Сергій Лазановський: “Досі не вірю, що переміг і мрія одинадцяти років стала реальністю”

До 26 років Сергій Лазановський приміряв кілька професій, але не залишив улюбленої справи. Щоб втілити мрію дитинства, переможець 11 сезону «Голосу країни» покинув державну роботу.

Як Сергій ледь фармацевтом не став

Пісня в моєму житті від народження. Завжди співала мама, разом з нею і я. Вона медсестра, але дуже творча. Уся моя родина співоча. Прабабуся по татовій лінії колись співала на весіллях, а бабуся з дідусем по маминій — в ансамблі. Тато грає на скрипці. На свята, коли збиралася вся родина, без концертів не обходилося. Більше виступав, співав мій брат, я стояв поряд, жував галстук (сміється — ред.) Проте музика була в моєму житті завжди.

Я часто міг виходити в сад, гойдаючись, співав та уявляв, що я великий артист, а дерева й кущі мої шанувальники. 

До 8 класу я був впевнений, що стану співаком, але почався перехідний період, і мені не те що спів не подобався, я говорити не хотів, але співати не переставав. Поки ніхто не чув, наспівував собі улюблених пісень. Не міг, правда, брати високі ноти, треба було доброго викладача, щоб допоміг розспіватися. У 9 класі я пішов у музичну школу, одразу в 4 клас. Якось ми писали музичний диктант, я сидів, як олень, бо геть нічого не розумів. Не провчився там і року, мені було некомфортно, бо в загальній школі я був відмінником. Ще раз я з’явився на академконцерт, а потім почалася підготовка до вступу на фармацевтичне відділення…

В 11 класі я радився з батьками щодо вступу, бо заплутався. Мама була за творчу професію, тато — за точні науки. Розглядали медицину, бо мама медсестра, брат стоматолог, але мені б не вистачило духу оперувати, лікувати зуби дітям. А от сидіти в аптеці й продавати ліки було доволі непоганим рішенням. Єдине — треба було навчитися розуміти почерки лікарів, але для цього я мав брата.

Упродовж трьох місяців я готувався до ЗНО з біології та хімії. Мама наполягала здавати ще й історію. Я послухав, бо вона була потрібна для вступу в театральне. Коли ми їхали у Франківськ, тато казав: “Їдьте в медичний”, але ми з мамою поїхали в театральний і залишили оригінали там. Мама думала, що вдома буде капець, але все обійшлося. Правда, тато не дуже розумів акторства і ставився з острахом, думав, що я закінчу і поступатиму ще кудись.

Коли я зачитав вірша, то викладач зловився за голову…

Я ж по приколу вступав, готувався лиш 3 дні, але підійшов серйозно. Воно дивно звучить, та я приїхав, як артист, з костюмами для виступу. Я не думав, що буде важко, бо хто туди буде вступати. Моя вчителька української мови вчила мене декламувати вірш, а на хореографію я їздив у Снятин. Перед конкурсом ми заїхали в Інститут Мистецтв (структурний підрозділ ПНУ — ред.), щоб там подивилися мій виступ та танець. Директор зловився за голову, коли почув, як я декламую. Це було не про акторство: взаємодії з аудиторією ніякої, бо в школі нас вчили завжди дивитися в одну точку і виразно говорити. Тоді мені дали інший вірш і монолог на конкурс. Танець їм підійшов, а от про пісню мене ніхто не запитав. Найсмішніша історія була з нею. 

Вирішив заспівати Поплавського “Сало”. Виходжу, оголошую назву, мене перепитують… і розуміють, що я не жартую. Концертмейстер вмикає мою мінусівку — і журі вже починає підтанцьовувати. “А тепер давайте щось серйозне”, — кажуть мені. А я ж нічого не готував і заспівав не в тій тональності “Два кольори”. Думаю, що пісня мені зіпсувала картину. Відразу після конкурсу запитали, чи я ще кудись подав документи. Відповів, що лише сюди. “А якщо не вступиш?”, — питають. “Ну…, то піду в армію”, — кажу. Вони зрозуміли, що покладаю на них відповідальність. Я вступив на державну форму.

Ніколи не думав, що буду актором

Я собі все по-іншому уявляв. Думав, вчитиму віршики, монологи, не знав, що відкриється стільки можливостей, що можуть запрошувати у фільми, кліпи. 

4 роки на бакалавраті були дуже різними. Спершу я хотів утекти додому, побачив, що театральне мистецтво може бути жорстоким. Другий семестр уже був легшим, а на другому курсі почало подобатися. Та в мене з’явилися стосунки, і дівчина не розуміла цього. Тоді я думав, що залишу навчання в Інституті Мистецтв, поступлю в медичний, стану зубним техніком і зроблю з братом сімейний бізнес. Але ми розійшлися з дівчиною. 

На третьому курсі в групі вже визначали лідерів і відповідно до такого рейтингу давали ролі. Не кажу, що серед своїх одногрупників був найталановитішим, але найчастіше головні ролі отримував я. 

Згодом у мене з’явилися товариші в селі, і на 4 курсі я знову думав залишити навчання. Вони не розуміли цієї професії, а я завжди виправдовувався, чому тут навчаюся. Потім ці люди йшли, і я розумів, що проблема не в професії. Я був упевнений, що вступлю на 5 курс. Ніколи не хотів бути актором у дитинстві, грати в театрі захотів лише в університеті. Але виникало питання: от закінчу і що робити, їхати в Польщу? Поправді, мені було б чим зайнятися: я за час навчання працював офіціантом, барменом, перекривав дах церкви, ставив бруківку. Проте душа лежала до акторства, тому після закінчення університету почав готуватися до конкурсу в театр.

Інколи я засинав на підлозі театру

Вірш на конкурс знав погано, але сцена має магію, бо розказав усе добре. Потім мені подзвонили і повідомили, що беруть на повну ставку. Радості не було меж. 

В інституті ми готували вистави до пів року. У театрі була інша специфіка. Театральний сезон починався 1 жовтня. Мені подзвонили 27 вересня і кажуть, що я беру участь у масовці “За двома зайцями”, тобто маю кілька днів, щоб ввестися у виставу. У мене мороз по тілу, коли згадую. 

Після цієї вистави мене затвердили на іншу роль. Дали кілька сторінок тексту, які треба за кілька днів вивчити. У мене за кулісами лежав текст, поміж сценами біг дочитувати. 

Я почав кайфувати. Досі згадую ролі в “Гуцулці Ксені”, “Модільяні”, “Калігулі”. Найпам’ятніша “Гуцулка Ксеня”, бо з неї почалося те, що є тепер. Я не мав у ній грати, але акторка завагітніла, ввели іншу, а актор, який мав з нею грати, не підходив за типажем. Ми підготували все за 6 днів, могли репетирувати всю ніч, до 4 ранку. Інколи я засинав на підлозі театру.

На третьому році роботи в театрі в мене з’явилися нові друзі. Вони розуміли цю професію, але я постійно хотів бути з ними, а не йти на репетиції. Тоді задумався, чи гідний бути в театрі, якщо не хочу туди йти. На карантині я зрозумів, що перегорів і не хочу займати чуже місце в театрі. У червні 2020 ми вийшли на роботу, я сказав, що хочу йти. Грав ще кілька вистав, а у вересні написав заяву на звільнення. Тато трохи засмутився. Він був майже на кожній виставі “Гуцулка Ксеня” і готовий був ходити ще. Мама підтримувала в кожному рішенні, теж засмутилася, але не засуджувала.

Нова стезя

У травні 2019 ми познайомилися з Іриною Батюк (продюсерка — ред.). Я почав займатися вокалом у проєкті Big Lazer, коли ще працював у театрі. У вересні ми почали готуватися до різних конкурсів і до “Голосу” зокрема. Пройшли перший етап, а на другий моїй колезі Діані не вдавалося поїхати. Я запитав, чи не можу поїхати сам. Пройшов ще кілька етапів, але канал не затвердив мене для сліпих прослуховувань. Тоді я вирішив брати участь в 11 сезоні. Ми почали працювати над вокалом, я написав пісню і пройшов на польський фестиваль. Водночас записали відео для “Голосу” й отримали запрошення на наступний етап. 

Відбір відбувається дуже довго: на каналі мають опрацювати близько 5000 заявок. Пісні я записував та надсилав декілька разів. У якийсь момент навіть зневірився і думав, що вже нічого з того не вийде, але одного дня сталося кілька приємних подій. 

27 листопада Big Lazer збирався в Київ на концерт Іво Бобула, бо ми мали там виступати. Приходить до нас продюсерка і каже, що ми отримали від Українського Культурного Фонду грант на запис альбому народних пісень. Це означало, що в мене мав бути сольний концерт. Через пів години Іра каже, що я проходжу на “Голос”, та є одне “але”: на сліпих прослуховуваннях я маю заспівати “You are the reason” Калума Скота. Не думав, що потягну її, за півтора тижня вивчити її здавалося нереально.

До конкурсу я лише рік займався вокалом, а на прослуховуваннях були дуже потужні вокалісти. Хотілося виступити першого дня, бо в останні дні, як на мене, дуже важко потрапити в проєкт. Думав, що взагалі не зможу виступити, бо в тренерів не залишиться місць. Нас повідомили, що на майданчику працює психолог. І хоч спершу я поставився до цього скептично, ну, бо нащо воно мені треба (сміється — ред.), проте через годину був там. Пам’ятаю, що через емоції розревівся.

Настав день зйомок. Мене покликали на сцену. Усе так швидко відбувалося: виводять, тут Катя Осадча, на екрані батьки. Серце калатало. Я геть не пам’ятав виступу. У кінці пісні, коли до мене обернулись, я впав. Цього не було в моїй пам’яті, і лише в рекламі я побачив, що падав. Думаю, від нервів.

Навідріз відмовлявся співати російською і був готовий навіть піти із шоу

Думав, що піду до Винника або Кароль. Дорофеєвій і Монатіку я не підходив через репертуар: вони шукали більш сучасних виконавців. Насправді ми (учасники  —  ред.) не чуємо цього звуку кнопок. Їх додають під час монтажу, щоб не збити виконавців. І коли я підвів очі і побачив повернуте крісло, мені стало спокійніше. Спершу здалося, що це Тіна Кароль, але коли побачив, що це Надя, —  здивувався. До мене повернувся ще Винник, і багато хто думав, що я піду до нього, але Надя мені здалася такою теплою, що я вирішив піти в її команду. Багато хто думав, що я пішов до неї, бо вона сказала, що приїде в моє село, але це не так, хоча слова вона таки дотримала. 

Надя зовсім не така, як на екранах, вона дуже відкрита і добра. Спочатку ми не могли багато спілкуватися, але коли учасників ставало менше, то ця можливість з’явилася. Я хотів з усіма дружити, об’єднав нашу команду. Як таких сутичок не мав.

Я мав трохи проблем зі здоров’ям: у мене дуже швидко з’являється застуда,  а ще в театрі заробив собі рефлюксну хворобу. Перед батлами ми дуже довго були на майданчику, бо підбирали одяг. У мене розгулявся рефлюкс і підвищилася температура. Я вже хотів, щоб мене зняли з батлів, але сцена лікує. 

Не думав, що пройду батли. Зібрав валізу, купив квиток і пішов виступати. Мене підкосила хвороба, і я не мав бажання йти далі. Надя це, напевно, відчувала. Перед нокаутами я знову зібрав валізу, купив квиток і чекав, що після зйомок їду. Але вдома зрозумів, що швидко здався. 

Мама наче чуйку мала. Вона казала, що мене ще повернуть і я переможу. І тут у кінці березня повідомляють, що буде нововведення —  повертатимуть у шоу по одному учаснику з кожної команди.

За два місяці я дуже скучив, тому хотів у проєкт. Мені дзвонить менеджерка і повідомляє, що мене повертають. Я пам’ятаю, як кричав, тішився цьому. Та знову з’являється “але”. Увечері я мав бути в Києві, а ми в червоній зоні: ні потягів, ні автобусів… Ірина Батюк знайшла автомобіль, і ми поїхали. 

У неділю ефір. Глядачі знову мали вирішити, хто потрапить у півфінал. Я заспівав “Черемшину”. Цього разу не хотів так легко здаватися, але й не думав, що пройду. І Юрій Горбунов каже, що я продовжую далі.  

У фіналі я мав співати із Сергієм Бабкіним. Я злякався, бо його тональності не збігаються з моїми, проте “Ще осінь зовсім молода” дуже підійшла мені. Потім мав заспівати з тренеркою пісню “gorit”. Я навідріз відмовлявся співати російською і був готовий навіть піти із шоу. Напередодні я зробив кавер українською, і Надя запропонувала мені заспівати частину пісні українською. Тоді змінили ставлення до мене, почали поважати. На шоу більшість російськомовних, і коли я приходив у павільйон, казали: “О, прийшов Лазановський, треба говорити українською”. 

У фінал я пройшов, набравши 80 % голосів. Я в шоці, як мене підтримували, до останнього думав, що виграє Тьома Паучек, блогер все ж. Мені писали онуки й онучки бабусь, які пенсії віддавали за те, щоб я  пройшов далі. Мої колеги з театру після вистави просили голосувати, мер підтримував.

Ми стоїмо на сцені з останньою конкуренткою. Я не міг уже дихати, хотів знати хто ж. Стоїть Горбунов, і я чую: 

“ — З великим відривом…
— З дуже великим відривом, — поправила Осадча.
— В 11 сезоні “Голос країни” перемагає Сергій Лазановський”.

Досі не вірю…

Перед ефіром кожного попросили підготувати короткий виступ. Я вирішив: якщо переможу, співатиму гімн. Ніхто не очікував.

Досі не вірю, що переміг і мрія одинадцяти років стала реальністю. Я на цьому не зупиняюся і вже готую авторську пісню на Євробачення, хочу записати колядки до Різдва, і 9 авторських пісень чекають, щоб побачити світ.

Тепер я працюю в Івано-Франківську і щотижня маю тут концерти. Планую продати виграну в проєкті квартиру в Києві і придбати житло тут.

Але ж я нічого поганого не зробив, просто пішов на проєкт реалізувати свою мрію

Після “Голосу” було багато хейту: чутки про мою перемогу, образливі повідомлення. Мені писали і бажали смерті, казали, що перемогу я купив, бо “он яка в нього хата”. Мій батько витратив 15 років, щоб збудувати цей будинок для нас… Але ж я нічого поганого не зробив, просто пішов на проєкт реалізувати свою мрію.

У мене була розмова із хейтером. Я намагався зрозуміти, чому він так відгукується про мене, коли зовсім не знає. “Бо ти мені не подобаєшся”, — усе, що він зміг пояснити.

Я читаю коментарі. Спершу мені було неприємно, а тепер менше зачіпає, інколи можу навіть відповісти. Колись у театрі нам казали: якщо вистава має тільки хороші відгуки, то варто задуматися. 

Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: архів Сергія Лазановського

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал чи вайбер .