ГЛУЗД

Микола Дорохов — засновник та керівник одного з перших молодіжних просторів в Україні і водночас першого на території Донецької області. “ВІЛЬна ХАта (Вільха)” в Краматорську стала платформою для культурної, освітньою та соціальної діяльності.

Після широкомасштабного вторгнення частина команди перебралася в Івано-Франківськ та продовжує працювати в одному з напрямів проєкту (про “Доброго сусіда” та “Нормальну столярку” читай за посиланням — ред.).

З Миколою ми поспілкувалися в рамках спецпроєкту #понаїхали, де розповідаємо історії переселенців, які, перебравшись у нове місто, продовжують творити важливе, поліпшуючи життя місцевих мешканців та внутрішньо переміщених осіб.

Оаза Краматорська

До заснування “ВІЛЬної ХАти” такого феномену, як волонтерство, у моєму житті не було. 2014-го, коли почалася війна, я закінчив Донбаську національну академію будівництва й архітектури, після чого вступив на магістерку в УКУ, “Управління неприбутковими організаціями”. В академії був у студентському самоврядуванні, в академічній газеті — прессекретарем. Тоді волонтерство в нашому регіоні звучало тільки в контексті “Євро 2012”, і то це було не волонтерство, бо там платили. Не знаю, чому так називали. Я ще приходив до них на курси з волонтерства.

Точкою відліку для “Вільхи” стала Львівська освітня фундація. У лютому 2014 року вона організовувала освітню подорож до Львова. Тоді я вперше приїхав на захід. Якраз був Майдан, у Львові палили шини біля МВС. Нас зі знайомими відмовляли, казали, щоб ми зійшли з потяга, але ми поїхали. Місто показували не як туристичне, а як соціально активне. Там я познайомився із “Фредра 61”, артпростором у квартирі “1” у будинку на Фредра, 6. Тоді й подумав, що можна було б у нас щось таке зробити.

Потім знову приїздили до Львова, на “Великдень разом”, який організовує УКУ. Коли їхали, у Краматорську організовували мітинг проти любітілєй “руского міра”, а коли повернулися, місто вже було в окупації. Життя тривало, тільки ці ополченци вирішили зробити комендантську годину, ставили по місту блокпости і зупиняли машини, когось могли на підвал забрати. 

Улітку 2014 року, після звільнення Краматорська, саме тут почалися волонтерські табори “Будуємо Україну Разом”. Я був першим місцевим координатором. За 2 місяці відновили 24 квартири та будинок. І щоб ця волонтерська тусівка, яка відновлювала помешкання, не розбіглася, треба було її об’єднати. На відкриття “Вільхи” прийшло 220 людей. Тоді місто було напівмертве, а “Вільна хата” стала такою собі оазою. 

Соціальна складова “Вільхи”

“Вільна хата” розвивалася — і 2015-го з’явився підпроєкт “Добрий сусід”. Ми допомагали людям, які опинились у складних життєвих обставинах, також наші волонтери працювали з учнями шкіл-інтернатів, організовували для них розвивальні події, знайомили їх з різними професіями.  Коли сталась деінституалізація, закрили інтернати, ми вирішили об’єднати роботу з дітьми і цю ініціативу. Почали працювати із сім’ями, чиї діти були в інтернаті.

Залучили дітей до іншої нашої ініціативи — “Нормальна столярка”, це підпроєкт “Доброго сусіда”. Коли діти випускаються з інтернату, то отримують житло. Здебільшого воно дуже занедбане, без нормальних меблів. Треба було щось із цим робити. Ми хотіли не просто дати їм меблі, а залучити до їх виготовлення.

Вектор на розвиток міста

Коли ми починали, в місті нічого такого не було, людей цікавило все. Десь за пів року почали з’являтися простори в регіоні та місті, і ми сфокусувалися на певних напрямах: культура, соціалка, неформальна освіта, дизайн, музика, театр…

Одна з перших подій — вечір поезії. У нас сформувалася така собі спільнота, рік тому ми видали збірку поезій “Вільної Хати” — “Розквітла Вільха”.

Потім, коли накопичили обладнання, відкрили студію в місцевому палаці культури, але нас звідти вигнали, сказали, що ми заважаємо бабцям співати. Далі довго шукали приміщення, знайшли без електрики і ще рік її проводили. Останні 2 роки студія почала виходити в нуль, навіть могли відкладати на амортизацію. Проводили в ній репетиції, навчання, робили лайви місцевих музикантів, писали подкасти… У нас дуже мало молодіжних медіа, подкаст — наша спроба змінити це. Загалом ми отримали позитивні відгуки, тому будемо продовжувати.

Найцікавіше, що ми намагалися зробити, — бренд міста. Повідомили владу, що хочемо таке робити, дослідили з краєзнавцями місцеві контексти, презентували те, що зібрали, і зійшлись з владою на тому, що можна працювати із цим. Як виявилося, вони також хотіли цим зайнятися. Тепер, зі зрозумілих причин, немає можливості продовжувати.

Підтримували ще адвокаційну кампанію активістів з розвитку велоінфраструктури в Краматорську. У нас не так, як в Івано-Франківську, але перші кроки вже зробили, цього року могли прокласти нормальний веломаршрут у місті.

Однак завжди є незадоволені. Кілька разів нас у сєпари записували. Ми робили якийсь фестиваль з платформою “Арт-Завод” і запускали китайські ліхтарики, а хтось побачив у них триколор. І в просторі траплялось: хтось комусь не посміхнувся — уже погана людина. 

Попри це, зміни в місті є. Наприклад, у Краматорську були пусті приміщення, які ніхто не використовував, а ми почали там робити фестивалі. Десь 4 рази проводили “Гаївки”. Одного разу фестиваль відвідало більше ніж 2 тисячі людей. Після нас почали багато заходів організовувати. Альтернативним святкуванням дня міста в скейтпарку привертали увагу до майданчика, і ніби вийшло.

Вторгнення

На початку вторгнення кілька днів роздуплялися. Потім мені подзвонив колега, розповів, що в місті є мережа гуманітарних хабів і запропонував долучитись “Вільсі”. І навіть коли ми поїхали з міста, хаб у просторі ще якийсь час функціонував. 

Ми видавали й приймали гуманітарку, вели облік. Ще, наприклад, військові могли робити запит на свого командира, далі це подавали в міський координаційний центр, а нам писали, скільки чого треба видати. Я дивувався, коли вони приїздили забирати: це вже війна йшла, а вони веселі, жартують. 

Тепер час до часу як водій везу з БУРом в Краматорськ гуманітарну допомогу. Мені треба було в Краматорськ, і вони якраз збиралися туди. Повертатися легко, їхати з міста завжди важко. Як тільки заїздиш в область, одразу дихається легше. Я подорожував Україною, але все життя жив у Краматорську. Коли ми поверталися, то я забрав обладнання зі студії та майстерні — це ті активи, які можна використовувати в іншому місті.

“…все починається з дрібниць”

З Краматорська виїхав у 20 числах березня. Місяць був у Львові, а потім перебрався в Івано-Франківськ.

Якихось непорозумінь у новому місті не виникало, є окремі ситуації, але це можна пояснити: люди живуть у своїй спільноті і бачать, що з неї багато пішло на війну, а багато російськомовних тусуються на сотці, випивають. Так починають узагальнювати. Хоча в людей, які сюди приїхали, також багато знайомих пішло на війну.

Був випадок, коли поліцейські чи то гвардійці підійшли на озері перевірити документи. Я з колєгою вийшов з пивом. Ми були не праві, вилили, але могло обійтися зауваженням. Кажуть: “Ти що з Донецька приїхав?”, а в мене ж пише, що я з Краматорська. Я не хотів сперечатись, щось доводити, а він почав мене життю вчити і казати, що в мене вектор у житті не той, що я приклад поганої людини.  Це мене зачепило, бо він не знає, хто я, чим займаюсь.

Такий поділ недоречний. Нас розділяли роками. Це вже на генному рівні, мабуть. Я не знаю, що зробити, щоб це виправити. 

Я сам себе поправляю, коли говорю західна Україна. Насправді все починається з дрібниць.

А далі?

Ми продовжуємо займатися тим, що й кілька місяців тому, — забезпечуємо переселенців меблями. За останній тиждень отримали 2 запити від сім’ї з Миколаєва та Маріуполя.

Хочемо масштабуватися, можливо, паблік-спейс зробити біля шелтерів, і продовжувати нашу театральну студію, подкаст, та час покаже.

Журналістка: Ірина Блаженко

Фотографка: Уляна Сторощук

А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:

телеграмі

вайбері

вацапі

фейсбуці

інстаграмі

твіттері

Матеріал реалізований у партнерстві з соціальною ініціативою “Вулик Змістів

Наші партнери