сказали, що надто юна. “Вони намагались, хай там що, уберегти мене, не зважаючи на мою думку”. Юлії тоді було 19. І вона почала шукати добровольчі батальйони. Її взяли у “Правий сектор” на вишкіл.

“Тоді ніхто не думав, що зайду так далеко, навіть я. До мене було скептичне ставлення, тому що я жінка. Думали, у мене не вийде, я розчаруюсь або просто втомлюсь”. 

На відміну від ЗСУ, у добровольчому батальйоні не було звань та посад. Кожен міг опанувати будь-яку спеціальність, і Юлія, щоб побороти скепсис побратимів, навчалась одразу кільком.

“Я не хотіла, щоб у мені сумнівались через мою стать, тому старалась прокачати якомога більше різних навичок. Якось один хлопчина не впорався, зробив дещо ризиковане, мені довелось його рятувати. Так я випадково стала гранатометницею”.

Серед іншого за час служби Юлія опанувала саперно-мінувальну справу. Каже, тут її “жіночий” перфекціонізм та увага до деталей були більш ніж доречні. Вона також почала здобувати технічну освіту в Маріупольському виші. Загалом її служба тривала від кінця 2014-го  до 2016 року. 

Із чоловіком ветеранка познайомилась на спортивному заході через рік після повернення із зони бойових дій. Зізнається, зустріла Руслана в найважчий період свого життя.

“Глибокі психічні травми мене не торкнулися, але через рік після повернення почались спогади. Коли ми познайомились із майбутнім чоловіком, я вже майже “сиділа на валізах”, думала знову їхати на Схід. Він мене буквально витяг із цього стану”.

Бажання повернутись на фронт Юлія пояснює необхідністю себе морально виправдати перед побратимами й посестрами, які досі воюють.

 “Тут, де все спокійно, виникало відчуття, що я лише пасивна глядачка. Почувалася однією з тих, хто чує і бачить, але стоїть осторонь”. 

За час служби у військової розвинулось загострене відчуття справедливості.

 “Це відчуття не зникало під час перегляду новин, де все й без того гіперболізовано й крутиться навколо проблем”.

На думку ветеранки, інформація, яку отримувала через медіа, стала однією з причин, чому вона опинилась у стані, близькому до депресії. Упоравшись із цим, жінка все ще моніторить новини, цікавиться політикою, але вчиться аналізувати інформацію тверезо — не приймати всього близько до серця.

“Не цікавитися політикою сьогодні неможливо. Це як в анекдоті: “У який концтабір нас везуть? —  “Не знаю. Не цікавлюсь політикою”.

Тепер Юлія знайшла себе в спорті та громадській активності. Разом з об’єднанням “Veterans GO” вона допомагає ветеранам з інвалідністю підкорювати вершини гір. Для цього використовують спеціальний візок “жульєтку”.

Фото – архів Юлії

Незнайомцям Юлія частіше представляється громадською діячкою, ніж ветеранкою. Дівчина почала соромитись носити форму ще 2015-го. Каже, сама часто їздила потягами, бачила “аватарів”. Вони пили, тому що їхали з фронту або тому що їхали на фронт. 

“Я розумію, звідки ростуть ноги стереотипів, що військові якісь травмовані чи небезпечні. Люди бачать щось таке, і, на жаль, у пам’яті воно тримається довше, ніж позитивні історії”.

Водночас Юлія впевнена, що Україні потрібно брати приклад зі Сполучених Штатів, де про позитивний образ військового дбає держава, де є культура поваги до ветеранів. Цього їй дуже бракує тут.

“Ветерани потребують створення позитивного іміджу довкола них. Вони дуже гостро переживають, коли не отримують позитивного фідбеку від суспільства. Адже багато з них на фронті робили героїчні речі, а тепер соромляться говорити, що вони ветерани через стереотипи”.

Далі буде…

Журналістка та фотографка: Ксенія Янко

Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)

Наші партнери