ГЛУЗД

Учора ми писали, чому після демобілізації чимало учасників АТО (ООС) соромляться вдягати форму. Сьогодні капелан Сергій Незвецький поділиться досвідом, як допомагає військовим у зоні бойових дій та поза нею. А ще ми поспілкувалися з експертом, який розповів, як поводитися з ветеранами АТО (ООС), щоб їхнє цивільне життя було комфортнішим.

Сергій Незвецький: «Коли повертаюся з передової, дружина каже: “Я відчуваю, ти ще не тут”»

Капелан Сергій Незвецький до війни жив у Стаханові (від 2016 року — Кадіївка) Луганської області. Окрім служіння в церкві, займався громадською діяльністю. Його організація “Авангард” надавала соціальну допомогу, вирішувала екологічні питання. 

Сергій добре пам’ятає весну 2014-го. Незадовго до того він повернувся з Києва, де навчався на тюремного капелана. Стаханів іще не був окупованим, але напруга там уже була відчутна. Приблизно тоді знайомі почали розповідати, що по місту бачили фото Сергія з підписом: “Обережно! У місті з’явились нацисти”. Його та ще кількох людей називали посібниками Дмитра Яроша та “Правого сектору”. Тоді духівник уперше поговорив із дружиною про переїзд. 

“Я взагалі не хотів виїжджати. Від квітня до серпня 2014-го вагався. З одного боку, у мене була церква: люди, яких я підбадьорював і яких не міг кинути. З іншого боку — вагітна дружина, життям якої я не мав права ризикувати”. 

Останньою краплею став дзвінок від брата дружини. Того затримали сепаратисти. Він провів усю ніч у комендатурі, де питали про його оточення, зокрема і про Сергія.

“Брата дружини дивом відпустили, бо він журналіст і колись писав статті для “Партії регіонів”. Йому дали номер телефону, за яким він мав подзвонити, коли дізнається, де я. Перше, що він зробив, — набрав дружину і сказав, що мене шукають”.  

На це було дві причини. По-перше, коли духівник навчався в Києві, то брав участь у Євромайдані. По-друге, його організація якийсь час співпрацювала з місцевим політиком, якого “не полюбили” бойовики. 

Сергій Незвецький

“Нам було морально складно переїздити. Ми боялись, що там, у західній частині України, інші люди, що вони мислять і приймають рішення по-іншому. Ще було дуже прикро залишати дім, адже ми стільки вклали в нього”.

У Дрогобичі подружжя опинилось не одразу. Спочатку був Київ, Волинь, Борислав. Не в кожному місті, зізнається Сергій, до них ставилися приязно:

“Були моменти, коли дружина плакала, говорила, що хоч пішки готова йти у Стаханів. Але ми це пережили”. 

Сергій почав співпрацювати з дрогобицьким “Карітасом”. І саме з Дрогобича вперше вирушив на Схід як військовий капелан. 

“З Києва ми передавали допомогу як волонтери, так я себе й позиціонував. Уже потім, коли пройшов навчальний курс для військових капеланів, зміг поїхати до хлопців із духовною місією”.

Зазвичай капелан перебуває на одній позиції не більше ніж 10-15 днів. Перші три дні військові лише приглядаються до нього. Упродовж цього часу Сергій завжди поруч із ними: разом прокидаються, разом засинають. І лише коли хлопці звикли до нової людини, починають іти на контакт із душпастирем.

“Починаються жарти, питання: хто ти, звідки, якої конфесії. На останнє відповідаю: “За документами я від Української Християнської Євангельської Церкви, але фактично я міжконфесійний, приїхав, щоб із Божою поміччю всіх вас підтримати!”.

Потім настає час для довірливих розмов. Військові розповідають капелану про наболіле. Він має вислухати й за потреби дати пораду. 

Сергій Незвецький

“Був випадок: сиджу за столом, їм, а до мене підходить один із наших бійців, сідає навпроти мене — чую запах алкоголю, бачу страшенний біль в очах. Говорить до мене: “Де справедливість, капелан?” Я думаю: “Господи, дай мені мудрості! Не знаю, що йому відповісти, але якщо він зараз не отримає відповіді, може статись біда”. Хлопець усе ще дивиться на мене з тим самим болем і розпачем в очах. Кажу: “Не знаю. Я можу наговорити тобі багато стандартних речей, тільки це не допоможе. Я бачу у твоїх очах одне питання: “Як мені далі жити?”. Він відповідає: “Так!” Продовжую: “Я за своє життя втратив двох дітей…”. Тоді він уважно на мене подивився і сказав: “Я зрозумів”. Встав і пішов. Виявилось, мав товариша ще з Майдану, 3 роки разом воювали, а в переддень нашої розмови той товариш загинув”.
Наступного дня я мав їхати. На ранок цей хлопець зустрів мене тверезий, поголений. Сказав: “Капелан, усе буде нормально! Приїжджай ще”. 

Сергієві завжди складно прощатися, коли він їде з позиції. Трапляється, повертаючись додому із зони бойових дій, чує від дружини: “Я відчуваю, ти ще не тут”. І справді, ще кілька днів після повернення душпастир десь далеко. 

Є військові, з якими він підтримує контакт роками. Окремий “фронт” роботи капелана — допомога ветеранам адаптуватись до цивільного життя. Це один із пріоритетних напрямів діяльності його громадської організації «Всеукраїнське Об’єднання “Єднаюча Сила”»

“Добре, що в Дрогобичі сформувалась ветеранська спільнота. Вона своїм прикладом показує тим, хто щойно повернувся, що життя триває”.

Сергій переконаний: бажання повернутись на війну в багатьох ветеранів виникає від нерозуміння “нових правил гри”. Адже колись їх висмикнули зі звичайного життя. 

“Хтось місяцями, а хтось роками звикав до нових моделей поведінки, правил, законів. Аж тут настає момент, коли хлопцям треба повертатись до батьків, до дружин. Їх наче висмикують удруге”.

Вони почуваються розгубленими, часто не можуть дати собі раду самостійно. На цьому етапі, пояснює капелан, завдання активістів, які працюють із ветеранами, — “акуратно і дбайливо дати людині зрозуміти, що те фронтове життя потрібно залишити в минулому”.

“Наше завдання —  показати людині, чому вона потрібна тут. Ми запитуємо, чого навчився цей ветеран на війні, чим йому хотілося б займатись. Багато хто відкриває кафе й ресторани, бо в зоні бойових дій на балонах вони готували шедеври”.

З досвіду Сергія багато хто себе так відкриває, але тут важливу роль відіграє громада, у яку повертається ветеран. “Питання не тільки, чи готовий ветеран повернутись, а й чи готові люди сприйняти його.

В Україні розвинулась практика, коли реінтегруватись військовим допомагають інші учасники АТО (ООС). Деякі з них проходять відповідне навчання, що дає змогу їм поєднувати власний досвід та успішні світові практики. Саме така історія Андрія Фармуги. Повернувшись із зони бойових дій, він пройшов тренінги ветеранської організації “Побратими”. Тепер уже кілька років чоловік займається реабілітацією військових на Прикарпатті. Ми запитали Андрія, що робити зі стереотипами про ветеранів та як допомогти учасникам АТО (ООС) повертатись у мирне життя. 

Андрій Фармуга

Думаю, небажання представлятися ветераном чи одягати форму пов’язане з негативним образом військових у ЗМІ, який підкріплює стереотипи про учасників АТО (ООС). Суспільство починає сприймати їх як людей, які не впоралися з травмою і є потенційно небезпечними. Зі свого досвіду роботи з ветеранами скажу: коли людина повертається з війни, то вона із задоволенням одягає форму. Але через якийсь час виникає розчарування. Адже військовий вважав себе героєм і розраховував на вдячність від людей, яких захищав. Замість цього він зіштовхується зі стереотипами й упередженнями. 

Звісно, стереотипи виникають не просто так.  Досвід, отриманий у зоні бойових дій, безумовно, впливає на людську психіку. Не всі справляються із цим, але багато хто таки дає собі раду. Не варто вішати ярлик “психічнохворий” на кожного ветерана. 

Те, що дійсно можна сказати про багатьох, — люди із загостреним почуттям справедливості. Є певні теми, до яких багато ветеранів чутливі. Це питання державотворення, російської агресії, певних суспільних процесів. Людину можна легко спровокувати, сказавши, наприклад, що Крим історично належить Росії. Є ризик, що вона вибухне, не зможе себе контролювати. Це може призвести до кримінального правопорушення. Інформацію про подібні випадки жваво поширюють ЗМІ, що знову ж таки підкріплює стереотип “усі ветерани — небезпечні”. І знову маємо відторгнення замість допомоги в реінтеграції.      

У багатьох після повернення із зони бойових дій виникає бажання поїхати назад на Донбас. Про це часто говорять хлопці, з якими я працюю. Особисто в мене це бажання не зникало майже два роки. Це зумовлено тим, що незнайомі люди разом пережили стільки стресу, скільки жоден із них не переживав разом зі своїми рідними чи друзями. Подібний досвід робить їх дуже близькими. На тлі цієї близькості навіть сім’ї стають чужими. Тому й хочеться повернутись назад, до своїх.

Андрій Фармуга

Як допомогти реінтеграції військових? По-перше, якщо ви активіст або працівник соціальної служби й хочете допомагати ветеранам, не робіть абищо. Краще запитайте самих ветеранів, яка допомога їм потрібна. Золотий принцип: “Нічого для нас без нас”. Запитайте: “Ким ти себе бачиш?”. Скаже, що хоче займатись патріотичним вихованням, говорити з молоддю, — знайдіть йому таку змогу. Скаже, що хоче робити дерев’яні іграшки, — допоможіть у цьому.

По-друге, треба створювати позитивний образ ветерана в ЗМІ. Це не про те, щоб не писати поганого, якщо воно трапилось. Просто потрібно більше позитивних матеріалів, адже є люди, які, без перебільшень, здійснювали подвиги, є ті, які свою травму перетворили в ріст і стали успішними підприємцями. 

У формуванні образу ветерана, мабуть, 60 чи навіть 65 відсотків відіграє зовнішнє середовище. Решта — самі ветерани та ветеранський рух. Я завжди наголошую, що ветерани — не інопланетяни. Це зріз суспільства, люди з різних верств, які опинились в однакових умовах на війні. Їхня поведінка різна. Питання в тому, що винесуть назагал: історії хороших людей чи поганих. Це буде формувати образ всієї спільноти в очах суспільства. Хай погані історії суспільство пам’ятає довше, але якщо на одну негативну буде 10 позитивних — це спрацює.

Журналістка та фотографка Ксенія Янко

Отримувати сповіщення з новими матеріалами можна в нашому Telegram-каналі. Підписуйтеся і будьте в темі)

Наші партнери