В епіцентрі коронавірусу

У серії матеріалів “В одному човні” ми розповідаємо про тих, кого торкнулася пандемія, а сьогоднішній наш герой перебуває в самому вирі коронавірусу. Він — лікар, і має справу із цією недугою чи не щодня. 

Його звати Сергій Федорків, йому 26, і він — інфекціоніст. У будні працює в Івано-Франківській поліклініці, а у вихідні —  у приймальному покої обласної  інфекційної лікарні.

“До пандемії мій лікарський день був типовим: пацієнти записувалися до мене на прийом, я їх оглядав, встановлював діагнози, приписував лікування. Тепер в інфекційній лікарні, на приймальному покої, я зустрічаю людей, яких привозить карета “швидкої”, й розподіляю їх у палати інфекційної або в іншу лікарню, якщо це не наша спеціалізація”.

“Пацієнти бачать тільки мої очі, і то через пластик, тому мені дуже бракує емпатійного зв’язку з людьми…”

За словами Сергія, працювати на двох роботах йому не важко.

“Інфекційна лікарня потребувала працівників, коли мені запропонували — погодився. Я знав, що роблю. Завжди прагну динамічності й не зміг би просто сидіти без справ.
Щобільше, моя основна робота перетинається з додатковою — часом це навіть ті самі люди”.

Пацієнтів з підозрою на коронавірус везуть у кілька міських лікарень, але найбільше їх — в інфекційній.

“До пандемії приймав людей у лікарському халаті та рукавичках, а тепер на мені повне обмундирування: захисний комбінезон, одноразовий халат, дві пари рукавичок, щиток на обличчя, бахіли. Тобто пацієнти бачать тільки мої очі, і то через пластик, тому мені дуже бракує емпатійного зв’язку з людьми
Люди, які потрапляють до нас, зазвичай перебувають у поганому емоційному стані: вони налякані, стривожені. Мені, як лікарю, який приймає їх, важливо підтримати, доторкнутися долонею і сказати, що все буде добре. Тепер я цього не можу зробити, а все, що бачать пацієнти,  — це костюм, який лякає та промовляє про те, що вони потенційно небезпечні”.

Та не тільки обмундирування ускладнило роботу лікаря. Працювати стало фізично важче, бо кількість хворих зросла, зізнається Сергій. 

“Зараз більше пацієнтів, та навіть за мінімальних симптомів ми маємо обстежити людину. Попри те, що до моїх обов’язків належить приймати та обстежувати людей, я маю опікуватися тими, які приїхали у вихідні. Тому я їх відвідую, не забуваю ні про кого”.

Робота, де багато смерті…

Були в Сергія пацієнти, які не пережили коронавірусу. У цьому й специфіка роботи лікарів, які борються з небезпечними недугами: вони часто бачать смерть.

“Важких випадків достатньо на моїй пам’яті — когось рятують, а хтось помирає. Дуже прикро тоді, але я намагаюся не переносити це на себе. Думаю, принаймні ця людина померла в реанімації й для неї зробили все можливе, це трохи ліпше, ніж моментальна смерть. Я себе цим заспокоюю”.

Сергій розповідає про чоловіка, якого приймав і якого не вдалося врятувати…

“Якось карета “швидкої” привезла старшого чоловіка. Він зізнався мені, що декілька днів до того мав температуру майже 40, але до лікаря не звертався, бо щиро вірив, що все мине. Його одразу ж відправили в реанімацію, намагалися врятувати, однак через кілька днів чоловік помер. Це були перші тижні пандемії, й він не контактував ні з ким, хто приїхав з-за кордону. Так я усвідомив, що вірус ближче, ніж нам здається, і  захворіти може кожен”.

Комунікувати з рідними 

Після цього випадку Сергій почав більше уникати родичів старшого віку. 

“Від рідних я відчував тільки підтримку, вони розуміють, яку професію я обрав, і вже навіть звикли, що живуть з інфекціоністом. Благо, у моєму домі є змога кожному бути у своїй кімнаті, тому я намагався менше контактувати із членами сім’ї, особливо старшими”.

Попри небезпечну роботу та ризик заразити людей, не спілкуватися зовсім чоловікові було складно, тому він зустрічався з друзями. Та ділиться, що дотримувався всіх правил — маска, рукавички, дистанція.

“У мене такий характер, що я не можу не спілкуватися з людьми, тому з друзями все ж гуляв. Запропонував покататися велосипедами — так ми могли й поговорити, дотримуючись дистанції й зовсім не торкаючись одне одного”.

Остраху, що рідні захворіють, не мав — лікарі знають, що робити в такому разі.

“Я розумію, що страх перед чимось буває від незнання. Я ж інфекціоніст, тому знаю всі симптоми — як тільки запідозрю в себе чи близьких щось, одразу ж призначу лікування. Зазвичай важкі випадки — через пізнє звернення”.

Про пандемію, віруси й помилки влади

До пандемії коронавірусу Сергій поставився спокійно, без паніки, зізнається: лікарі-інфекціоністи давно розуміли, що невдовзі з’явиться такого виду вірус.

“Раніше виникали випадки захворювання типу SARS i MERS (це одна група з COVID-19). Тоді локалізували ці спалахи й вірус не поширився далі. Цього разу не вдалося припинити вчасно, тому досі маємо багато інфікованих”.

Щодо теперішньої ситуації в Україні, то основним недоліком карантину Сергій вважає недостатню комунікацію. 

“У нас  низький рівень спілкування влади з людьми, і це погано, бо немає довіри. Якби від самого початку уряд розповідав про всі рішення, пояснював їх та показував людям, як краще поводитися, — була б ліпша ситуація і з карантином, і з психологічним станом суспільства”.

(Ця думка широко обговорюється в суспільстві. Деякі люди вважають, що уряд добре веде комунікацію із населенням, а інші, як Сергій – мають протилежну думку  —  ред.)

Про наслідки пандемії

Сергій також каже, що коронавірус залишиться з нами надовго, тільки загострення буде один або два  рази на рік. 

“Найімовірніше, ми звикнемо до коронавірусу і він стане одним із сезонних захворювань. Але боятись цього не варто — люди одужують, і якщо не зволікати, а одразу звертатися по допомогу, то ускладнень не буде. Тут важливо, щоб усе ж винайшли вакцину і ми виробили колективний імунітет до цього вірусу”.

Сергій вважає, що пандемія не мине безслідно ні для кого, а деякі звички мають стати нашою повсякденністю.

“Я помітив, що почав менше користуватися готівкою, більше  банківською карткою. А соціальна дистанція — наші ліки проти багатьох  захворювань. Ми маємо зрозуміти: це перше, що рятує від вірусів, особливо коли збільшується кількість хворих. Дистанція має стати звичкою, носіння масок під час симптомів респіраторних захворювань теж. Це дуже прості речі, що часом можуть урятувати життя”.

Матеріал створено в межах ініціативи “В одному човні”, який реалізує Молодіжна організація “СТАН” за підтримки Агентства США з міжнародного розвитку (USAID). Зміст публікації є винятково відповідальністю Молодіжної організації “СТАН” та медіаресурсу “Глуzд” і не обов’язково відповідає поглядам USAID або уряду США.

Журналістка: Ростислава Мартинюк

Дизайнер: Владислав Соха

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду —підписуйся на наш телеграм-канал.