Три вівці чемно скубуть травичку біля брами. Пес Масік їх стереже. Господар цих 4-х простягає руку:
— Михайло…
З подвір’я повертаємо в стару хату, де колись жили дід і баба чоловіка. Тепер це мала бути майстерня, але в процесі ремонту вдалося так відновити помешкання, що Михайло почав тут жити. Влітку спить на лаві, схожій на бамбетель, а взимку — на печі. Біля входу у два ряди висять кептарі. Тут є авторські роботи майстра і, ті яким понад сотня років, їх він відреставрував. Михайло Вінтонюк — кушнір…
Традиція в подарунок
Багато років тому після роботи Михайло повернув на косівський базар. На очі йому потрапив коричневий дублений кептар, який був характерний для його рідного Корнича. То був день народження Михайла, і той кожух він подарував собі з нагоди свята. На Великдень він його вдягне до церкви, повертаючи традиції.
— Родичі питали, чи я не стидаюсь, а нема чого встидатись, то гордитись треба: я колись бачив на фотографіях наших корнецьких хлопців-опришків у таких кептарях. Старші жінки зазирали і казали, що то гарно дуже, — згадує кушнір.
Мода в Корничі мінялася тричі: спочатку носили біленький кептар, у період між Першою і Другою світовими війнами був поширений вишиваний, оздоблений шкірою та капслями, а за ними дублені, фарбовані розчином з кори дуба.
— Я застав кептарі із сукна, які робили під дублені — не знав, що їх можуть робити з овчини, — й сам захотів пошити, звернувся до односельчанки, яка шила із сукна, але вона то часу не мала, то викрійок, то трубку не брала… І якось я те відклав.
Світлина, що змінила життя
Михайло та Софія Гнатюки — знані кушніри. Він 1910 року народження, родом з Королівки, вона 1913-го, з Корнича. У 14 років Михайло Гнатюк пішов з дому пішки в село Кути вчитися кушнірства. Там жив майстер, який шив кожухи. Хлопець від весни допомагав йому пасти вівці, доглядати корову, але майстер нічого його не навчив, тому на осінь Михайло повернувся додому без науки.
За трохи він знаходить учителя з Коломиї та домовляється про навчання на 3 роки, а далі залишається в нього працювати закрійником.
Через багато років Михайло Вінтонюк прийде допомогти по господарству дочці Михайла та Софії, Марії Антонюк, і побачить в її оселі весільну світлину молодої пари, зробленої 1933 року. Це змінить життя чоловіка.
— Звідки у вас цей портрет?
— Це мої мама з татом, — відкаже літня пані, запустивши шкірою чоловіка цілий табун мурашок.
— Ану звідси детальніше…
Марія розповіла історію своїх батьків і те, що від малої допомагала їм у сімейній справі. Потім зі своїм чоловіком вона шила дублянки.
Михайло вирішив спитати, чи не навчила б вона його.
— Добре, що ти хочеш, — сказала жінка своєму майбутньому учневі…
Перший виплеканий
Свій перший капсльований кептар чоловік тримає як найціннішу реліквію. Навіть коли його просили продати, не погодився. Каже, що навіть кращі робив, але розлучитися з тим, коло якого напрацювався багато ночей, не міг.
— Коли я сказав пані Марії, що хочу вшити саме такий, як на фотографії її батьків, вона нічого не сказала, а я потім зрозумів, що взяв найскладнішу роботу, яка є, — розповідає майстер.
Якби вибрав почати з дубленого, то роботи було б менше і технологія була б легшою, а в капсльованому багато дрібної роботи, дизайн — ціла картина зі своїми сенсами: ріжки — це баран, який одягає та годує людину, дубовий листок — символ твердості та міцності, силянка — зоране поле.
— Різниці між жіночим і чоловічим кептарем не було. Згодом на жіночому кептарі почали заокруглювати кишені.
Кушнірська голка міцна, трикутна, як спис, та коли Михайло взявся шити перший кептар, такого інструмента ще не мав і шив звичайною. Брав виріб на роботу і всю ніч шив. Шкіра — матеріал грубий, тому доводилося впирати голку в стіл, щоб та пролізла. Поки дошив, то обколов пальці разів з 20 і зламав кілька голок.
— Як шив другий кептар, треба було пробити 4 шари шкіри. Я пробив, але наперсток. Вушко голки залізло до кісточки. Ну, ворони із церкви позлітали — зрозуміли, що щось не так. Таких два я пробив. Викинув, аби не видіти. Настільки то боляче!
З готовим кептарем Михайло пішов до своєї наставниці. Вона сказала, що треба все розпорювати. Чоловік, згадуючи, скільки часу зшивав, засмутився.
— Питає мене пані Марія, де я голки до шкіри взяв. Кажу, що зшивав звичайною. Вона промовчала, лиш скривилася.
Тепер Михайло шиє кептар за два місяці, а на перший витратив близько чотирьох, враховуючи навчання й те, що довго не міг знайти капслів для оздоблення. Обійшов усі магазини з фурнітурою, залучив товаришів за кордоном, а знайшов у магазині, який нічого не має спільного з фурнітурою, і наразі береже його в таємниці.
До кептаря чоловік вшив собі ще шапку-баранку. Таку знайти важче в продажу. Робити її також навчила Марія.
— Від кептаря лишився каракуль, і я питав, що з ним зробити. Вона мені сказала, що шапку можна вшити, таку, як у Вакули. Урок тривав 5 хвилин, а шив 2 чи 3 дні. Відміряла голову і зробила від руки викрійку.
Наступний кептар Михайло пошив братові, а згодом виконав перше замовлення. Щоб отримати такий автентичний верхній одяг, доведеться почекати: замовлення розписані більше ніж на рік.
Свої роботи чоловік хоче максимально наблизити до оригіналу, тому капслі чи ґудзики важливі, як і сам матеріал. Свої вироби кушнір Михайло позначає тризубом та ініціалами, які можна знайти, піднявши верхню частинку кишені.
Не все потрібне можна знайти в магазині. Половину своїх інструментів майстер робив сам, деякі віддавали нащадки кушнірів. А від пані Антонюк Михайло отримав не тільки знання про справу життя, а й інструменти з історією, якими послуговувалися майже століття тому Михайло та Софія Гнатюки.
Читай також перший текст спецпроєкту “Де живе ремесло?” — Вирізьблюючи сенси
Врятувати зі смітника
Речі зношуються, і часто люди не здогадуються, що їм можна дати другий шанс. Так односельчанка Михайла викинула старий кептар на смітник. Про це дізналась її внучка та дала бабусі завдання: віднести до майстра, а далі вона вестиме розмову з ним.
І ось уже 3 роки, коли приїздить зі Львова на Великдень, дівчина вдягає в церкву відреставрований кептар.
— Була ще одна історія з відреставрованим кептарем. Моя тета колись купила собі давно і хотіла викидати, бо міль поїла. Я взяв його відреставрувати й уже зберігав у себе. З моїх фото його впізнали внуки / правнуки тої жінки, у якої моя тета купила, і приїхали відкупити. Так кептар вернувся в хату, з якої його купу десятків років тому продали.
Кептар Палагни та мами Івана Палійчука
Михайло Вінтонюк у прямому сенсі відновлює традицію, реставруючи старовинний одяг. Та коли вперше його запитали про реставрацію, чоловік злякався і думав відмовитися. Його просили відновити кептарі Палагни, мами Івана Палійчука, і когось з масовки фільму “Тіні забутих предків”.
— Було дуже приємно, що мені довірились. Тому кептареві було 140 років, і я був радий, що доклався до його збереження, але легше було вшити вже новий, ніж відновлювати, бо той розсипався і був дуже складний в пошитті, — пригадує Михайло.
За рік Михайло реставрує до 80 кептарів, та не всі вироби можна відновити і не завжди реставрація триває однаково. Майстер може зробити і за один день, якщо робота незначна.
Найстаріший кожух, який ремонтував Михайло, мав 160 років. Привіз його чоловік з Микуличина, прадід якого, Степан Полатайко, собі вшив за власним зразком, подібні кожухи почали називати полатайківськими.
— Раніше кептарі зберігали, бо то була дорога річ, перекладали тютюном у скрині, аби міль не поїла, а на цілу сім’ю він міг бути один.
Термін придатності різний. Якщо правильно зберігати і догляди, він служитиме століття.
Відродження
Спочатку Михайло Вінтонюк фотографував свої роботи “до” і “після” реставрації, а потім похресниця підказала робити фото на моделі, добираючи до кептаря традиційний одяг.
За 2 роки назбиралося понад 100 зйомок, світлини містяться на друкованих календарях на 2021 та 2022 роки, їх виставляють у музеях, під час показів, а проєкт назвали “Відродження”.
— Я хочу поширювати це ремесло. Не знаю, чи колись матиму працівників, але є бажання вчити.
Майстер мріє створити авторський кептар з візерунками, яких ніхто не має.
— Хтось же придумав ті кептарі, які ми згадували. Я теж маю руки, мозок працює, то треба робити…
Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: Назар Яжинський
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
