Ми знову шукали відповідь на питання: “Де живе ремесло?”. І цього разу знайшли його в Косові, у мосяжній майстерні Олега Гаркуса.
Мосяж — по-гуцульськи латунь. З неї роблять прикраси, предмети побуту і навіть зброю. На теренах України мосяжництвом займалися ще за часів Київської Русі, та найбільше воно розвинулося на Гуцульщині.
Лижі на метал
У кутику біля входу в майстерню невеличка піч, поряд якісь спеціальні машини, 2 обладнані робочі місця — для Олега та його колеги Христини Фарилюк. Від 1998 року Олег Гаркус викладає в Косівському технікумі. До 2022-го мав близько 200 дипломників. Одна з учениць, Христина, тепер працює разом з майстром.
— Її професійний рівень дуже високий, — цими словами Олег змушує ніяковіти Христину.
Вже традиційно одне з перших питань — про початок роботи. Майстер сідає навпроти, і його жваві очі вже дають підказку: “Зараз почую щось цікаве”. Очікуючи романтизованої історії про захоплення мосяжництвом чи прийняття ремесла у спадок, неочікувано дізнаюся про спортивну кар’єру чоловіка.
— Я не збирався стати великим спортсменом, але добре їздив на лижах, та тато з мамою сказали, що треба щось робити руцями і лишити лижі, поки не покалічився, — дивує відповіддю мосяжник.
Так з батьківських настанов починається шлях у Косівському технікумі художніх і народних промислів (нині Косівський інститут декоративно-прикладного мистецтва). Вибір спеціальностей тоді ще не був такий широкий, Олег вступив на відділ художнього металу.
— Традиційно тут багато хто займався різьбою по дереву, і робити це я вже не хотів, бо різьбити навчився ще в школі.
Матеріалу було предостатньо, та бракувало інструментів. Моделі робили вручну: вирізали з дерева дві частини, відбивали форму в піску та відливали. Це виходило не так деталізовано. Пісок давав свою фактуру і потрібно було ще шліфувати й бити насічки, щоб довести виріб до пуття.
— Тоді було досить примітивно, зараз технології скакнули вперед, і ми маємо можливість зробити за 2-3 дні те, що колись робили місяць. І воно якісніше та складніше. Руками такого не зробити…
***
За радянського союзу бойових топірців не робили. На декоративному дерев’яному топірці шифрували символіку, щоб не отримати наганяй від начальства. Композиції та тонкощів її побудови Олега навчив Іван Миколайович Парипа.
— Загально подивишся — там тризуба нема. Не всі можуть його прочитати. Дуже велике дєковать моєму вчителю за те, що він наштовхнув на стилістичний напрям, на вміння шифрувати композицію, використовувати гуцульські орнаменти, щоб вони мали художню вартість і зашиті мотиви.
Репрезентуючи регіон
Від 1993 року Олег Гаркус працює за місцем проживання, в Косові. У власній майстерні починав робити традиційні народні прикраси, напрацьовуючи авторські техніки.
Впровадження народних мотивів у ювелірну промисловість для майстрів є доволі сильною мотивацією показати наше мистецтво світу. Так, мосяжники стали призерами не тільки українських, а й численних міжнародних виставок. Зокрема, виручені кошти з теперішніх аукціонів частково віддає на потреби української армії.
— Нас люблять за кордоном, особливо наша діаспора: Канада, Америка, Європа. Закуповуючи наші роботи, вони пропагують наше мистецтво там.
Робити світлини в 90-х — процедура довга, тому більше світлин з виробами з’явилося наприкінці того десятиліття.
— До 2000-х я зробив близько тисячі виробів, які мали популярність серед української діаспори.
— А свої перші роботи не зберігаєте? — питаю.
— Не. Єдине, що маю, то кулон, який ношу на собі. Я його ще в технікумі зробив, але то не традиційний.
Брати стилістику інших народів для майстрів не правильно, вважають це копіюванням. Воно не матиме цінності, не буде питомо українським.
— От, наприклад, зараз на ринку багато виробів з Туреччини, які не довговічні. Це з одного погляду. З іншого, в них використано і власний стиль, і багато запозичень. Вони дешевші, і їх можна купити в більшій кількості, але засилля такими виробами нівелює традиційні елементи в ювелірній галузі.
Про перший шелест
Шелест був однією з перших робіт. Майстер згадує, що виготовити його важко технологічно. Треба було мати спеціальний пуансон.
— Поки в мене вийшов більш-менш нормальний шелест, то я кілька разів ударив себе по пальцях і кілька нецензурних слів сказав. Тоді ще й використовував паяння оловом, і шви неакуратні, нерівні виходили. То була творчо-експериментальна діяльність, бо треба було докласти зусиль, щоб було як має бути.
Але вилити — то одна справа, інша — оздобити. Сучасний шелест має багато дрібних насічок, фактурних елементів, які литтям у пісок не повториш.
— То менінгіт, звичайно, але герой такий після того, як то зробив. Перший раз — і мені таке ся вдало.
“Це вже спосіб життя”
— Якщо щось не роблю, то починає крутити. Це вже спосіб життя. Воно затягує. Можна просидіти, моделюючи день і ніч навиліт, і навіть не помітити, що прийшов ранок, — про неодноразові випадки пригадує майстер, — Дивлюсь, а світає. Думаю, дасть зараз жінка пательнею ззаді і питати буде, де мене носило.
Читай також перший текст спецпроєкту “Де живе ремесло?” — Вирізьблюючи сенси, а також Врятувати традицію, відродивши кушнірство
Захист та нове віяння в гуцульських прикрасах
З коричневої коробки майстер дістає жменю хрестів, а потім ще одну…
Поміж ними традиційний гуцульський хрест у сучасному звучанні, елементи чепраги з традиційним орнаментом, кулони з Богородицею, тризуби та новий символ незламності — півник з Бородянки.
У “Мосяжній майстерні” вироби не лише з металу. У роботі як авторський елемент використовують художню гарячу емаль. Творці запитують самі себе: а чого, виготовляючи традиційні гуцульські прикраси, не використати б традиційні елементи вишивки та кераміки. Червоною і чорною емаллю в орнаментиці вводять не лише нові віяння, а й вкладають сенси.
— Червоний — то любов, а чорний — печаль, — жартує чоловік.
Символи, які наносять на прикраси, здебільшого мають захисний характер. Традиційне гуцульське вбрання має багато червоного кольору, який відводить злий погляд, є обереговим. Він заставляє людину перше глянути на нього, аж потім в очі, і не дає зурочити. Традиційні шелести також мають оберегове призначення. Бубонці, що всередині, за повір’ям, під час ходьби шелестять, відлякуючи злі сили.
За допомогою орнаменту можна скласти цілу історію. Наприклад, у роботі “Період” від центру зображено сонце, яке вже в елементах збоку зменшується в періоді. Сварга — про постійний рух, коловорот.
Багато виробів зі старослов’янськими символами. У часовому відрізку традиційне гуцульство почало зароджуватися майже від Київської Русі.
— Все дуже поєднано насправді. Люблю наводити приклад Перу. Вони роблять пончо. Подивіться на наш ліжник і на то пончо. Ну, так ніби списали один в одного, але відстань… океани, материки. І от звідки воно там узялося, як вони то придумали? А як придумали ми? — ніби ще розповідає, але й сам замислюється Олег Гаркус.
Нові підходи до давнього ремесла
Тепер моделі не вирізають попередньо з дерева, їх моделюють у 3D та видруковують. Далі знімають спеціальну гумову форму і запускають у неї віск. Воскові моделі ставлять у спеціальні опоки, заливають їх спеціальною формувальною сумішшю та сушать у печі до 12 годин. Після цього ставлять у вакуумну машину. Наступний крок — розтоплення металу. Потрохи його заливають в опоку і під вакуумом гарячий метал заходить туди, де був віск.
Готові вироби полірують і збирають у прикрасу або ж виставляють на продаж окремо.
— Але ручну роботу ми не відкинули, не думайте. Ручний удар, ручний узір дає той неповторний ефект. Десь трохи скошено, десь сильніше вдарено. Гуцульські вироби тим і характерні, що не скрізь все ідеально, симетрично, ювелірно правильно. Робили ж колись на коліні і не було стільки металу, аби переробити, якщо тобі не там вийшло вдарити.
Майстер розповідає, що такі вироби не бракують, і поміж поціновувачів естетики є ті, хто хоче саме так, неідеально, бо має ціну тії старовинній роботі, такої ніби в баби з подрів узяв і вдягнув на себе столітню історію…
Журналістка: Ірина Блаженко
Фото: Назар Яжинський
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
