ГЛУЗД

Гліб Стрижко два з половиною роки був ментором Української академії лідерства, а в середині минулого року підписав контракт з корпусом морської піхоти. Захищав Маріуполь, отримав важке поранення й потрапив у полон, тепер проходить реабілітацію і, хоч повільно, але впевнено відновлюється. 

 Вони навчать мене не тільки військової справи, а й життєвої мудрості

Я дуже хотів служити. Під час менторства в Академії остаточно визначився з підрозділом і почав готуватися до фізичного тесту в корпусі морської піхоти, на початку лютого 2021 року підписав контракт. Я знав, що вони навчать мене не тільки військової справи, а й життєвої мудрості.

Служба в морській піхоті і взагалі в Збройних силах України — це служіння моїй державі, яку я люблю і яка для мене є найвищою цінністю. 

 Все було, як у фільмах…

Мій підрозділ від грудня перебував у зоні проведення операції Збройних сил. 24 лютого почалося з масивних артобстрілів та запаленого горизонту. Я ніколи не бачив такої військової потуги, все було, як у фільмах чи комп’ютерних іграх: валить дощ, усі стріляють, у мене розгубленість, відчуваю, як серце гатить зсередини. Десь за кілька годин до цього всього звик. Ми вимкнули телефони, зранку одному хлопцеві дозволили переглянути новини, і він сказав, що почалась повномасштабна війна. Пам’ятаю, як сильно розізлився. До війни на Донбасі вже якось звикли, а те, що вона перекотилася на всю Україну, стало шоком. Знадобилося трохи часу, щоб це усвідомити.

Через 3–4 дні ми приїхали в Маріуполь, де розташувалися на металургійному комбінаті Ілліча. Цей завод і “Азовсталь” — це дві твердині, які тоді найбільше обороняли. Десь на початку березня нам сказали, що місто в оточенні і ми займаємо кругову оборону. Я не сказав би, що це сильно вплинуло на наш бойовий дух, бо кожен морпіх відчував відповідальність за оборону міста та захист людей. Інколи було відчуття, що ми вже померли і в пеклі, кожного дня повторювалось одне й те саме, ті самі обстріли. Що складнішими були умови, то більша довіра в нас формувалася, намагалися багато говорити й підтримувати одне одного.

 “То така моя смерть? Так закінчилась моя війна?”

Ми з хлопцями мали стежити за переміщенням ворога і за можливості знищувати його танки. У якийсь момент росіяни зрозуміли, що ми в чотириповерховій будівлі, й почали обстрілювати верхній поверх з мінометів і танків. Його зруйнували, тому ми перемістилися на третій поверх і скоротили кількість людей для виконання завдання. Як старший у тому приміщенні, я не дозволяв нікому підійматися на руїни четвертого поверху, але сам це робив —  звідти таки краще видно — і не думав, що знову будуть туди стріляти. 

10 квітня я вийшов на сходовий майданчик, щоб піднятися з третього на четвертий, і помітив, що танк виїхав на залізницю поблизу, а його гармата цілилася в мій бік. Пролунав постріл, а потім вибух, яскравий спалах — і танк влучив у стіну, біля якої я стояв. Хлопці казали, що в ту частину будівлі прилетіло ще дві 120-ті міни, але я вже цього не чув і, на жаль, не бачив: злетів на перший поверх. Мене привалило камінням та плитою, через спалах закипіли очі (я не міг їх розплющити). Весь цей час я був у свідомості і постійно вів монолог у думках: “То така моя смерть? Так закінчилась моя війна?”.

“За останню годину ти вижив уже двічі, то вже точно не маєш права померти”

Я чув, як мене викликав командир по рації, але не міг відповісти, бо був привалений. Почав гукати на допомогу, але кожен крик був дуже важким: не міг повністю набрати повітря в легені. По мене прибігли хлопці, витягли і перенесли в невеликий підвал, де хоч трохи можна було почуватися в безпеці. Бойовий медик перетягнув мене ближче до лампочки, щоб краще оглянути. У кут будівлі, де я лежав, перед тим влучила авіабомба, двох наших хлопців засипало на смерть, і я почув: “За останню годину ти вижив уже двічі, то вже точно не маєш права померти”.

Медик сказав, що в мене зламаний таз, броня вберегла хребет, але є сильні забої грудної клітки й ребер, зламана щелепа, ніс, дуже сильно покришені зуби, струс мозку, контузія і дуже багато гематом по всьому тілу. У госпіталі на території комбінату мені відмочили очі, розплющили їх, наклали бандаж на таз, вкололи трохи знеболювального. Я був там два дні. Потім комбінат і госпіталь оточили, щоб уберегти наші життя й відправити в лікарню, нас передали російській стороні. Так я став військовополоненим. 

    Намагалися ламати нас психологічно

Враховуючи те, що був поранений, усі 16–17 днів полону я перебував у лікарні. Спершу “лікувався” в Донецьку, а потім в Новоазовську. Росіяни намагалися ламати нас психологічно. Двічі на день нам читали російську пропаганду, яку чомусь люди називали новинами. Розумів, що це все брехня, але коли слухаєш таке щодня, то це впливає на мозок. Палати в нас були відкриті, з постійно ввімкненим світлом, їх охороняли російські військові. Коли лежали в Новоазовську, бувало, заходили чеченці, проводили кинджалом по тілу і казали: “Как хочєтса єго убіть”, а росіяни відповідали: “Да, да, панімаю тєбя, но нам надо іх ахранять”.

У Новоазовську я спілкувався українською, і мені казали, що не будуть лікувати, якщо я не перейду на російську. Два тижні мусив говорити мовою окупанта. 

   За цей час тільки двічі надали допомогу

На жаль або на щастя, мене не лікували, просто підтримували життя. Замість того, щоб у хлопців виймати уламки, російські медики просто їх знезаражували і робили перев’язки. Коли нас привезли в лікарню, перше, що зробили військові, — це зняли з мене бандаж, який тримав таз, було дуже боляче. Одразу сказали: “Стоматолога, офтальмолога, травматолога в нас нема, тому тримайся”. 

За цей час тільки двічі надали допомогу: спершу це була випадковість, а другий раз — питання життя і смерті. Коли нас привезли, не було місця в палатах, я лежав в коридорі. Ноги розходилися і час до часу падали з кушетки, бо таз не був зафіксований. Це завдавало шаленого болю, в один з таких моментів поряд проходив якийсь лікар, і я попросив про допомогу. Він почув, що якось неприродно говорю, і подивився до моєї щелепи (вона починала неправильно зростатися). Як виявилося, це був стоматолог, з колегою наклав мені примітивну шину, яка трохи гамувала біль і фіксувала зуби (через перелом вони танцювали, як хотіли). 

13 діб після поранення я не міг сходити в туалет, здувся живіт і було відчуття, що все це лусне й помру. Я почав кричати від болю. Мене перевезли в інше відділення, де почали промивати та прочищати. Я не відчував усього, що нижче від таза, тому в мене стояв катетер, який треба було промивати щодня, але цього ніхто не робив. Це також мало негативні наслідки. 

 Все, хлопці, видихайте, ви в Україні…

Доволі часто до нас приходили з російських медіа і знімали відео. Зрозумів, що чим страшніша картинка, тим для них краще, тому я часто був у кадрі. Стояли з автоматами над головою і стволом тиснули в ноги. Одне з таких відео закинули в телеграм-канал, куди виставляють українських військовополонених. Так мої друзі побачили, що я живий. 

Не знаю, за яким принципом потрапляли до списку обміну. Увечері прийшло 10 російських військових, прочитали прізвища людей і сказали, що їх виписують. Серед них був і я. Чесно, був здивований, бо я лежачий, усі інші хоча б ходити могли. Нас завантажили у швидку, вивезли на територію росії, в таганрог, через кілька днів привезли на аеродром, посадили в літак, де були інші полонені. Я готувався до того, що нас відвезуть ще далі в росію, поселять десь у сибіру. 

Ми приземлились у Криму, і якось одразу стало спокійніше — добре, що в Україні. Нас посадили у військовий “Урал” і повезли до лінії розмежування. Мене на носилках винесли першим. Коли з іншими чотирма важкопораненими вже були в багажнику, водій постукав по плечу і сказав “Все, хлопці, видихайте, ви в Україні, вас поміняли”. Ми розплакались. 

   Я в товарному вигляді

Потім почалось моє турне українськими лікарнями, яке триває й досі. Перші дні я не міг заснути, бо боявся, що прокинуся знову в полоні. У приймальному відділені в Запоріжжі навколо мене бігало багато лікарів, інтернів та медсестер. Мені зафіксували таз, почали вшивати різні титанові конструкції, зараз у мене в щелепі титанова пластина, і це залишиться зі мною на все життя. Робили багато процедур на очі, на одне бачу на 60 %, на інше — 4–6 %, але головне, що зір уже не погіршується. Очікую операції на носі, бо зараз дихаю тільки однією ніздрею. 

З лікарні виписали, тільки маю різні процедури в Києві. Можу ходити і навіть пробував уже бігати на доріжці під наглядом реабілітолога. 

Загалом гріх жалітися: в мене 4 кінцівки на місці, жодної пробоїни від уламків, тільки декілька порізів від скальпелів травматологів і дірки від зовнішніх конструкцій, які тримали мій таз. Я в товарному вигляді. 

В українців є волелюбність, якої я ще ні в кого не бачив. Пам’ятаю банер у Києві “Свобода — наша релігія”. Він дуже гарно описує нас як націю. Як тільки ми відчуваємо, що нас щемлять, завжди виходимо і боремося. 

На мою думку, українська гідність — це бути українцем завжди, навіть коли країні тяжко, не асимілюватися, а залишатися амбасадором своєї нації. Те, чи ця гідність є, проявляється в стресових умовах.  

Дуже важливо, щоб цивільні залишалися цивільними, і в них не виникало відчуття провини за тепле ліжко. Важливо, щоб кожен працював на максимум на своєму фронті: сильний фронт неможливий без сильного тилу. Важливо продовжувати жити, бо за це мирне життя багато людей і воює.

Журналістка: Каміла Чернєцова

Фото: архів Гліба Стрижка

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Наші партнери