Олександра Забавчик: я завжди бачу тільки позитив

Сьогоднішньою героїнею спецпроєкту НЕ[пересічні]” є Олександра Забавчик, викладачка польської, палка поціновувачка Букіністу, яскрава коломиянка з європейськими цінностями.

Після завершення навчання я більше не сідала за фортепіано

У мене частково польське походження: мама — полька, тато  —  українець. Значну участь у моєму вихованні брала бабуся, мамина мама, яка за національністю полька. Пригадую, коли вона говорила українською, то моментами звучало смішно, а інколи співрозмовники перепитували її, щоб зрозуміти.

У дитинстві ми їхали до бабці на Різдво 25 грудня і вдруге святкували ще й 7 січня. Звісно, мені було радісно святкувати Різдво двічі. Це було в радянський час, початок 70-х років, у період завзятого комунізму, і батьки попередили мене, що про це не можна говорити.

Я маю музичну освіту, вчилася в музичному відділені коломийського педагогічного коледжу (тоді ще він був училищем), грала на фортепіано. Мої батьки музиканти: тато був директором музичної школи, мама  —  викладала гру на скрипці, а в мене, як зазвичай у дітей педагогів, не було вибору. Я не любила грати, мені дуже важко давалося навчання. Грати на фортепіано було маминою мрією, і вона вирішила втілити її в мені. Після завершення навчання я більше не сідала за фортепіано.

“Вавилонська вежа”

На початку 90-х років моя бабця була в групі людей, які відновлювали костел. Узяла туди і мене, я ходжу в костел з 18 років.

Там я зустріла знаменитого коломиянина пана Патковського. Він перевірив мій рівень польської (а над цим бабуся добре попрацювала) і сказав, що для дітей з польським корінням є змога вступити в Польщі. 

Спочатку я пройшла там тільки курси  і  повернулася до Коломиї, викладала в школі № 9. Потім вступила до університету в Лодзі, де навчалася п’ять років. 

Уперше в Польщу я добиралася сама, з пригодами. У кишені мала 10 доларів, перетнула кордон, ніч переночувала десь на вокзалі із заробітчанами та безхатьками, а вранці пішла шукати університет…

Лодзь  —  місто контрастів: з одного боку будинки з 90-х, з іншої —   кіностудія, а ще з іншої  —  університети. Мені подобалося там. 

Я жила в гуртожитку з назвою «Вавилонська вежа». Там було дуже багато студентів різних національностей, і це навчило мене толерантності. Я мала своє коло друзів з України, проте найближча моя подруга з Латвії.

“Не раз чула, що і мені треба до ворожки, бо 25, а я ще заміж не вийшла”

Спочатку я хотіла залишитися в Польщі, але захистила магістерську роботу й склалося все в Україні: хтось мав бути біля бабусі, при костелі відкривали школу, потрібна була допомога. 

Коли їхала в Україну, то не думала, що це на все життя, планувала повернутися до Польщі. Це було 2001-го, і, звісно, Коломия тоді була зовсім іншою.

2000 року в Коломиї був фестиваль, під час якого відновлювали місто, розмалювали його. Тоді я проводила полякам екскурсію містом, дивилась, любувалася і думала, як тут гарно. 

Згодом відновила спілкування зі знайомими і подумала, що тут теж можна жити, хоч друзі з Франківська казали мені, щоб я не сміла сюди повертатися. Тоді Коломию вважали бандитською, але все ж я тут залишилася.

Спочатку було важко адаптуватися в Польщі, бо там інша культура та середовище. Та коли повернулася в Коломию, знову адаптовувалася, бо за час навчання в університеті я змінилася.

Тут довкола чула розмови про те, як  викопати  картоплю, потруїти жуків, ну, і тоді був масовий тренд — ходити до ворожок. Усе це мене дуже дивувало. Не раз чула, що й мені треба до ворожки, бо 25, а я ще заміж не вийшла. До ворожки я так і не пішла, але заміж вийшла. 

Мій чоловік — коломиянин білоруського походження. Ми з ним ніби з різних світів, а поєднує нас те, що він добре готує (Сміється)… і ще він класний. Ми познайомилися в костелі, він допомагав священнику, і я звернула на нього увагу. Він набагато старший від мене, але мені з ним комфортно і різниці у віці не відчутно.

Разом із чоловіком ми поїхали в Словаччину, бо бачили там перспективи, але пробули там недовго, близько пів року, йому дуже важко було вивчити мову. А через деякий час я дізналася, що Коломийський педагогічний коледж потребує викладача польської мови. Тоді зрозуміла, що все складається так, як має бути. Там працюю й досі. 

 Про педагогічну діяльність

Моя спеціальність  —  “польська філологія”. Я працюю за фахом.

У роботі педагога найважче — це звіти (Сміється). Усе інше я обожнюю, не знаю ким би ще могла бути. 

Мені подобається колектив, легко в роботі з ними. Я комунікабельна, люблю спілкування, тому легко знаходжу спільну мову і з колегами, і зі студентами.

Звісно, у навчанні студенти завжди мають відчувати вертикаль, особливо на першому курсі. Зі старшими, 3-4 курсом, ми спілкуємося, як друзі, там уже немає вікового бар’єра. Звісно, на “ти” ми не переходимо.

У мене була студентка Христина, яка дуже бунтувалася проти вивчення польської, ми навіть говорили з нею про те, щоб перевестися на іншу спеціальність. Але до кінця навчання вона так втягнулася, що склала державний іспит на максимальний бал. Це не поодинокий випадок. З деякими студентами я спілкуюся й досі. 

Мій предмет сприяє тому, що під час навчання ми зі студентами можемо говорити на різні цікаві теми.

У нашому коледжі не було польських волонтерів і наразі немає такої програми, яка б забезпечувала перебування польського волонтера в Україні. Однак ми стараємося проводити екскурсії, зустрічі польською мовою, щоб студенти краще її знали. 

У польській групі навчається від 7 до 15 студентів.  

Теперішні студенти втрачають цікавість до навчання, але я це пояснюю тим, що ми живемо в перехідний період. Це виклики часу: наступне покоління буде ще по-іншому все сприймати, і нам доведеться по-іншому працювати. Криза завжди болісна, це не може бути просто.

Аналізую свій рівень і  почуваюся європейкою

Я завжди в стані росту. Не обмежуюсь тільки тим, що пропонує коледж. Крім польської, мене цікавить ще дуже багато різних речей: психологія, мода, культура…

Я рада, що Коломия вийшла на хороший культурний рівень. У вільний час я стараюся відвідувати театри.

Мені пощастило, бо маю коло друзів зі спільними інтересами, і не лише українців. Коли приїжджаю до друзів за кордон, через декілька днів у мене зникає український акцент, я вливаюся і не відрізняюся мовою чи ментальністю,  аналізую свій рівень і почуваюся європейкою.

Однією з моїх основних цінностей є демократія. Це те, чому я послуговуюся в комунікації зі своїми студентами. Коли є суперечливі питання, я завжди виношу їх на голосування. 

Для мене дуже важлива толерантність. Я приймаю те, що люди бувають різні. 

Я завжди бачу тільки позитив і не зупиняюся на негативних моментах, які трапляються в житті, бо треба вміти виносити з них уроки і не сприймати це як покарання. 

Мене злить, коли хтось ниє, такі люди мене страшно втомлюють. Я навчилася ставити блоки і просто не чути їх.

Про книги

Моє покоління більш начитане, у нас інших занять не було. Однак коли я почала відкривати для себе нову літературу, то зрозуміла, як нас обмежували.  Теперішнє покоління щасливе, бо має доступ до всього і всіх.

В університеті я відкрила для себе таких письменників, як Андрухович, Анджей Стасюк та багато іншого. 

Я писала магістерську роботу про творчість Андруховича. Керівник дуже тішився моєму вибору, навіть допомагав з пошуком інформації. І хоч під час роботи над магістерською я не спілкувалася з письменником, поки збирала інформацію, відкрила для себе багато сучасної літератури. Так познайомилася із Станіславським феноменом та іншими сучасними письменниками.

Я люблю перечитувати книги Забужко. Проте в якийсь період перенаситилася книгами, тепер читаю мало, але дивлюся фільми. Люблю режисерів, які вміють показати людство таким, як воно є. Захоплююся Ларсом фон Трієром та Педром Альмодоваром. 

Я була однією з перших відвідувачок  Букіністу. Тут моя атмосфера, я люблю книги.  

Про тварин

Я дуже люблю тварин, у мене є собака, руда така, ми назвали її Джемою.  Коли ми взяли її з притулку,  її лапа була зламана в кількох місцях. 

Дуже люблю гуляти з нею. Під час першого локдауну ми із чоловіком та собакою багато гуляли на Шевченківському озері.

Що б ви змінили в Коломиї?

Розумію, що це неможливо, але пошукала б спосіб зробити так, щоб житло в Коломиї стало доступним і містяни могли його купувати.

З доходів пересічних коломиян просто немає шансів купити навіть маленьку квартирку в місті, а це неправильно. Тому я б розробила якесь рішення, щоб зробити житло для коломиян доступним: іпотека, можливо, родинам, які найбільше цього потребують, надавати квартири в численних новобудовах.

Журналістка: Оленка Гелетюк
Фотограф: Назар Яжинський
Локація: Кав’ярня “Букініст”:
– Площа Шевченка, 4/5
– Бульвар Лесі Українки,  5/4


А щоб у твоєму житті було більше Глуzду — підписуйся на наш телеграм-канал.