Життя крізь призму об’єктива та об’єктивної реальності

Наша героїня має медичну освіту, вона знана фотографка, засновниця сімейного бренду “Пастила Ксеніна”, учасниця Клубу успішних жінок, а ще дружина та мама двох донечок. Ми розсекретили, як Марічка Латчук встигає поєднувати всі ці ролі. 

Одне знала точно: хочу допомагати людям

Коли ближче до закінчення школи постало питання вибору професії, я мала дуже багато варіантів і довго не могла визначитися, але одне знала точно: хочу допомагати людям. Я вирішила стати лікаркою, бо це щось дуже благородне. Вступила в медичний університет, попри те, що всі говорили, що в медичний без хабаря вступити нереально. Здала ЗНО і потрапила на державну форму навчання, обравши спеціальність “Педіатрія”. 

6 років я навчалася в Івано-Франківську і ще два роки в Житомирі та Києві. 

Маючи високий рейтинг, я могла обрати спеціальність в інтернатурі. Вирішила стати дитячим анестезіологом-реаніматологом. 

Я мала уявлення, що Житомир — прогресивне місто, але коли приїхала, у мене був шок, відчуття, що я повернулася на 20 років назад: усе таке старе, дуже багато російської мови. Мені було дуже важко, але не мала куди діватися, добре, що Василь був поряд.

Щосекунди ти відповідаєш за життя

Під час інтернатури я народила Ксеню. Мене відпустили додому, а через місяць у Київ ми повернулися втрьох, бо мала скласти державні іспити. 

Не можу сказати точно, чи повернуся в медицину, як і сказати точно, що буду лише фотографкою. Звісно, тепер переважає фотографія. Лікарська справа — дуже важка спеціальність. Коли я обирала фах, то не так усе уявляла. Складно в багатьох аспектах: по-перше, наша система медицини, по-друге, величезна, просто колосальна, відповідальність лікаря анестезіолога-реаніматолога, по-третє, погане забезпечення лікарень.

Я оформлена у відділенні реанімації новонароджених в Житомирі, бо вчилася на бюджетній формі і мала б відпрацювати там, але наразі я в декреті. Це робота з недоношеними дітками, які мають різні порушення, їх треба виходжувати, часом оперувати. Щосекунди ти відповідаєш за життя, на твоїх очах дитинка може перестати дихати, у неї може зупинитися серце, потрібно моментально реагувати, там немає місця помилці. Я була морально не готова до важких випадків, що трапляються там.

Я дуже щаслива, що маю медичну освіту, бо навіть коли хворіють мої діти, я розумію, що з ними. Ми звертаємося до педіатра, бо це відповідальність, але я розумію, як допомогти дівчаткам у перший період. У такі миті думаю, як почуваються батьки, які не мають медичної освіти, як їм страшно. 

Я зовсім не маю дитячих фотографій

Моя історія з фотографією почалась, мабуть, у дитинстві: тато колись був фотографом. У моїх старших брата та сестри дуже багато фотографій, а вже коли народилася я, тато вступив у семінарію, і я зовсім не маю дитячих фотографій, бо він залишив цю справу. Я пам’ятаю дуже багато  розповідей тата про фотографію. Це було його хобі, він працював на килимарні, мотав основу для гуцульських килимів, а також фотографував весілля, хрестини, робив сімейні фото. 

Колись фотографії робили на плівку, тато мав спеціальну кімнату, де вони з мамою ці фотографії вночі проявляли, сушили… Я з дитинства слухала ці історії, і мені усе це здавалося таким надзвичайним.

Моя мама вирощувала зелень, і я, коли була школяркою, допомагала їй у парниках, ходила з нею на ринок, мала з того невеликий дохід, складала ці гроші і так купила свій перший фотоапарат, не дзеркальний, але й не мильничку, маленький, з висувним зумом. Я фотографувала ним квіти та подруг,  носила у школу, директор кликав мене фотографувати учнів на дошку пошани.

У 10 класі брат подарував мені перший дзеркальний фотоапарат. Він його купив собі, але потім пішов у монастир, і фотоапарат дістався мені. Це стало небесною манною. 

Ще у 7 класі, пам’ятаю, на весіллі мого двоюрідного брата я клацала щось для себе, і був фотограф. Потім з’ясувалося, що мої кадри набагато кращі від його. Після цієї історії я фотографувала ще декілька весіль своїх близьких. 

Коли після другого курсу поїхала в Америку, то чітко знала, що за зароблені гроші придбаю фотоапарат. Повернулася й одразу пішла у франківську фотошколу. Після її завершення, на третьому курсі університету, я вже бралася за комерційні фотографії, весільні зйомки. Їх було небагато, бо вчитися в медуніверситеті дуже важко. Розвиватися як фотографка я почала ближче до кінця навчання. 

…це почало дуже змінювати мій кругозір

Я мала чіткий план: закінчую інтернатуру, отримую сертифікат лікаря і за три роки в декреті маю вирости як фотографка, стати суперпрофесіоналом, у мене навіть не було думок залишити фотографію.

Усю вагітність я фотографувала. Далі почала формувати замовлення на наступний рік. Дуже швидко стався другий декрет, і я використала цей час максимально якісно.  Щойно Ксенії виповнилося 1,5 року, я відлучила її від грудей і пішла у вищу школу весільної фотографії Володимира Іваша (ТОП-1 весільного фотографа України). Я мріяла про неї ще з інтернатури, але тоді просто не мала змоги поєднати це з навчанням в університеті.

4 місяці я щотижня їздила в Київ, приїздила додому на два дні і знову на три дні до столиці, інколи до Львова (20 % занять відбувалися там). Навчання було дуже дороге, а ще я постійно витрачала гроші на дорогу та проживання, було важко відриватися від дитини, але я закінчила школу і щаслива, бо це найкраща школа фотографії. 

Проте мій професійний розвиток розпочався ще з першої фотошколи в Івано-Франківську, де створили тусовку “фотодівки”. Пізніше, щороку я відвідувала наймасштабнішу фотоконференцію “Photostudy”. Нас було четверо, ми щотижня зустрічалися, їздили на різні майстер-класи та навчання у Львів, Київ чи десь у гори на навчання. Ми мотивували та підштовхували одна одну, потім коли кожна з нас виходила заміж, то одна одній фотографували весілля. Досі спілкуємося, а якщо є замовлення, де потрібно двох фотографів, то запрошуємо одна одну, так співпрацюємо. Таке оточення теж дуже допомагає, це почало дуже змінювати мій кругозір. 

Я жила в якомусь своєму маленькому світі й не розуміла, що може бути по-іншому, а ці навчання та спільнота з дівчатами дуже багато в мені відкрили, показали, що фотографія — це великі можливості: спілкування з дуже крутими людьми, подорожі та обмін енергією. 

Хочу провести в Коломиї свій майстер-клас. Поки що трішки страшно, але вже дуже багато людей мене питають, ну, і Василь постійно каже: “Коли ти вже зробиш свій майстер-клас?”. Це мене підштовхує, але ще не час.

 Основне завдання  —  розповісти історію їхнього кохання

Найбільше я живу весільною фотографією. Весілля — це завжди позитивні емоції та щастя. Пари бувають різні, але коли люди справді закохані, коли є вогонь в очах, проживаєш з ними цей день, пропускаєш усе через себе. А ще коли ти наповнена цією любов’ю, щастям і можеш так само з ними поділитися й бути на одній хвилі, це якийсь такий обмін енергією… мені від цього дуже тепло і  приємно.

Після весільного дня я фізично втомлена, болять ноги, спина, але дуже морально піднесена, ці позитивні емоції ні з чим не зрівняються. Весільна зйомка дуже різнопланова, вона містить дуже багато жанрів: і репортаж, і сімейні фото, і індивідуальну зйомку… Спочатку ранок нареченої: я роблю красиві портрети, де передаю ніжність, невимушеність, легкість. Потім фото з батьками і рідними, переважно мама, а інколи й тато, плачуть. Я переживаю з ними ці емоції, буває, теж плачу.  

Для благословення, інших традицій та вінчання використовую репортаж. Туди я не вмішуюся, але тут також потрібно бути професіоналом. Щоб схопити момент, потрібно відчувати де і в який момент я маю бути, з якого ракурсу що краще зловити. А далі лавсторі наречених. Це емоції двох закоханих людей. Я стараюся передати оцей вогник між ними. Тут важливо мати навички постановки. Багато людей в день весілля фотографуються вперше, і їм потрібно підказати. Стараюся робити маленькі дії, давати невимушені рекомендації, щоб кадр був органічним. Тепер у тренді жива фотографія, правдива, щира. Фотографу потрібно бути частково психологом, бо дуже багато людей у день весілля хвилюються, і кожен по-різному проявляє свої переживання. Хтось дуже веселий, щасливий, а хтось замикається, моє завдання — знайти такі слова, щоб людина відкрилася і була собою, основне  — розповісти історію їхнього кохання.

 Мені завжди було мало часу з ним

Ми з Василем познайомилися, коли я була десь у 5 чи 6 класі. Я дружила з його двоюрідною сестрою, ми з нею були в одній компанії, на святкуванні її дня народження ми з Василем і познайомилися. Він мені ще тоді сподобався, але про стосунки не було мови, бо ми були дітьми. Потім ми не спілкувалися, Василь жив у Коломиї, а за трохи перебрався у Воскресинці, між нашими будинками було 15-20 хв ходьби, і ми інколи бачилися. 

Одного великоднього ранку коли ми освячували на подвір’ї церкви паску, Василь стояв  навпроти, ми зустрілися поглядами. Він каже, що в той момент побачив мене і закохався. Того самого вечора він підмовив свою сестру, щоб вона запросила мене у клуб, куди вони збиралися компанією. Я категорично відмовилася, бо пообіцяла своїй сестрі провести з нею час. Подруга мене довго переконувала, а потім Василь сказав їй поділитися, що я йому сподобалася. Мені складно описати, що я тоді відчула, але все одно відмовилася. Вони поїхали без мене, а через 5 хвилин я передзвонила і попросила почекати. 

Ми їхали в клуб однією машиною, було нас, може, десятеро. Я сіла йому на коліна, бо по-іншому ми не поміщалися, він зловив мене за руку і так ми їхали всю дорогу, я навіть рукою не рухала і я вся тремтіла. Усе, як у романтичних фільмах, метелики в животі… Чесно? У мене  зараз мурашки…

Якось відтоді все й закрутилося: ми танцювали, потім він провів мене додому, якось ще запросив гуляти і почали зустрічатися. Я тоді була в 10 класі, зустрічалися 8 років. 

Ми ніколи не набридали одне одному, навпаки, мені завжди було мало часу з ним, хотілося більше бачитися. У школі були безтурботні миті, коли Василь навчався в училищі, ми часто бачилися, ходили гуляти. Потім я вступила в медичний, а він поїхав на пів року в Польщу, бо хотів вступати в семінарію, а батькам було важко оплатити навчання і він хотів хоча б на перший рік заробити. Здавалося б, пів року, а мені було катастрофічно важко, настільки його не вистачало. Я тоді тільки вступила, так потребувала його підтримки, хоча б поговорити, ми зідзвонювалися, але рідко. Такий маленький перший період на відстані підтвердив, що це та людина, з якою я хочу бути. 

Коли Василь повернувся, ми дуже рідко бачилися, хоч і вчилися в одному місті. Семінарія  —  заклад закритого типу, раз на тиждень чи навіть рідше був вихідний, тоді ми зустрічалися й гуляли. Раз на місяць він їздив додому, то трохи більше могли побути разом. Потім усе літо я була без нього в Америці, було дуже важко, я розуміла, якщо залишуся там, то більш ймовірно, що ми не будемо разом. Я повернулася, бо для мене це важливіше.

Василь вступив у семінарію, коли ми третій рік зустрічалися. Я зраділа і пережила це з ним, хоча раніше казала, що мій чоловік ніколи не буде священником. Не знаю, чому я тоді так думала, але мені не важко бути дружиною священника.

Я максимально стараюся бути доброю жінкою для свого чоловіка та хорошою  мамою для своїх дітей, мене не цікавлять думки чи очікування інших щодо мене.

Пастила — потреба та мистецтво водночас

У період першої вагітності я жила то в Житомирі, то в Києві. Василь був у Коломиї, бо працював у Карітасі, він старався часто приїжджати, практично щотижня, щоб ми були разом. Було дуже важко морально, але Василь мене завжди дуже підтримував.

Фото: Аліна Громко

У материнстві для мене важко було прийняти той факт, що не належу сама собі. Я звикла планувати, ставити мету, формувати завдання і досягати, а тут важко щось передбачити на перед, бо дитина може захворіти, або не спати, або ще щось. І ти мусиш все це прийняти. Я не кажу, що діти мене затримують, я б сказала —  мотивують, завдяки їм я більше виросла, але важко, коли не стається так, як плануєш.

Якось в інстаграмі я дізналася про пастилу. Мене це зацікавило, почала шукати про неї більше. Інформації ще не було так багато. Ксені тоді було місяців 9-10, я давала їй овочевий прикорм, але дітей хтось печивом пригостить, хтось цукерками нагодує. Я не хотіла цього і почала шукати альтернативу. Удома був дегідратор, у якому мама завжди сушила гриби, робила сушениці. Я замовила до нього тарілки для пастили і вирішила спробувати зробити її для Ксені. Тоді я вже трішки вела інстаграм як фотографка і знімала сторіс, де показала, що роблю для Ксені пастилу. Кілька знайомих запитали, чи можна її придбати. Спочатку я написала, що це не для продажу, але за деякий час подумала, а чому б не спробувати. 

Від самого початку я знала, що все має бути красиво і ніжно оформлено. А сам продукт має бути без цукру і консервантів чи добавок, бо це для дітей. Ще під час вагітності я почала цікавитися нутриціологією, до того я ніколи не читала складників. Коли народилася дитина, почала вникати, у якому продукті що міститься, бо це маленький організм. Я розуміла, що хочу для своєї дитини натурального, корисного та смачного. Коли я зробила і спробувала пастилу, мені дуже сподобалося, згодом я почала робити її не лише для Ксені, а й для себе. Коли обробляю фото, інколи хочеться щось погризти. Трубочка пастили — це те саме, що два чи три яблука, а там ще банани й інші фрукти. 

Рецептуру я розробляла сама, знайшла базову інформацію в мережі інтернет, бо готових рецептів, ясна річ, ніхто там не напише. Коли  я починала, то робила на основі сирих яблук, тепер перед тим як робити пастилу,  запікаємо їх. Я дійшла висновку, що так структура м’якша і пастила краще висихає. Ми постійно щось змінюємо, часто експериментуємо, пробуємо нове. 

Я мала базові навички роботи у графічному дизайні та добре працювала у фотошопі, тому сама створила брендинг, розробила етикетки. Хотілося дарувати людям не лише користь через пастилу, а й красиво упаковувати, щоб їм було приємно отримувати: додаємо карточки подяки, листівочки “нехай буде солодко” та інші побажання.

Бренд назвали “Пастила Ксеніна”, бо бере свій початок від моєї материнської любові та турботи про донечку.

Ми продаємо пастилу через соцмережі, трохи налагодили офлайн-продажі. 

Рік я сама всім займалася, а потім зрозуміла, що не вигрібаю, бо це потребує дуже багато часу. Тоді почала допомагати моя тета і мама Василя. Але я розуміла, що мені все одно дуже важко, тому запропонувала своїй сестрі, щоб вона приєднувалася до мене, так у нас сформувався сімейний бізнес. Тепер сестра повністю відповідає за процеси виробництва, вона дуже ретельно за всім стежить. Також виробництвом пастили займається мама Василя. Я веду інстаграм, приймаю замовлення і продаю, інколи упаковую, але і на це мені не вистачає часу. 

Тепер у нас можна придбати не тільки пастилу, а й фріпси (сушені фрукти), арахісову пасту та трав’яні чаї.

Не можу просто сидіти в декреті, працювати — це суто моє бажання

З появою другої донечки, Анастасійки, не побільшало часу і не зменшилося завдань, але, мабуть, у мене з’явилося більше сил та енергії. Вона трохи спокійніша від Ксені, а можливо, мені так здається, бо з першою дитиною взагалі не знаєш, до чого готуватися і в будь-якому разі для батьків це стрес.

Досі всі фото я обробляла сама, працюю часто і вночі, бо дня не вистачає. Але віднедавна мені допомагають з ретушуванням фото, щоб я могла швидше віддавати замовлення.

Від року кілька годин на день з Ксенею була няня, поки донечка не пішла в садок. 

З Анастасією теж залишається няня. Коли я маю зйомки, з нею переважно хтось із бабусь, а інколи Василь забирає її із собою на роботу.  

Чоловік мене дуже підтримує у всьому. Я вагалася і радилася з ним, чи варто починати справу з пастилою, бо це дуже ресурснозатратно, але він підтримав мене. Те саме з фотографією. Василь завжди знаходить слова підтримки, підбадьорює і мотивує шукати рішення.

Коли Ксені було 3 місяці, я продовжила фотографувати весілля. Ранесенько Василь віз мене до нареченої, весь день гуляв з  Ксенею, бавився з нею, возив нас, а  під час зміни локацій я її годувала. І так само з Анастасією: від її народження я фотографую весілля і він зі мною. Я йому дуже вдячна, без його допомоги це було б нереально. Я б сиділа вдома і лише бавила дитину.

Не можу просто сидіти в декреті, працювати — це суто моє бажання. Маю мрію та мету — фотографувати весілля не тільки в Україні, а й за кордоном — і працюю над цим. Не уявляю свого життя без фотографії…

Про Клуб успішних жінок

Пам’ятаю, коли Ксенька була маленькою, я прибирала і слухала лекцію тренера з особистісного розвитку Брайна Трейсі. Тоді вперше почула про важливість постановки цілей. До того я прописувала мрії, плани, але й подумати не могла, що є ціла наука про це.

Побачила анонс про вступ до Клубу успішних жінок і дізналася, що дівчата ставлять цілі, мені це відгукнулося. Я знала, що дівчата в клубі розвиваються, організовують різні заходи. І хоч я не сиджу на місці, рутина таки затягує і дуже хочеться живого спілкування, відчуваю потребу поділитися своїми емоціями. 

Дівчата дуже цілеспрямовані, кожна має якісь досягнення і є профі у своїй галузі, відповідно, має чим поділитися, тож це своєрідне коло підтримки.

Оля, засновниця, запросила мене на співбесіду, але тоді в моєму житті відбувалося багато подій: ми захворіли на коронавірус, я була на 9 місяці вагітності,  перехворіла 10 днів перед пологами, а наступного дня після того, як я отримала негативний результат тесту, о 6 ранку, відійшли води. Нашу зустріч довелося перенести, написала Олі, але вона довго не відповідала, я переживала, що дівчата подумають, що я несерйозна.  

На співбесіду я потрапила, коли Анастасійці був місяць. Як на зло, ніхто не міг з нею залишитися, мусила взяти її із собою. Прийшла на серйозну співбесіду в Клуб успішних жінок з дитиною, переживала, що буду робити, якщо вона розплачеться. Дякувати Богу, Анастасійка всю співбесіду спала. Як з’ясувалося згодом, коли Оля побачила, що я прийшла з дитиною, то зрозуміла, як сильно хочу долучитися до клубу. 

Я дуже щаслива, що потрапила в таке оточення, воно дуже сильне. Цікаво повчитися в дівчат, мене захоплює те, що багато з них є дуже пунктуальними і досягають поставленої мети.

Що для тебе жіночність?

Мабуть, це вміння знаходити баланс, обрати важливе для себе і навчитися все це поєднувати. 

Жіночність — це ніжність, лагідність. Важливо не забувати про себе і піклуватися, бути доглянутою, хоча, правду кажучи, у мене інколи не стає часу навіть на легкий макіяж.   

Жіночність — це мати змогу бути слабкою, але знати, що в тебе є сильна опора. Як би ти не старалася, не можеш усе на собі тягти, навіть якщо ти зовні транслюєш, що сильна і все можеш. Ти маєш мати шанс на помилку, але водночас знати, що тебе підтримають. Маєш право бути слабкою, бо ти жінка…

Журналістка: Оленка Гелетюк

Фото: Назарій Яжинський та архів Марічки Латчук

А щоб у твоєму житті було більше Глуzду — підписуйся на нас у телеграмі чи вайбері.