У Коломию заїхав третій БУР-табір, і я вирішила з ним познайомитися. Готуватися почала ще з вечора: склала в рюкзак змінний одяг, рукавички, вологі серветки, воду і бананку. Зі спокійною душею і в передчутті нових знайомств лягла спати. Будильник покликав до пригод о 8 ранку. Майбутній шелтер для переселенців розташований недалеко від центру, тож добирання багато часу не зайняло. Заходжу у ворота, чую сміх та розмови волонтерів, усі вітаються з незнайомкою (це я про себе). Підіймаюся на другий поверх і бачу вже знайомого Свята, який закріплює людей за майстрами. Він зустрів мене словами:
— Що за сторонні на об’єкті?
А тоді придивився й питає:
— Ти будеш сьогодні працювати?
— Так!
— Руками?
— Так!
Свят зрадів. Подивився на мій чистий одяг, білі рукавички і вирішив віддати мене Жені, дівчині приблизно мого віку, яка цього заїзду отримала статус майстрині.
“Наше завдання — шпаклювати стіни”
Женя провела мене до напарниць, вони зраділи почувши, що я місцева, і тут у розмову втрутилася Женя:
— Наше завдання — шпаклювати стіни.
Я їй не зізналася, що уявлення не маю, як шпаклювати, але погодилася. Та спершу хочу познайомити тебе зі своїми напарницями.
Оксана — чорнява дівчина в рожевих шортах, які, напевно, підкорили серце не одного парубка в шелтері. Вона з Києва, працює в галузі SMM, кілька років тому закінчила університет, на БУР-таборі вперше.
Христі 21, вона з Івано-Франківська, але чотири роки живе в Києві, навчалася на філологиню. Не може всидіти на місці, постійно танцює та наспівує, а ще дуже шустра. Я не встигла й оком моргнути, як вона взяла відро, набрала воду, висипала шпаклівку і почала замішувати міксером, тоді вилізла на лавку, вхопила шпатель у руки й почала вправно накидати. Ми з Оксаною лише поглядали одна на одну. Разом відповіли, що нам потрібно знати технологію перед тим, як приступити до роботи:
“Береш шпатель, інструментом набираєш з відра шпаклівку, ляпаєш на стіну, розмазуєш — і готово”, — поділилася Женя.
“Хто хоче дуже цікаву роботу?”
Я почала практикуватись. Вирішила шпаклювати знизу, бо боюся висоти, а та лавка, на якій завзято працювала Христя, видалася мені не зовсім безпечною. Тим часом Оксана пішла на пошуки ще одного відра. Коли я вже закінчила шпаклювати внизу, прийшла Оксана з рятівним відерком. Як виявилося, вона його віджала в когось. Женя показала нам ділянку, яку треба зашпаклювати, замуровані — двері. За роботою і розмовами ми з Оксаною і не вгляділи, як відро стало порожнім. Женя вже хотіла розробити суміш, але закінчилася шпаклівка. Ми ходили по кімнатах надіючись, що ще один мішечок знайдеться, але ні. Тоді наша майстриня зателефонувала комусь, щоб привезли шпаклівку, бо робота стоїть, а ми з напарницями не знали, куди себе подіти, розбіглися в різні боки, шукаючи собі роботи. Я пішла в сусідню кімнату, де познайомилася ще з трьома дівчатами. З однією з них Свят відправив мене по блоки. Після того, як я попрацювала вантажницею, він хитро усміхається і каже:
— Хто хоче дуже цікаву роботу?
Усі мовчать, а я відповіла:
— Я хочу, але відчуваю підступність твоїх слів.
Він злегка усміхається і каже, щоб ішла за ним, тоді бере до рук перфоратор, показує, як ним користуватися, і дає мені. Ви б бачили мій розгублений погляд тої миті. Я неохоче взяла той величезний інструмент, який мені по пояс і важить десь, як пів мене. Скажу чесно, було страшно, але вирішила, що задньої давати не буду. Роблю впевнений вигляд, ноги ставлю широко, щоб була опора, вмикаю чудо-апарат і довбу. У якийсь момент камінчик відбивається мені в ногу. Я швидко віддала перфоратор Святу. Він важко зітхнув і відправив до хлопців, які мурували стіну. Сказав їм, що робить обмін: я буду замість Сергія. Моїм напарником став Кирил, який уперше від 24 лютого поїхав з рідного міста — Харкова. Хлопець вирішив долучитися до доброї справи, про БУР-табір дізнався від свого друга, з яким сюди і приїхав.
Раділа своїй неідеальній стіні
Блоки, які вже викладено стіною, я мала рівномірно намащувати клеєм і складати, стукаючи молотком. Майстер Свят частенько заходив, щоб перевірити, чи я все роблю добре, і, як виявилося, не все ідеально, але я раділа й цьому.
Усю роботу я виконувала під українські пісні, наприклад, клей по блоках розмазувала під ОЕ “Я так хочу…”, а шпаклювала під Скрябіна. А тоді настав обід… Ні, не так. Найсмачніший обід у моєму житті.
Ілюстраторка, яка любить булочки
Усім сказали йти вниз, мити руки та їсти. Того дня ми обідали на галявині дитячого садка, у меню БУР-табору був суп, пюре, різні підливи до нього, запечене філе та гомілки курки, салат з моркви і смачнючий хлібчик.
Трішки відпочивши, ми знову приступили до праці. Святослав спитав, чи я ще хочу мурувати стіну, я погодилася, і він відправив мене на інший об’єкт — замурувати вікно. Моєю напарницею цього разу була Анна, яка приїхала зі Львова і для якої це другий БУР-табір. Вона представилася мені як ілюстраторка, яка любить булочки.
“Тільки-но випала нагода повернутися в БУР-табір, я одразу ж приїхала. Особливістю кожного табору є люди. Вони унікальні, об’єднанні спільними цінностями та готові допомогти іншим. Я дуже радію, коли мій перший БУР-табір приїздить до Львова і ми зустрічаємося”.
Вікна ми так і не замурували, бо треба було перерізати багато блоків, а пилка була одна, її я відвойовувала в інших дівчат, що було дуже весело. О 16:00 завершився робочий день, усі пішли вмиватися, переодягатися і душевно прощатися. Відчула себе частинкою БУР-табору, і так шкода було йти від них, але я неодмінно повернусь. Сьогодні я танцювала, співала і сміялася, як ніколи. Цей день запам’ятається надовго…
Хто для мене БУРівці?
Дивлячись на них, я знаю: в України світле майбутнє. БУРівці — дуже щирі, свідомі, розумні та унікальні люди, від яких віє любов’ю та молодіжним драйвом. Цього разу вони приїхали зробити капітальний ремонт у приміщенні колишнього садка, щоб переселенці мали де жити, куди їх запросив “Вулик Змістів”. Це соціальна ініціатива, яка допомагає внутрішньо переміщеним особам.
Долучайся до БУР-табору в Коломиї!
Читай також про перший заїзд БУРу.
Журналістка: Юлія Варчук
Фотограф: Назарій Яжинський
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
