Виписати, щоб вижити: закордонна історія української письменниці

Ми зустрілися на Франкфуртському книжковому ярмарку, де того дня було чимало подій та цікавих виставок. Моя співрозмовниця виглядає, як юна студентка, але з її погляду й манери спілкування розумію, що за плечима має чималий досвід, а під час розмови дізнаюся ще й про досягнення. Знайомтеся, це авторка книги “По той бік сонця”, одна з головних редакторів журналу “Gelblau”, графічна дизайнерка й культурна діячка Ксенія Фукс. Народилась та виросла в Україні, тепер живе і працює в Німеччині. 

– Що привело тебе до Німеччини? 

– Це не якась особлива історія: я приїхала сюди навчатися. Соціальна активність почалась доволі давно: ще в період студентства в Україні я була членом студентської міжнародної організації AIESEC (яка займається міжнародними програмами стажувань та розвиває лідерський потенціал молоді – ред.). Уперше з делегацією від нашого міста я потрапила до Карлсруе і закохалась в освітній процес Німеччини. Коли познайомилася з професорами і студентами, твердо вирішила, що отримаю європейську освіту. Сказати, що я була незадоволена навчальним процесом в Україні –  не сказати нічого. Уже не на жарт дошкуляла корупція. Тоді я вивчала німецьку і мала певні контакти, тому вирішила, що по європейський диплом попрямую до Німеччини. Згодом я здобула стипендію DAАD (німецька організація, яка на основі конкурсу надає стипендії іноземним студентам – ред.), потім були мовні курси. Так усе й почалося…

– Яка в тебе спеціальність, ти працюєш за фахом? 

– У Донецьку я вивчала англійську мову та літературу, але це занадто скучно і геть не творчо. Тут я трохи вагалась, який фах обрати: хотіла вивчати історію мистецтва, але зрозуміла, що хрен я на цьому зароблю грошей. Тому вступила на факультет реклами та маркетингових комунікацій до Університету медіа в Штутгарті. Там я вивчала багато графічного дизайну, то й гроші зараз заробляю ним, а не літературою. Але це тільки поки що.

– Що відрізняє освіту Німеччини від української?

– Фах тут широкий, тому після базової освіти можна самим “ліпити” спеціальність. Хтось обирав бізнес, хтось технічні науки, я – найбільш творчі. Після закінчення університету знайшла роботу в рекламній агенції. Щодо української та німецької освіт, то навіть нема що порівнювати. Підхід –  уже колосальна відмінність. У нас, наприклад, навчаючись у виші, студент зовсім не має свободи. Усе чітко прив’язано до предметів, і вивчаємо те, що за нас уже давно обрали. Тут тебе, так би мовити, “кидають у холодну воду”, і ти сам вирішуєш, на які пари ходити і чи ходити на них узагалі. Ніхто не буде ставити тобі пропуск у журналі. Домашнього завдання як такого теж немає, адже шкільний вік минув. Укінці просто необхідно скласти іспити. 

Дуже багато практики, роботи в команді – практичний семестр обов’язковий. Є чимало студентських програм за обміном, і дуже заохочують їздити в інші країни.  

У мене тут мікроУкраїна, і я в ній дуже комфортно почуваюсь

– Після переїзду все було чужим: мова, культура. Як минув адаптаційний період? 

– Перші три роки – культурний шок. Рік я взагалі думала: “Навіщо я тут?”. Надзвичайно сумувала за своїми донецькими дахами, вуличками, за домом. Просто не вистачало свого міста, країни та мови. Оточення було лише німецьке, друзів українсько- чи російськомовних не було. Тільки коли я почала навчатись в університеті (спочатку була на мовних курсах), почала вибудовувати якісь нові зв’язки й контакти. Колега по журналу Ілона була моїм “бадді” (помічник упродовж першого року навчання для допомоги з адаптацією – ред.), і її прикріпили до мене, бо вона працювала у відділі для іноземних студентів. Так ми і почали дружити, відтоді моє коло друзів значно розширилось. Тому тепер живу у своєрідному вакуумі, бо в мене тут мікроУкраїна, і я в ній дуже комфортно почуваюсь.

– Чи були непорозуміння через відмінності культур? 

– У нас зовсім інший рівень приватної сфери: ми теплі та щирі, обіймаємось при зустрічах, запрошуємо додому. Живучи тут багато років у своїй квартирі, я не знаю сусідів, тому спочатку було просто жахливо. Мені бракувало теплоти. Менталітету німців я не сприймала. 

– Ти приїхала сюди сама? 

– Зовсім сама, і напочатку взагалі не мала друзів. Були просто знайомі, з якими ми десь зустрічались у вихідні й пили пиво. Це зовсім не те. Були дівчата з мовних курсів, які, як і я, працювали ще на багатьох роботах, і ми інколи спілкувались, можна сказати “плакались” одна одній, більше нічого. 

– Яка історія створення українсько-німецького журналу “Gelblau”

– Під час війни в Україні, 2016-го, ми займались “класичним” волонтерством: збирали гроші, речі, їжу та все, що можна було, і передавали хлопцям у східну частину України. Згодом уже не було такої гострої потреби в матеріальній допомозі, тоді й розпочали культурне волонтерство. Народився журнал: ми продумали брендинг, розробили концепт і т. д. Навколо нього зібралося середовище, яке потребувало більше культурних подій. Ми заснували громадську організацію і почали самі створювати події, пов’язані з промоцією України за кордоном. Це було вже після того, як я завершила навчання в університеті. 

– З якою періодичністю виходить журнал?

– Наш журнал – це таке собі інформаційно-розважальне видання, яке виходить чотири рази на рік: 1 березня, 1 червня, 1 вересня та 1 грудня. Його можна читати і в електронному, і в друкованому варіанті. Узагалі задум був створити платформу для саморозвитку. Усі працюють на волонтерській основі у вільний від основної роботи час. Автори пишуть про головні культурні новини, життя українців за кордоном, є постійні рубрики: спорт, кіно, література. Також бувають статті про бізнес та новітні технології. Наш журнал – двомовний, усі тексти дублюємо німецькою мовою.  

– Ти авторка книги “По той бік сонця”. Розкажи про неї? Ця сповідь-боротьба героїні базується на реальних подіях?

– Це автобіографічна книга. Звісно, там є багато вигаданих елементів. Це таки фікція, а не документалістика, свого  роду психотерапія. Перші ескізи відрізняються від того, що надруковано тепер. У книгу я закладала психотерапевтичну функцію: “виписати, щоб вижити”. Потім прийшло усвідомлення, що це потрібно робити професійно, і почалась редактура, перероблення і зміни. Я стала лауреатом конкурсу “Смолоскип” та отримала пропозицію надрукувати її у видавництві “Темпора”. Писала книгу 3 місяці. 

Спочатку це був вигляд щоденників: я просто робила олівцем замітки. Людина, яка мала психологічні проблеми, прочитавши книгу, сказала, що вона їй допомогла. Це наштовхнуло на думку, що треба друкувати. Потім її почитав мій тато і сказав, що однозначно треба видати. Тоді я дала почитати Оксані Пендерецькій (психотерапевту – ред.), і вона також “вхопилась” обома руками й допомогла мені. Мені здається, у суспільства взагалі немає усвідомлення, що психологічне здоров’я – це також здоров’я, яким варто займатись. Жопу лікують від геморою, а про те, що душа інколи потребує лікування, – забувають. 

– Книгу видано тільки українською?

– Це новодрук, тому поки що тільки українською, зараз веду перемовини про переклад. Також зробили есе англійською, яке будемо поширювати. 

– Як зазвичай відбуваються презентації книги? 

– На них ми часто говоримо про психосоматику і проводимо їх у вигляді дискусії з психотерапевтами. Ми заохочуємо говорити, вести діалог із публікою і порушуємо тему психічного та психологічного здоров’я. Також створили у Фейсбуці паблік #Help your brain, де говоримо без стигми про психічне здоров’я, тут я публікую різне, ставлю провокативні запитання чи просто поширюю інформацію, що стосується нашої психіки. Нам потрібна здорова нація, і про це варто говорити. 

– Працюєш зараз над новою книгою? 

– Так, і там буде позначка +21. Вона майже готова, зараз, як це кажуть мовою кіноіндустрії, у постпродакшині. Планую найближчим часом завершити. Це буде соціальна феміністична проза про жінок та соціальні проблеми, з якими вони зіштовхуються в суспільстві (сексуальність, насилля, психічне здоров’я і все те, від чого потерпає сучасна жінка). 

– Чи повернулась би ти в Україну, якщо б у нас щось змінилось, стало сприятливішим економічне становище? 

– Це складне питання. Навряд, бо, крім економіки, є ще друзі, нове оточення, робота, і все воно здебільшого в Німеччині. Тому для мене ідеальним є життя на дві країни.

Журналістка: Іванка Стефанюк

Фото: архів Ксенії Фукс