Розплющую очі: ватра, подруга підкидає дрова, а біля берега Дністра вже зібралася невелика група сонних підлітків, закутаних у спальники. На годиннику 5:10, уже через кілька хвилин 160 студентів триматимуться за руки і робитимуть перші кроки в океан великих можливостей — стануть випускниками Української академії лідерства. Десь там серед них і я. Моя історія в Академії як студентки завершилася, але це тільки смачний кінець хорошого початку.
Завжди нагадуй собі: “Навіщо?”
Під час навчання в Українській академії лідерства я наштовхувалася на страхи та виклики, але не очікувала, що моя боротьба зайде так далеко. Тривалий час мене турбувало коліно, але не надавала цьому особливого значення. Восени дізналася, що дві мої зв’язки порвані, почала готуватися до операції. Тривало це три місяці, завжди були якісь додаткові виклики, що уповільнювали процес, тож операція вже просто стала моєю мрією. Наприкінці січня я вже була із двома здоровими колінами, але ще не могла вільно пересуватися. Милиці стали моєю опорою, але не єдиною, бо саме тоді я загартовувала свій внутрішній стержень.
Попри всі складнощі, вирішила залишитися в Академії на період відновлення — так цікавіше. За цей час навчилася помічати деталі і бути вдячною за буденні речі, які до того сприймала як належне: я навіть полюбила біг, не бігаючи. Та найкращий інструмент для бажання працювати далі — пошук сенсів. Частенько бували моменти, коли хотілося просто відмотати час назад і відмовитися від операції і всіх процедур, але я постійно ставила собі питання “Навіщо?”. Це ввійшло у звичку.
Амбасадорка спокою
У ніч з 23 на 24 лютого я подорослішала, як і вся країна. Мені було страшно. Я все ще на милицях, сиджу в колі таких самих наляканих підлітків і намагаюся якось сфокусувати свої думки на мультику, який ми переглядали в бомбосховищі. Заспокоювали тільки слова, які отримала зранку в повідомленні від ментора Сашка (про нього я вже розповідала): “Тримає холод і серце в холоді”. Тоді я не знала, як довго треба буде керуватися цими словами, а вони рятують мене дотепер. Відчуваю відповідальність бути амбасадоркою спокою, бо якщо тил спокійний, то й військовим легше сфокусуватися. Це теж волонтерство.
Мій ментор Сашко та менеджер Валентин пішли на фронт ще в перші дні, і я собі пообіцяла: “Тепер у мене ще плюс два ангели за спиною, які охороняють і борються за мою безпеку, тож маю гідно відстоювати тил за трьох”.
Навчання в Українській академії лідерства під час воєнного стану — це практичне застосування всіх тих навичок, яких нас учили впродовж року. Я вдячна, що початок вторгнення проживала в цій спільноті, розділяючи переживання з іншими, бо разом таки легше. Хоч мій ментор і пішов на фронт, а я вже закінчила Академію, його наставництво відчуваю досі. З Академії випуститися можна, а от із серця її не відпустити. Так само з менторством.
Перемагати треба не тільки якісно, а й красиво
Для мене цінно було те, що Академія не припинила своєї діяльності після вторгнення. Ми далі працювали над особистим розвитком, ще більше волонтерили і готувались до завершення року. У травні традиційно організовують спортивні змагання між усіма осередками — “Кубок УАЛ”. Дуже багато чула про цю подію, усі випускники завжди згадують її із запалом та посмішкою. Тепер у тій когорті загадкових посмішок і моя. Усе почалося з півмарафону (21,1 км — ред.), до якого ми готувалися від вересня. Давно вже змирилася з тим, що бігти не буду, але не могла собі дозволити не одягнути біговий комплект. Я таки бігла — кожному студенту услід, переживала за наступний кілометр, відчувала останній ривок з усіма — я бігла думками.
Через тиждень ми поїхали в Тернопіль, де й відбулася решта змагань: “Що? Де? Коли?”, спринтовий біг, волейбол, баскетбол, дебати та футбол. Традиційно співаємо в колі пісню “Україна”, слухаємо мотиваційні звернення від менторів, вигукуємо наші кричалки і починаємо змагання. До них ми теж готувалися по-особливому. Моя менторка Оксана одного дня сказала: “Перемагати треба не тільки якісно, а й красиво”. Тому ми намагалися зробити все на високому рівні: замовили футболки зі спогадами (дотепер ношу її та з теплом згадую свій осередок), придумали пісню, яка заїдатиме в кожного в голові, навіть запросили саксофоніста (торішнього випускника Арсена). Ми перемогли, а основне — перемогли красиво, тому вважаю це подвійним успіхом. Вірю, що перемоги, як гриби у лісі: завжди ростуть парно, тому й сподіваюся, що пара до цієї перемоги — та, яку всі так очікують. І вона теж буде красивою.
“Подивіться знову на ваші руки: у них майбутнє України”, — отець Андрій Зелінський
Останній місяць навчання був дуже насиченим і сповненим емоцій. Постійна зміна локацій і зосередження уваги на абсолютно різних речах: завдяки цьому й закріпляла набуті навички адаптації. “Людина народжується в мандрівці”, — сказав під час однієї з лекцій співзасновник Академії отець Андрій Зелінський. Думаю, тому ми й завершуємо наш навчальний рік мандруючи. Дорога до Бакоти (Хмельницька область) була цікавою, виснажливою та атмосферною.
Останній тиждень в Академії дуже сильно мені нагадував початок: знову в кімнатах без речей, тільки з рюкзаками, готовими до триденного походу, знову порожні коридори, знову трястися в потязі, я навіть трохи прихворіла, як і напочатку. Не помітила, що й на урочисту частину сіла поруч з дівчатами, з якими сиділа ще на присязі. Але таки щось змінилося: моє ставлення та досвід. Дивне коло виходить, коло безкінечності, у якому повертаєшся ніби на початок, але скарб знаходиш по дорозі, тому шлях того вартий.
Ніколи б не могла співставити слово “випускний” і фразу “4 дні без душу, спортивні кросівки та потерті лосіни”, але в Академії можливо все. Коли сиділа в Палаці культури і мене оточувало 160 таких самих студентів Української академії лідерства, я зрозуміла, що одяг — не найважливіше, основне — те, що всередині, і воно неоціненне. Ось уже фінальні промови, обійми, наша осередкова “обліпиха” (обійми всім осередком водночас — ред.), фінальна пісня під саксофон — і ми їдемо додому.
Не відчуваю, що це кінець, бо це не він, це лише початок нової історії, білий аркуш, який зовсім скоро наповниться барвами. Я впевнена, що досліджу нові кольори і вони гарно відгукнуться в моїй історії, але деякі з них — це лише відтінок барв Української академії любові. Вона завжди буде зі мною і я завжди буду з нею, тож до зустрічі, любий УАЛ.
Рекомендуємо почитати й інші тексти про УАЛ:
І один у полі воїн, але перемогу здобуває лише команда: про другий модуль навчання в Академії
Українська академія любові, АБО коротко про мої два місяці навчання в УАЛі
Текст та фото архів: Каміла Чернєцова
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
