Джерело фото: Фото: Катя Акварельна

Незламні цінності в епоху не”ПОТРЕБУ”

Проект реалізований за підтримки Fun Coffee

Вона одна із тих, хто будує стіни для людей та руйнує їх між ними… Активно займається волонтерством, подорожує та знає ціну життю.

Ілона Шевчук має підривну вдачу, що спонукає її постійно пробувати щось нове: нещодавно вона вирішила навчатися шити, відсутність грошей для швейної машинки не стали завадою. Вона кинула клич у фейсбук і за 3 дні зібрала 7 тис для втілення свого бажання.

Зараз дівчина працює над відкриттям майстерні й у майбутньому хоче забезпечити людей робочими місцями. Активно займається волонтерством та відкриває для себе Україну подорожами і людьми.

– Як почалося твоє активне громадське життя?

– Перший та другий курс я майже нічого не робила, але згодом зрозуміла, що треба виходити за межі гуртожитку і університету. Так знайшла організацію “BEST” (міжнародна організація, яка об’єднує студентську молодь в університетах).

Потім якось оновила стрічку у ВК, туди мені потрапила інформація про проект БУР (будуємо Україну разом) та те, що вони шукають волонтерів.

Я волонтерка-фанатка БУРу. Відвідала 11 таборів: у три з них я заїхала просто до друзів, а 9 відпрацювала повністю.

По тижню люди їдуть у певне місто і там працюють, допомагаючи місцевим відновити комусь будинок, створити громадський простір. Крім безпосередньої допомоги волонтери мають можливість відвідувати культурну програму(лекції, майстер-класи тощо). Зараз вже є і закордонні волонтери.

Важливо познайомити всіх їх. Ми будуємо стіни для будинків і руйнуємо їх між людьми.

БУР був паралельно з BESTом, потім з’явився ще й Konyk_help.

У БУРі була координаторкою по муралах, це такі великі малюнки на стінах, вірші. Ми створювали їх разом з волонтерами. Інколи боролась з сильною втомою, бо потрібно було зробити роботу. Це підштовхнуло мене до розуміння того, що муза – це така штука, яка не завжди приходить, бувають моменти, коли просто треба “пахати”. Не так важливо, чи є натхнення, коли  є завдання!

– Як ти потрапила у Академію Лідерства?

– Мене почала підбивала туди вступити Таня Хитра, про УАЛ вона дізналась на  БУРі.

Академія Лідерства має декілька осередків по Україні. Це курс неформальної освіти на 10 місяців, який має у собі дуже багато дисциплін, що спрямовані на розвиток у трьох основних напрямках: емоційний, фізичний та інтелектуальний.

Академія проводиться у шістьох містах, для однієї академії відбирають близько 40 студентів. Під час цього навчання відбуваються ще й мандрівки Україною та за кордон. Ми були в Європі та Ізраїлі.

– Які умови вступу до цієї неформальної Академії?

– Умови можуть змінюватись, розкажу, як це було тоді, коли я вступала.

Спочатку заповнила анкету з мотиваційним листом.

Другий етап відбору відбувався в осередку, який знаходився найближче до мене. Там ми здавали фізичні показники, працювали в команді, визначали також інтелектуальні показники, розповідали про себе англійською мовою.

Потім у мене ще була співбесіда по Skype з менеджерам одного з  осередків. Skype-бесіду я проходила у Херсоні в магазині побутової техніки у якомусь підвалі. Ми просто шукали, де можна знайти інтернет.

– Жах!

– Ні. Це навпаки класно. Мене питає менеджер: “А що у тебе холодильники і праски ззаду?” Я розповіла, що ми шукали інтернет  і знайшли тут, у магазині, і вони це зацінили. Може, це одна з причин, чому мене взяли: вибратися з будь-якої ситуації, коли потрібно.

– Твій курс уже закінчився?

– Так. У червні стала випускницею Академії харківського осередку.

– На той період ти припинила своє навчання в університеті?

– На початку навчання в УАЛ, я оформила індивідуальний графік навчання в університеті. Згодом зрозуміла, що так не вийде і взяла академічну відпустку в універі на час навчального року.

Як відбувається навчання в Академії Лідерства? Це комплекс, де ми і живемо, і навчаємося, і харчуємося. В Харківському осередку, де навчалася я, це велика будівля. Щоб потрапити на пари, просто потрібно спуститися з другого поверху у лекційний зал.

Вчимося ми 6 днів, вихідний – неділя. Зазвичай навчання до 22:00. Воно дуже різне, єдине, що у нас було постійним – англійська. Окрім того, ми не просто вчилися, було багато поїздок, волонтерство, бо це те, що формує і змінює світогляд.

У нас не було ні сесій, ні оцінок, ні дипломів. Раз в місяць були канікули на 4 дні, коли ми могли поїхати додому. За ці місяці ми пройшли приблизно 35 дуже різних дисциплін. Це ті предмети, які в університеті не завжди зустрінеш.

– Підсумовуючи, що ти отримала, закінчивши цю Академію?

– На базі Академії народився проект, над яким я зараз працюю. Мені здається, найбільше, що я отримала, – це емоційний розвиток, бо до Академії я не розуміла, що таке емоції, що з ними робити, як керувати. Завдяки Академії навчилася розуміти, що я відчуваю, чому я це відчуваю.

Я вже казала про те, що ми там не тільки навчалися, а ще й жили. І оці майже 40 людей, ми жили всі разом, в цьому кампусі, із зовсім різними характерами, бачили один одного щодня у різному настрої. У нас були піки загальної любові,  загальної ненависті (Сміється). Завдяки цьому я зрозуміла, що кожна людина є індивідуальністю. Почала сприймати людей такими, якими вони є – це мені значно спростило життя тоді, і цим принципом я користуюсь зараз.

 – Розкажи про свій проект

“POTRIB” – майстерня з переробки текстильних відходів у дизайнерський одяг та інші хенд мейд вироби (ковдри, сумки тощо) На базі майстерні буде швейний коворкінг, простір для майстер-класів та іншого дозвілля.

– З чого це все почалось?

– В Академії у нас була така штука, як “Майстерня Миколая”, де хотіли зробити подарунки громаді. Часу у нас було обмаль, але таки вирішили за це взятися. І одна менторка (під час навчання були менторські поради, супровід зі сторони досвідчених людей) принесла швейну машинку, “Падольск” 64-го року, і ми вирішили, що будемо шити таких м’якеньких янголят, яких вішають на ялинку як новорічні прикраси. У якихось коробках, на складі, знайшлась така іграшка, і ми взяли це за прототип, я зрозуміла, як це шити, та й ми наклепали десь штук 300 таких янголят. Ходили, дарували всім: і лекторам, і жителям міста.

Це таке було цехове виробництво: хтось зшиває деталі, хтось вирізає. Задіювалися всі, хто міг. Потім виявилось, що той зразок куплений у якомусь магазині, а не зроблений минулорічними випускниками академії. Ну ми змогли потягатись з магазинними іграшками. (Сміється)

– Раніше, до академії, ти пробувала шити?

– У мене певний час була машинка вдома. Мала трохи здібність до цього: колись шила речі лялькам, але я не планувала цим займатися так серйозно.

Згодом вирішила пошити одній дівчинці ковдру на Миколая в подарунок. Вона любить всякі “речі з душею”. Купила тканину, трохи посиділа і вийшла непогана ковдра, та могло би бути й краще.

Потім подумала, оскільки в Академії ми весь час вчимося, було би круто мати якийсь дохід, та й, думаю, буду шити щось на замовлення. Але воно не мало якоїсь такої цінності, а потім почала цікавитись питаннями екології і подумала, що було би прикольно переробляти старі речі у “нові”, але при цьому використовувати непотрібний одяг, зменшуючи кількість сміття.

Усе це круто, але на оцій машинці “Подольск” не дуже щось і зробиш… Поки шила на ній, відчуваєш себе ді-джеєм. Крути колесо, сунь тканину, а ще треба було те все якось рівно зробити. Виникла ідея написати постик у фейсбуці, що я хочу вчитися і працювати з цим, але потрібна машинка.
Був такий меседж: якщо 200 людей скинуться по 20 грн – вийде швейна машинка. За 3 дні прийшло 7 тис гривень: дехто кидав по 20 грн., а хтось і 1000 грн. Хотіла початково купувати її за 4 тис, але вийшло так, що зібрали трохи більше – і купила кращу машинку.

– Збирати гроші таким шляхом – твоя ідея?

– Я трохи вагалася спочатку. Але потім одна знайома розповіла мені, що вона так собі на телефон дозбирувала, та й я вирішила спробувати. І гарно вийшло.

– То тепер у тебе своя машинка?

– Тепер у мене їх більше. Я почала тягатися з новою ідеєю. Хотіла вже закінчити Академію, щоб якнайшвидше працювати над реалізацією.
Планувала початково відкрити майстерню на базі спільноти, де живуть люди, що з певних причин втратили житло. Люди, що живуть там, змогли би працювати на виробництві і отримувати за це кошти.

Було трохи складно, бо така спільнота була за Львовом, і в неї уже була своя система, з якою мені було трохи складно, бо розуміла, що та свобода, якої я прагну у своїх діях, може зашкодити уже сформованому графіку. Тому вирішила створювати незалежний офіс, таку собі майстерню,  для того, щоб в майбутньому через неї координувати схожими проектами у таких спільнотах, школах та інших установах.

Так сформувалося бачення щодо цієї майстерні. Це буде такий собі простір відкритого виробництва з переробки текстильних відходів, називається “Потріб”, оскільки ми хочемо робити потрібне з непотрібного.

Крім того, у цьому приміщенні буде ще швейний коворкінг, у Львові такого ще немає, та є люди, які хочуть пробувати вчитися шити, при цьому не йти на курси, і їм потрібне місце, де можна попрацювати.

В цій кімнаті ми плануємо організовувати і майстер-класи. Швейну машинку у Львові теж важкувато орендувати, а тягатися із своїми –  не класно.

– На якому етапі реалізації ідея зараз?

– Зараз ми облаштовуємо майстерню. Робимо ремонти.

За своєю спеціальністю я музейний працівник. Побутує стереотип про те, що музейні працівники розвивають тільки музеї. Мені цікавий одяг, я хочу відтворювати на ньому цікавих українських особистостей, архітектуру України. Воно непогано виходить, і однією з цілей є популяризація культурної спадщини.

– Ти так добре за рік навчилася шити?

– Та ні, я вчуся на ходу. Просто немає страху та й все.

Одне з моїх гасел: “Вчу сьогодні  того, що навчилась вчора”.

– Ти постійно вживаєш “ми”. Уже сформувалася команда?

– Я не можу сказати, що я одна, оскільки допомагає дуже багато людей. Якщо порахувати, скільки людей дотичні до цієї ідеї… їх стоні.

– Скільки людей ти маєш в команді на сьогодні?

– У команді сама, та є багато людей, що допомагають втілити ідею на початкових етапах. Команда саме для виробництва набереться з часом. Уже є охочі. Але наразі я тільки приглядаюся, вивчаю, як працюють схожі підприємства за кордоном, шукаю магазини, які потенційно будуть працювати з нами, партнерства і тд.

– Яку суму ти отримала для реалізації цього проекту?

– Для цієї ідеї залучили грант від Львівська освітня фундація Фонд Джинджер.

Отримала 68 тис грн. Маю 2 машинки і оверлок (з ними допомогла Львівська освітня фундація). У майстерні вже є багато меблів.

Цінність нашої майстерні в тому, що люди самі творять цей простір. Кожен може вкласти у неї щось своє.

Якось у нас був пост у фейсбуці про те, що ми збираємо для майстерні речі, щоб її наповнити. Привозять тумбочки, чайники. Я вважаю, що у цьому світі те, що не потрібне нам, необхідне комусь іншому, і писала цей текст із таким посилом. Приходять робити ремонти люди, які мене не знають. Це водночас дивує і надихає. Я розумію, що ця ідея має цінність.

Не страшно, якщо немає грошей, є інші, більш цінні ресурси – люди і бажання. У мене не було грошей, та було бажання. Люди допомогли з грантом, зараз допомагають з ремонтом і розвитком ідеї. Думаю, це мені  повертається моє волонтерство (Сміється).

– Знаю, що ти багато подорожуєш. Як це почалося?

– Я боялася трохи, але вкінці першого чи другого курсу (не пригадую вже) почала їздити Україною. Спочатку був стереотип, що то треба мати багато грошей або знайомих по містах, але багато зламав саме БУР. Можливість поїхати кудись волонтерити, при цьому не витрачаючи грошей, для мене це було дуже великим відкриттям. Після того пішла у відрив (сміється). Академія дала дуже багато подорожей.

– Як твої батьки ставляться до твоєї такої діяльності?

– Десь у 2016-му я почала займатися волонтерством. Батьки трохи не розуміли, я витрачаю час, працюю і при цьому не маю якоїсь фінансової плати. Їм це було незрозумілим, бо у них був інший формат волонтерства – суботники тощо(вони були нормою). А тут людина сама проявляє ініціативу і  їде кудись, щоб безкоштовно щось будувати (тут мова про БУР).

Та відношення змінювалось з часом.

Вони побачили мої зміни, бо я у школі була тихою і замкнутою, а тут у мене почали з’являтися все нові і нові друзі, які сьогодні є моєю підтримкою.

Те ж було і з Академією: от я її закінчила, але немає жодного папірця (документа), який би це підтвердив.

Вони бачили, як все це на мене впливало, я ставала твердішою у своїх переконаннях. Їм було важче впливати на мої рішення, але подобалося, що я знайшла те, чим  люблю займатися, вони підтримують. Може, деколи не розуміють. Але оця любов, оце бажання прийняти усе, що дитина робить –  дуже важливі.

Вони такі: “Все, ми приїдемо до тебе на ремонт майстерні”. Хоча для них вибратися в інше місто складно, бо потрібен час.
З батьками варто ділитись тим, що у твоїй голові, аби досягати компромісу. Так, буває складно, та не варто боятись, оскільки від батьків, які  мене розуміють зараз, я отримую найцінніше – підтримку.

Я цим дуже пишаюся. Відчуваю, що вони готові до змін.

– Історія з Андрієм: ваші стосунки, його хвороба і смерть точно якось вплинули на тебе. Поділишся досвідом?

– Ми з ним познайомилися в BESTі, і для мене було дивно, що є якась ТАКА людина… некорислива, яка не прагне змінити когось іншого. Я десь зараз бачу в собі трохи Андрія, бо до мене дійшли ті цінності, які були в ньому ще тоді. Згадати себе колись і тепер – це дуже різні люди. Я переймала його спокій і цю врівноваженість. Він допоміг мені прийняти себе такою, яка я є,  знайшов підхід і повірив у мене. Я дуже ціную цей вклад.

Все почалося  після моря, куди їздили з BEST. Він їхав додому і сказав, що погано почувається. Я тоді теж приховоріла, він мене лікував якоюсь настоянкою з медом, яку калатав гарячим кип`ятильником, щоб загріти. Це було дуже смішно… (Сміється).

От… Приїхав він додому, планував одну зйомку. Ми говорили по телефону, він каже, що погано почувається, кров з носа пішла. Я думала, він перегрівся на сонці.

Ніхто тоді все це серйозно не сприймав. Почалася оця вся тяганина по лікарях. Пам’ятаю, що Андрій уже був у франківській лікарні, мені ніхто нічого не розказував. Потім Назар розказав про підозру, пізніше все це підтвердилося.
Ми старались часто контактувати, та було трохи складно, бо  не знала, як реагувати, що сказати у певних ситуаціях.

Я себе не звинувачую у цьому, бо тоді не розуміла.

Ми дуже підтримували один одного. Було важко, але з такою купою друзів навколо все здавалось реальним.

Коли так склалося, що не вдалося врятувати, в голові ніби щось клацнуло. Усе це дало мені дуже сильну зміну бачення життя. Зрозуміла, що є речі, які ми завжди можемо змінити, якщо це не смерть.

Можливо, тому у мене стільки сміливості робити те, що я роблю, їздити десь, робити це якомога швидше. Не зациклюватися на тому, що може статися, а думати про те, що є зараз.

Андрій дав мені зрозуміти, що потрібно бути хорошим другом, щоб у майбутньому люди звертали для тебе гори. Рівно 2 роки, як Андрія немає, але часто його згадую.

Це мій досвід, він цінний, і я хочу ним ділитися. Але не всі знають, як реагувати на цей “досвід”.

– Пам’ятаю, що у той час ти дуже трималася.  Це помітили, мабуть, всі Коники…

– Це і було моєю помилкою, думаю. Бачила довкола розпач, всі плакали. Вирішила, що треба триматися. Це стримування емоцій перейшло у якусь шалену апатію.

Щоб трохи змінити обстановку, поїхала на БУР. То був момент, коли треба було трохи дати волю емоціям. Але тоді ми багато працювали, і не було часу бути слабкою.

Потім в моєму житті з’явилася Академія. Я дуже хотіла щось змінити, мені здавалось, що це якраз той час. На початку було складно, але там таке середовище, яке змушувало багато чого переосмислити. Зараз я веду щоденники, це допомагає краще аналізувати свій внутрішній стан.

Я хочу, щоб люди дозволяли собі сумувати, бо сила – це класно, але наскільки її вистачить, якщо все накопичується всередині. Я хочу ділитися цим досвідом, але не для того, щоб мене жаліли. Не у кожного таке буває в житті, щоб близькі люди помирали від раку.

Зараз я розумію цінність життя. У мене є те, чого не мають багато інших людей, ось це розуміння цінності, але воно мені далося дорого.

– І традиційне питання рубрики “Жінки з Глуzдом”, що таке жіночність  у твоєму баченні?

Це вміти створити затишок.

Жіночність – це ніжність. Любов до себе і оточення навколо. Сприймати себе такою, яка ти є, і старатись дати щось іншим.

За інтерв’ю подякувала Олена Гелетюк

Фото: Оксана Санагурська та особистий архів Ілони Шевчук

Гарячу каву та затишок люб’язно надала адміністарція кав’ярні Fun Coffee: м.Коломия, площа Ринок, 2. Контактний номер: 063 990 997