ГЛУЗД

Семен Бондар  —  харків’янин, який переїхав до Коломиї через широкомасштабне вторгнення. Він любить книги, і у 18 років вирішив, що його діяльність буде пов’язана лише з ними. У Харкові він з дружиною працював у книгарні, а з 1 червня у Коломийській міській публічній бібліотеці, де організував щотижневий творчий захід “АРТспротив”. 

…я залишився без усього

До 24 лютого я мав хорошу роботу та зарплату, а того дня за 2 години я залишився без усього, єдине, чого не втратив, — це життя. Тепер я літаю, бо ходити по землі не можу: землі нема. Мій район постійно обстрілювали, але ми довго не виїжджали, зібралися аж 11 квітня. Хотіли з дружиною вбити двох зайців водночас — якомога класне місце і якомога далі від війни, обрали Карпати, бо хто не любить Карпати? Подалися в Криворівню. Там не було роботи, але я добряче відновився. Це те, що було потрібно. 

У Криворівні ми побули десь місяць, мені зателефонувала старша сестра, яка тепер живе в Нижньому Вербіжі, і сказала, що в Коломиї, на стометрівці, є квартира, а головне — вже є робота. 6 травня я приїхав, але роботу шукав ще місяць, щодня перепитував усіх довкола (декого по п’ятому колу), роботи не було. Пішов у бібліотеку взяти кілька книжок, бо грошей купувати їх теж не було. Вирішив спитати за роботу й там. Мене закликали на співбесіду, але я не пішов, бо не хотів працювати за мінімальну ставку. Коли ще трохи пошукав і нічого не знайшов, зрозумів, що мінімальна  — теж гроші (а я вже й забув, як вони виглядають).

Пройшло ідеально, хоч і без сценарію

Коли тільки почав працювати в бібліотеці, вже мав ідею творчого проєкту “АРТспротив”. Ми обговорювали її з колективом, але в Коломиї вже функціонував “Творчий дворик”, тому ми відклали це. За трохи я познайомився з Оленою Бойцан та Соломією Зінець з Вулика Змістів і зрозумів, що потрібно колаборуватися. Вони запропонували організувати щось творче, на що я відповів: “У мене навіть назва вже є”.  

Ми змінили концепцію і замість класичного концерту вирішили зробити щось типу квартирника. Взяли пуфіки з дитячої бібліотеки, зробили каву та чай  —  усе, як треба. Я думав, що на захід завітає тільки двоє  —  моя дружина та її подруга, а прийшло аж 30 людей.

Злякався, бо не знав, що мені робити: не готував ніякого сценарію, думав, буде експромт, але 30 людей потребує хоча б якоїсь згуртованості. Я не хотів бути “командиром”, який усіма керує, просто вирішив, що це буде легко і круто. На наступні заходи знову приходило по 30 людей, значить, усе пройшло ідеально, хоч і без сценарію. 

Було страшно проводити захід, бо я таки не місцевий, нікого не знаю, окрім Соломії й Олени. На початку потрібно було спілкуватися, бо всі ж такі розгублені, як і я: ніхто не знає, що то буде. Модератор (тобто я) на наших зустрічах є тільки перші дві хвилини, а далі розчиняється й теж насолоджується творчістю. Трохи розгубленості є завжди, але треба відпускати. Це наче вчитися кататися велосипедом з батьком: він спершу поруч, а потім ти вже їдеш сам. 

Мені дуже подобається творчість молоді, у її віршах є мелодійність, спроба зробити щось нове. Вона має відчуття модерну, а дехто й постмодерну, молодь зрозуміла фішку літератури нашого часу. Також дуже вразило, як на одній із зустрічей дівчина читала вірші, а хлопець грав їй на гітарі, мені хотілось крикнути “на біс!”.

Незрозуміло, де більше літератури: у їхньому житті чи творчості

У нас було три зустрічі. Перша ознайомча, де ми читали власні вірші. Другу я присвятив Олегу Ольжичу та Олені Телізі, розповідав про їхнє життя, бо воно таке яскраве, що незрозуміло, де більше літератури, у їхньому житті чи творчості. Ми читали їхні вірші, також ділилися власними, бо не хочу, щоб захід асоціювали із шевченківськими читаннями, хоча тяглість традиції існує. 

Третя була присвячена полку “Азов”. Уже давно маю мрію написати книжку про полк, зібрати спогади бійців, людей, які до нього причетні, та різну художню літературу, присвячену воїнам. Для мене полк “Азов”  —  це герої, які ідеально доповнюють ланку “Козаки — Січові Стрільці — УПА”. Я радий, що на цьому вечорі звучали не тільки військові вірші, а й вірші про кохання, бо воїни борються за наше життя, а воно в нас різне: ми не живемо тільки любов’ю, чи війною, чи кавою. Якби ми збиралися на читання на одну тематику, то одразу стухнули б. Навпаки, маємо показати, що ми існуємо, що є тут і зараз, і наскільки б не було страшно, вони там не просто так ризикують.

Вважаю, що мистецтво без спротиву взагалі нічого не варте: якщо мистецтво не є спротивом і спробою змінити світ, це не цікаво. Ми зараз даємо опір русні, їхнім наративам проти українців. Я сам єврей за національністю, і в мене подвійні рахунки з росіянами. Живу в країні, яку вони знищують, і належу до єврейського народу, який росіяни знищували дуже довго. 

   Я вивчив Коломию

Для мене місто — це архітектура й люди. Мені дуже подобається Коломия, вона дуже зелена. 

Молоді тут дуже мало: ті, з ким я спілкуюся, — це 70 % приїжджих і 30 %, які планують їхати. Напевно, нормально, коли тягнуться з маленьких міст у центральні: ніби і до батьків не далеко, і є шанс жити самостійно. 

Також тут немає високооплачуваної роботи. Хочеться, щоб давали більше грошей на підтримку невеликих бізнесів, бо це хороший крок до модерного міста. Не виділяють місцевих коштів і на різні культурні проєкти. Щоб щось реалізувати, потрібно виграти закордонний грант. 

Я дослідник і не можу довго сидіти на одному місці. Місто має бути настільки великим, щоб я, навіть якщо й знаю його повністю, не проходив  за день. Я вивчив Коломию, мені тут стає скучно, тому переїжджаю в Івано-Франківськ, упевнений, що і це не остання точка, далі Львів, Київ і аж потім Харків. 

Сьогодні, 9 серпня, у Коломийській міській публічній бібліотеці відбулася презентація збірки віршів Семена Бондара.

Журналістка: Каміла Чернєцова

Фотограф: Назар Яжинський

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Матеріал реалізований у партнерстві з соціальною ініціативою “Вулик Змістів

Наші партнери