Проект реалізований за підтримки Sushi House
Юристка, що знайшла себе у журналістиці, фотографиня, швея, мама, дружина, громадська активістка, редакторка одного з коломийських видань Олександра Олійник є прихильницею здорового харчування, бігу та подорожей. У жінки насичене життя, яке надихає. Вона жила певний час у Парижі, подорожувала Францією, підкорила Гімалаї, але завжди повертається у рідну Коломию. Як вона усе встигає, якою бачить Коломию та чому рідне місто краще за столицю моди – героїня поділилась з Глуздом:
– Як ти потрапила у журналістику?
– Я навчалась у Чернівцях на юрфаці, коли батьки вирішили виїхати за кордон. Комусь потрібно було приглядати за братом, якому на той час було 12 років. Я пообіцяла батькам, що буду поряд з ним, тож на 4 курсі навчання перевелась на заочне відділення і повернулась у Коломию. Мені пропонували роботу за фахом, але це було не моє. Деякі нюанси були всупереч моїм переконанням, а я не з тих людей, що зраджують собі.
Якось знайомий запропонував писати статті на юридичну тему у місцеве видання, я подумала, що варто спробувати і погодилась. Зрештою, мене затягнуло, я почала писати на інші теми, не тільки ті, що стосувались мого фаху. Редакторка Ірина Михалків сказала, що у мене непогано виходить і можу продовжувати писати. Я проводила багато розслідувань, намагалась знайти справедливість, хоча це завжди важко, особливо у такому місті, як Коломия, але то окрема історія.
Журналістика тоді зачепила мене якраз тим, що має змогу поєднувати безліч галузей: юриспруденцію, психологію, фотомистецтво та багато іншого. Виглядає, ніби ти на судовому засіданні, повинна вислухати обидві сторони, бути абсолютно неупередженою і при цьому дозволити читачу самому зробити висновки.
Журналістика і досі приносить мені задоволення, я залюбки продовжую писати. Дякуючи журналістиці, я зустріла свого чоловіка (посміхається).
– О! Розкажи, як це трапилось?
– У якийсь період я почала дописувати у колонку про спорт, знімати сюжети. Мені це дуже подобалось. І ось, відвідавши один з футбольних матчів нашої команди “Карпати”, на полі помітила одного гравця, який забивав гарні голи, це був мій майбутній чоловік Андрій Олійник.
Зробила сюжет про його вирішальний гол, так ми і познайомились. Потім почали спілкуватись у соцмережі, 24/7 спілкування у скайпі і я зрозуміла, що таке любов з першого погляду і назавжди. Склались зорі, і тепер я Олійник (посміхається).
– Відомо, що ти ще й фотограф і робиш не тільки фоторепортажі, а й займаєшся фотомистецтвом. Розкажи про це своє захоплення.
– Фотографія – це щось магічне і якою вона буде не знає ніхто, крім фотографа. Пригадую, в дитинстві плівкові фотоапарати та полароїди – були для мене відкриттям. Потім батьки купили мені перший Canon і вже з 11 класу я робила перші серйозніші кроки у напрямку фотомистецтва.
Коли я почала працювати журналісткою, зрозуміла, що текст без фотографії – це надто сухо і нецікаво. В якийсь момент я почала робити більше, ніж одне необхідне фото. А коли почався онлайн проект, то я відчула більшу потребу у фоторепортажах. Тоді вже почала більше відпрацьовувати композицію, будувала гармонійні кадри. Фотографія – це завжди правда. Можна, звичайно, використати Photoshop, але я говорю про справжню фотографію.
Так я почала розвиватись у фотомистецтві. Щоб вдосконалити свої навички у цьому напрямі, я пройшла курс Яреми Проціва – коломийського фотохудожника, а також курс School of modern photography. В Парижі відвідувала багато музеїв, виставок фотографії та живопису. Зараз намагаюсь самостійно вивчати нові техніки, читаю статті та блоги фотографів, надихаюсь ними в Instagram.
Сьогодні я знімаю виключно для задоволення, звісно, бувають моменти вигорання, але я знаю ці відчуття і добре з ними справляюся – їду у подорож, або йду бігати чи гуляти на Прут.
– То як так сталось, що ти переїхала у Париж?
– Остаточне рішення ми прийняли після весілля – спробувати європейське життя на смак. Брат поїхав навчатися на шеф-кухара до Польщі, і я ніби відпустила свою дитину у доросле життя.
Переїзд – це не було спонтанне рішенням. Ми свідомо готувались до цього – добре вивчили мову, батьки знайшли там апартаменти і ми почали адаптовуватися. Я не шкодую про це рішення. Мені подобалося там жити, але я завжди думала про те, чому так не може бути у моїй рідній країні.
Я їхала туди вже вагітною, там і народжувала.
– Розкажи про Париж, їхню кухню, традиції, менталітет, стиль життя…
– Життя за кордоном не є легким, але так лише спочатку, бо все нове, ти наче з нуля починаєш жити.
Щоб розвіяти будні, я складала різні екскурсії для нас з чоловіком. Розробляла маршрут і ми відкривали для себе Париж. Французи абсолютно інші. Особливо жінки, і це не міф про француженок, вони й справді такі.
Французи вміють святкувати, отримувати задоволення від життя. Особлива увага приділяється традиціям, родинним вечерям, спільним вікендам, подарункам та вмінню творити.
Вони впевнені в завтрашньому дні, у своїй роботі та державі. У нас ситуація зовсім інша, тому, мабуть, і різниця між нами велика, Французи насолоджуються життям, бо не думають про проблеми.
– Чому повернулась в Україну?
– Як би добре там не було, я відчувала, що моє місце в Коломиї, тому дуже хотіла додому. Ми є творцями свого життя, просто треба навчитися відчувати себе і розкласти пріоритети відповідно до своїх бажань. От взяти той же ранок. Ми похапцем збираємось на роботу, їмо нашвидкоруч, все відбувається сумбурно. А от якби встати раніше, приготувати щось смачненьке, спокійно поїсти, зібратись та, не спішучи піти, по справах, то і день стане веселішим. Куди б ти не поїхав, ти залишаєшся собою. Якщо людина не отримує задоволення від життя в Україні, то і у будь-якому куточку світу вона його не отримає.
– Отже, ви повернулись в Коломию вже втрьох. Як ти виховуєш Даніеля? Які принципи закладаєш у виховання?
– Все по любові! (посміхається) Наприклад, книжка впала з ліжка. Я не кажу: “Підніми”, я кажу: “Ти ж любиш книжку? Вона не може там лежати, їй може бути сумно.” Після чого він відповідає: “Так, я дуже люблю цю книжку”, тоді піднімає її з підлоги і ставить на місце в книжкову шафу.
Не забираю його свободу, його право вибору. Я не примушую його ділитися, якщо він не хоче давати іграшку іншій дитині. Якщо дитина хоче, то вона віддасть. Я багато з ним говорю, пояснюю, роз’яснюю відмову, чому не можна робити те чи інше. Дитина будує модель поведінки, дивлячись на поведінку батьків. Тому я намагаюсь створювати затишок, робити усе гармонійно та цікаво. Також з народження привчаю його розрізняти натуральні смаки. Жодних ненатуральних солодощів. Він розрізняє смаки усіх горіхів, чітко може сказати, що хоче, до прикладу, саме кедрового. Ніяких синтетичних замінників, тільки натуральні продукти. Я – прихильниця здорового харчування.
– Що підштовхнуло перейти на правильне харчування? Чи справді це настільки дорого?
– Насправді, це більше стає інтуїтивним харчуванням, а не здорове. Я притримуюсь думки, що потрібно їсти те, що росте сезонно в регіоні, де ми живемо. Є певні овочі і фрукти, значить їх треба їсти зараз, а не купувати незрозуміло що взимку в супермаркеті. Тим більше, наша країна дуже багата на різноманітні овочі та фрукти. А якщо організму чогось не вистачає, то доповнювати раціон вітамінами, Омега 3-6-9, наприклад. Таке харчування не є аж настільки дорогим, як його уявляють. Є бабусі, які привозять зі свого городу усе натуральне і не дороге. А різноманітні рецепти можна знайти в Інтернеті. Я так роблю.
Як я прийшла до цього? Ну, взагалі у мене завжди було переконання, що про себе і своє тіло потрібно турбуватись і не потрібно в нього пхати всяке сміття і чоловік спортсмен – потребує здорового харчування. До такого харчування привчаємо і Даніеля. Отака ми – здорова родина (посміхається).
– Як захопилась бігом? Яке місце біг займає у твоєму житті?
– Це все мій чоловік! (сміється) 13 січня 2013 року мій чоловік прийшов до мене і нагадав, про мою розповідь, що я хотіла бігати. На той момент я дійсно хотіла скинути зайві кілограми. Але то зима, сніг… Я, звичайно, почала відмовлятись. Та все ж Андрію вдалось мене витягти, і так почались мої щоденні пробіжки. Було дуже важко, лінь і режим боролися в мені.
Чоловік дуже підтримував мене, розповідав про техніку бігу та дихання під час процесу. Тоді вже я втягнулась і почала отримувати задоволення. Дуже люблю бігати без музики. Тоді я чую себе, свої думки, вирішую внутрішні питання. Щось схоже на медитування. Взагалі всім рекомендую виходити на пробіжку без телефонів та плеєрів, тоді і настрій дійсно піднімається, і якісь внутрішні конфлікти вирішуються, приходять ідеї та натхнення. Люблю бігати зранку, тоді менше людей, це час, який я приділяю собі. Тебе ніхто не чіпає, ти сама із собою.
– Ти була в Непалі. Що для себе винесла з подорожі?
– Я її сама притягнула у своє життя. Коли ми жили в Парижі, я часто гуляла і фотографувала. І одного разу, прогулюючись кварталом Маре, одним з найкращих у Парижі, я побачила біля смітника велику кількість книг. Для мене взагалі це дико: як можна викидати книгу?! Мені тоді стало цікаво, які книги люди готові викидати. Я підійшла і почала роздивлятись. Поруч проходив ще один фотограф, який теж підійшов і почав переглядати книги. Ми поділились і мені до рук потрапила книжка про Непал. Насправді, я ніколи не думала про нього. А тут ніби сама доля підкинула мені цю книжку. Я захопилась цією країною, почала більше дізнаватися про неї. Так поступово сформувалося бажання поїхати туди. Мені дуже хотілось побачити вживу ті гірські масиви. Адже гори дуже відрізняються від наших. Гориська, які нависають над тобою. І якось я побачила оголошення львівського фотографа про організацію туру до Непалу. Я одразу погодилась. Чоловік підтримав мене та відпустив у цю подорож. Група швидко назбиралась із хлопців та дівчат з усіх куточків України. Програма була чітко розпланована, нам надали інструкцію щодо необхідного спорядження, одягу та медикаментів. Гори – це завжди ризик, тому ми мали бути готові до всього.
І це було неймовірно! Ми йшли по Гімалаях. Жили у спартанських умовах, їли далбат і пили масалу, шукали дзен. Я зустріла крутих людей, які, ймовірно, теж шукали щось нове.
Ми йшли до базового табору гори Аннапурна висотою 4230 м. Емоції, які подарувала мені подорож, краєвиди, люди, повітря… Усе залишило слід в мені. В тих горах почуваєшся крупинкою. Окрім спогадів та вражень, залишилось море фотографій. До речі, зараз знову організовують тур до Непалу і у мене закрадається думка: “А може ще раз поїхати?”
– Чóму надаєш перевагу: горам чи морю?
– Все ж таки море. Хоч я і люблю гори, але французьке узбережжя перемогло (сміється). Маю мрію купити дім на березі моря. Я взагалі за активний відпочинок, то знову у пошуках де б це поїхати.
– Знаємо, що ти займаєшся хореографією. Яке місце вона займає у твоєму житті?
– Хореографія займає у моєму житті особливе місце. 9 років танцювала, і це поєднання ритму, музики і пластики залишилось в мені назавжди. Шкодую, що не вступила на хореографію, хотіла це зробити після 9 класу. Але в мені бачили президента, юриста, лише не танцівницю.
– Нам відомо, що ти ще й шиєш. Звідки і до цього потяг? Що вже вмієш шити?
– Шиття з‘явилося не так давно у моєму житті, близько року тому. У сім‘ї добре шили мама і прабабуся, ймовірно, від них отримала у спадок цікавість до цієї справи.
Вмію шити дитячі речі, іграшки, а от зараз перейшла на сукні. Розробила ідеальну, як на мене, модель: починаючи від вирізу човника, до таємних кишень і приємного тілу льону.
Після першої дефіляди, три коліжанки попросили пошити їм такі ж сукні.
Тепер є просто купу питань в соцмережах, чи можна замовити таку сукню і я думаю, як це все організувати, бо часу на все не вистачає. Все-таки шиття приносить мені задоволення, я створюю щось, що подобається і мені, і моїм людям.
– Останнім часом ти займаєшся громадською діяльністю: опиши ідеальну Коломию в твоєму баченні. І що, на твою думку, для цього потрібно?
– Вона вже ідеальна. Коломия, як жінка, яку ніхто з керівників не любить і не любив по-справжньому, тому вона в такому стані, яка є сьогодні.
Є проста істина – любити місто, бути на своєму місці і вміло керувати.
Все повинно робитися з перспективою, а не впиратися у сьогодення з поганими дорогами, нам треба у владу не бізнесменів, яким місто байдуже, а людей, які хочуть зробити місто таким, щоб їх діти не тікали за кордон і не шукали кращого життя.
А щодо ідеальної Коломиї, то я хотіла би її збудувати, на іншому боці Пруту, там вийшов би такий собі Манхетен по-коломийськи.
– Ти – дружина і мати. Як ти взагалі усе встигаєш?
– Чесно – я не встигаю (сміється). Я щодня складаю список справ і у пленері занотовую, що маю зробити, щоб щось не забути. Увечері люблю повикреслювати усі, що зробила, і кайфую коли всі пункти закреслені.
– Ти – багатогранна, та можливо є ще сфера діяльності, яку ти хотіла б освоїти?
– Через свою багатогранність інколи страждаю. Вічно хочу вчитися і пізнавати щось нове, але не завжди це збігається з моїм ритмом сьогодні. Станом на вересень 2018 хочу пізнати гончарство. Мене дивує, чому у Коломиї зникає цей вид мистецтва і людям байдуже, як тим що при владі, так і мешканцям.
Вже давно всі звикли до підробок, а хочеться справжнього. Не made in China, а handmade.
– Якби у тебе була суперсила, то якою вона була би?
– Суперсила у мене є, але це секрет (посміхаєтья).
– Ти б вижила на безлюдному острові?
– Безлюдний острів – це радше мрія. Коли ти бачиш скільки несправедливості і болі відбувається щодня, то мрієш про життя, як у фільмі «Блакитна лагуна». Але я хотіла би туди з чоловіком і сином.
– Які плани на майбутнє?
– Зараз починаю активно вести блог в Instagram і хочу його розвивати. Взагалі, планувати люблю, а от наперед говорити ні. Тому можу лише сказати, що хочу творити і робити світ добрішим.
Хочу зробити усе можливе і неможливе, щоб частіше бачити батьків і брата, а ще краще, щоб ми жили неподалік і на святковий обід збиралися всі за круглим столом і голосно та щиро сміялися.
За інтерв’ю подякувала Яна Букреєва
Фото: Особистий архів Олександри Олійник та Фотостудія «Zebra Photos»: м. Коломия, вул. Театральна, 35/2. Контактний номер: 050 510 8575
Локація: Sushi House: м. Коломия, вул. С. Бандери 53 В. Контактний номер: 0636278547
