До повномасштабного вторгнення Алевтина Швецова жила у Маріуполі. Через постійні обстріли та окупацію міста жінка разом із сім’єю змушена була евакуюватися. У новому місті Алевтина займається громадською діяльністю та підтримує пам’ять про Маріуполь.
“Місто почало дихати українськістю”
Алевтина родом із Маріуполя. Все своє життя вона прожила в улюбленому місті, де працювала ведучою на місцевому телебаченні. Під час окупації 2014-го Алевтина на кілька тижнів виїжджала з новонародженим сином до Бердянська, проте після звільнення рідного Маріуполя повернулася додому.
Далі пряма мова Алевтини:
Це був час змін. Коли місто було в окупації, ми могли спостерігати, що таке “руский мір”. Після того як полк “Азов” звільнив Маріуполь у 2014 році, українську культуру почали дуже правильно та масштабно розвивати: відбувалися точкові ініціативи і місто почало дихати українськістю.
Найбільшим святом для себе я вбачала день звільнення Маріуполя, який щороку святкували у червні з оборонцями міста, представниками полку “Азов”.
Для мене Маріуполь був не просто місцем проживання. Маріуполь був всім моїм життям. Мій відпочинок, робота, діяльність були пов’язані з цим містом. Усі свої відпустки я проводила у Маріуполі, досліджувала кожен його куточок.
Перед повномасштабним вторгненням ми з друзями виходили на мітинг біля драмтеатру. Були впевнені, що вистоїмо за будь-яких умов, адже ми єдині й зможемо допомагати нашій армії. Але коли місто знищують з російських літаків, розумієш, що нічого не можеш вдіяти і твоє основне завдання — вижити.
Після обстрілу мікрорайону Східний у 2015 році, коли росія цілилася у житловий масив, загинуло понад 30 осіб, серед яких діти. Це стало точкою неповернення, символом безжальності і цинічності ворога. Тоді до мене прийшло однозначне розуміння можливих масштабів трагедії і що ми дійсно живемо близько до фронту.
У той день (24 лютого 2022 року) моєму братові виповнювалося 12 років. Напередодні, 23 лютого, ми планували, що підемо у торговельний центр, їстимемо піцу і це буде класний день. Але вранці мій чоловік, який працював інженером на “Азовсталі”, написав, що почалася війна. Спершу я не повірила, вирішила, що він жартує.
“Врятувалася вся моя сім’я, окрім бабусі”
Ми розуміли, що кільце звужується і немає запасів їжі та води. Не було зв’язку. Ми навіть не знали, що відбувається на сусідній вулиці. Щодня ходили до драматичного театру, адже він був своєрідним інформаційним центром, куди сходилися люди і розповідали, що в якому районі коїться.
Рішення про виїзд не було виваженим. Це було просто метою. Руйнація, тіла, смерть були настільки поруч, що мрія про порятунок не покидала мене.
Вирішили евакуйовуватися в той день, коли росіяни зруйнували драмтеатр. Тоді ж авіабомба потрапила на наше подвір’я, де ми готували їжу на багатті. Загинули двоє моїх сусідів. Ми зрозуміли, що спроба вийти пішки з міста — це бодай якась надія на порятунок. Мама, тато і брат залишилися ще на один день. Ми дійшли пішки до одного з найближчих селищ.
Наступного дня мій знайомий повертався в Маріуполь, аби забрати речі. Для мене його рішення повернутися до того пекла було шоком, але я вмовила його, щоб узяв мене з собою. В такий спосіб мені вдалося евакуювати рідних. Врятувалася вся моя сім’я, окрім бабусі. Вона померла в іншому районі Маріуполя на початку квітня. Коли ми покинули будинок, через кілька днів росіяни завдали авіаудару по тому місцю, і, як мені повідомили, бабусі хтось сказав, що вся наша родина загинула від того обстрілу. Від цього у неї віднялися ноги і вона померла буквально за кілька днів.
З того селища волонтер довіз нас до Запоріжжя, й ми вирушили до Кривого Рогу. Там один з друзів запропонував нам пожити в його квартирі. У мене тоді була шалена впевненість, що Маріуполь звільнять найближчим часом, і хотілося бути ближче, щоб повернутися. Проте у серпні 2022-го у сина почалися панічні атаки через обстріли Кривого Рогу, і тоді я вирішила їхати до Львова, щоб відволікти його й ментально реабілітувати.
“Мій курс — це говорити про російсько-українську війну вже в Європі”
Я не відчувала тут упередженого ставлення. Думаю, що все ж таки бульбашка, яка сформована навколо кожної людини, — це комфортне середовище, в якому ми можемо бути собою. Вона сформувалася тут, у Львові — з таких людей, від яких я відчувала підтримку і знала, що можу до них звернутися. Траплялися одиничні випадки негативу від незнайомих людей, але це не може перекрити позитивного враження від міста Лева і його мешканців.
Адаптація тут відбувається природно та комфортно. Є ідейники і дуже натхненні люди, які готові допомагати, тебе запрошують на заходи, знаєш, що можеш піти на кіноперегляд, на виставку. Це допомагає зануритися у культурний контекст міста.
Згодом стало зрозуміло, що треба більше розповідати про те, як квітуче європейське місто Маріуполь вбила росія, як його знищили, які втратили серед цивільного населення. Місто просто стерли з обличчя землі.
Вийшло так, що разом з однодумцями ми доносимо цей меседж світу. Я брала участь у різних інтерв’ю, як українських, так і міжнародних, і зараз цей меседж я намагаюся нести в культурних та мистецьких проєктах, бо це одна з форм діалогу зі світом. Нам потрібно давати розуміння, що росія не зупиниться на окупації Донецька й Маріуполя. Сьогодні ми бачимо знищені Авдіївку, Бахмут, обстріли по всій Україні. Мій курс — це говорити про російсько-українську війну вже в Європі, адже світ має розуміти, що тільки єднання і допомога в боротьбі можуть дати результат, інакше росія не зупиниться на українських кордонах, буде йти далі і вбивати весь світ.
Про проєкт “Портрети Маріуполя” та пам’ять про місто Марії
Я є однією з творців проєкту “Портрети Маріуполя”. Його реалізували з допомогою міжнародного фонду “Відродження” й за підтримки громадської організації “Простір Марії”, учасницею якої я є. У Львові я також організовую культурні ініціативи на платформі “Mariupol Reborn”.
Цей проєкт створювали маріупольці. Нашою метою було розповісти, що тоді відбувалося у Маріуполі. Ми хотіли зібрати свідчення людей, як вони пережили цю трагедію, чим вони зараз займаються і як змінилося їхнє життя. Відтворити фотоальбоми, які стануть початком та символом нового життя. Ми провели експозицію цього проєкту і надалі його частину представили у міжнародній виставці “Маріуполь — Гданськ”, яку презентували спочатку у Відні, а згодом і у Львові. Тепер ми працюємо над його розширенням, залучатимемо туди історії людей з інших міст, які теж пережили цей досвід і постраждали внаслідок війни.
Я розумію, що Маріуполь зараз є інструментом в руках російської пропаганди, але натомість відчуваю підсвідомий борг перед цим містом, перед людьми, які віддали за нього своє життя, хоча для багатьох оборонців місто Марії, як ми його називаємо, не було рідним.
Якщо є ініціативи, які хочуть розповідати і про свої міста, то я за те, щоб єднатися і говорити не тільки про Маріуполь, а й про трагедії інших міст, про те, як ми можемо підтримати їхніх мешканців.
Я розумію, що деокупація — це не одномоментний процес. Деокупація — це багато смертей, і коли я уявляю перед собою ваги і на одній чаші моя віра у деокупацію Маріуполя, а на іншій — кількість загиблих, які можуть бути через звільнення міста, то мені складно сказати так чи ні. Для мене це дуже болюче. Вважаю, що сьогодні треба брати на себе відповідальність і робити те, що можеш, і те, чим можеш наблизити цю деокупацію.
“Ти сприймаєш інші місця очима тих, кого вже немає”
Кожне місце в Маріуполі, де я була раніше, тепер відбите тригером. Вони пов’язані бодай з однією людиною, якої вже немає, яка віддала своє життя ще при обороні міста. Тому сьогодні я дивлюся на Львів і очима цих людей. Паралелі між цими містами, мабуть, і полягають у тому, що ти сприймаєш інші місця очима тих, кого вже немає. І цей болючий досвід закарбований у серці, тому вже немає того безтурботного погляду на Львів, який був до повномасштабного вторгнення. Тепер, на жаль, є окуляри на очах — і це окуляри під назвою “війна”.
У Львові я занурююся у рефлекцію цього міста, просто гуляю, насолоджуючись ним. Мені дуже цікаво дізнаватися про Львів через погляд його мешканців і тих, хто нещодавно сюди перебрався. Це дозволяє пізнавати нові місця і відкривати їх для себе через історії та міські легенди.
Цей матеріал створений завдяки підтримці програми “Єднання заради дії”, яка виконується IREX в Україні за підтримки Державного департаменту США. Вміст є винятково відповідальністю медіа ГЛУЗD та не обов’язково відображає погляди IREX та Державного департаменту США.
Журналістка: Владислава Данилів
Фото: архів героїні
