Не тільки квіти та аплодисменти. Два тижні у ролі акторки

Хвилювання і захват, страх і бажання скоріше побачити очі глядача, насичені репетиції, безсонні, але щасливі  ночі (у прямому розумінні цього слова) – все це про театр. Саме тут я провела близько місяця і зараз поділюся з Вами цими шаленими враженнями.  Готові?

Цього разу я випробувала себе в одному із театрів, а у Коломиї їх аж п’ять, і грати мені довелось одразу у двох виставах, які дуже  різні, і ролі, відповідно, теж кардинально відрізняються одна від одної. На щастя, я одразу чітко зрозуміла своїх героїв, тому проблем із перевтіленням не було.

Перший образ – неслухняна дитина, звати її Борчик. Вона дуже любить соцмережі, читає там всілякі історії, публікує фото з друзями та додає в друзі незнайомців. Найстрашнішим було те, що батьки про це нічого не знали, і через необачність Борчика викрав незнайомець.

Наступний мій герой – клоун. Це метафора пристосування, він символізував спокусу, на яку повівся головний герой  Макс Перл, що в цьому випадку пристосовувався там, де йому комфортніше, і цим самим став клоуном.

Коли раніше я приходила на вистави, то задумувалась про те, як саме проходить процес підготовки, як актори можуть запам’ятати так багато тексту та інші деталі.  Але не могла уявити, що це настільки довготривала, насичена і просто титанічна праця.

Прийшовши на першу репетицію, було страшно, і я не була впевнена, що зможу впоратись із завданнями, які поставили переді мною керівниця театру та режисери. Тому одразу налаштувала себе на те, що прийдеться неабияк  напрягтись, все це призвело до хвилювання. Коли спробувала і почула від наставників, що маю хороші акторські задатки, трішки заспокоїлась.

Детальні розбори тексту, розводи сцен, проживання образів і акторські тренажі настільки захоплювали, що від цього інколи було важко заснути,  а додому добиралась я годинка 2-3 ночі. Саме нічні репетиції чомусь найбільше мені були до вподоби. Напевне тому, що ніхто не турбував, і вночі здавалося, що час ніби зупинився.  Ми навіть почали жартувати, що після прем’єри швидше першої не вдасться заснути, бо мозок звик, що ще репетиція.

Після того, як вже була готова ціла картина, почались прогони. Багато деталей змінювалися, все було важко запам`ятати, і це додавало ще більше зацікавленості. До прем’єри залишалось все менше часу,  мене огортали дуже різні емоції: інколи хотіла, щоб все якнайшвидше закінчилося, через хвилювання, а інколи навпаки – було бажання, щоб це тривало вічно.

Останні репетиції проходили зовсім по-іншому, не так, як зазвичай. Всі виснажені, тексти просто автоматично вилітали з уст, кожна репетиція була відіграна по-новому, кожен вносив щоразу щось нове і своє, місцями навіть багато імпровізували.

І ось настав цей день! Розплющивши зранку очі, я відчула, що хвилювання виросло в тисячі разів. Перше, що прийшло до голови: «Як? Вже сьогодні?».   За вікном чергувались дощ і сніг, а це, за словами режисерки, хороша прикмета. Ми всі метушились, але керівниця заспокоювала своєю вірою в нас.

Першою виставою була дитяча казка. Підготовка розпочалась за дві години до початку першої вистави, останні штрихи і все…Завіса відкрилась! Хвилювання вмить розчинилось в повній залі глядачів – діток та їх батьків. Дитячі оченята було видно навіть в темряві, надто сильно вони виблискували. Такої впевненості не було в мене  навіть під час репетицій, і в ході вистави вона тільки наростала. Дітки із залу активно відповідали на наші запитання, хвилювались та сміялись разом із нами.

Після закінчення ми просто губились між маленькими ручками, щасливими оченятами та сміхом. Дітлахи прибігли зробити фото на пам`ять із акторами, дехто приніс шоколадки, хтось квіти. Їхні обійми і неймовірно щирі слова так  тішили, а ми в свою чергу відповідали взаємністю і не хотіли їх відпускати. Такої кількості селфі в житті ще не робила і вже, мабуть, не буду.

Та попереду ще одна вистава, і вона вимагає підготовки.

Вечірня прем`єра була дуже емоційною: часом комедійною, а інколи настільки трагічною, що і в мене мимоволі наверталися сльози. На репетиціях це все сприймалось по-іншому, а зараз здавалося, що проживаю кожного із героїв. Хоча моя роль в цій постановці була другорядною, я все ж кайфувала. Під час кожного мого виходу я намагалась зловити своїм поглядом очі глядачів, і коли мені це вдавалось, то по тілу пробігали мурахи. Ефектний кінцевий вихід під легендарну композицію «What can I do»,  напевне, запам’ятаю назавжди. Це просто one love.

Коли опустилась куліса, я зловила себе на думці, що не встигла зрозуміти,  як це все минуло і що зараз взагалі відбувається. Здавалося, що від ранку пройшов рік, чи це був сон… Але навіть якщо й сон, то захоплюючий.

Словом, емоції зашкалювали. Заснути не могла довго, бо мозок відмовлявся сприймати той факт, що репетиції завершилися.

Журналістка: Адріана Ковальчук

Фото: Оксана Санагурська та архів Адріани Ковальчук