Цей рік став для нашого народу дуже складним, та попри все українці вражають і надихають своїми вчинками. Ми підготували для тебе добірку найчитабельніших історій, щоб пригадати їх разом.
Історія воїна з Азовсталі
2014-го Тарас вирішив приєднатися до полку “Азов”. Спочатку був заряджальником, потім командиром взводу, згодом став командиром батальйону.
“Смерть поряд. Вона дихає тобі в потилицю. Біжиш кудись з побратимом під час авіаудару, падаєш на землю, встаєш трохи контужений, а в побратима багато поранень, несумісних із життям, і він помирає за кілька годин. Страх смерті теж різний. Якщо відразу загинути — велике щастя. До смерті звикаєш. Бачиш її, бо багато загинуло, і ти нічим не відрізняєшся”, — розповів Тарас.
Про його шлях можна прочитати тут.
Історія Василя Штефка
Василь ще до 24 лютого пробував записатися до тероборони, але його не взяли через протези. Коли почалося широкомасштабне вторгнення, чоловік зрозумів, що вдома сидіти не зможе, тож у військкоматі довелося збрехати.
“Не раз чув, що я є прикладом. Та я не збирався бути прикладом. Навпаки, хотів, щоб цього не знали. Тримався на рівні з усіма. Лягав завжди останній та ставив будильник якнайраніше, щоб ніхто не бачив моїх протезів. Усі думали, що в мене просто проблеми з ногою”, — розповів Василь.
Про те, як чоловік потрапив на службу, читай тут.
Історія юних патріотів
Хлопчики складали гроші на омріяний гіроскутер, однак вирішили всі свої збереження віддати 10 гірсько-штурмовій бригаді.
— Мамо, а що в росії немає Бога?
— Чому ти так вирішив? Бог один на всю нашу планету.
— А в росії ходять до церкви, моляться, святять паски?
— Так!
— То вони помолилися Богу, прийшли додому і далі хочуть, щоб нас усіх убивали?
Історію братів читай за посиланням.
Історія ужгородського професора
Федору 47, він народився в Ужгороді, понад 25 років викладає, є доктором філософських наук, професором, а ще — батьком чотирьох дітей.
“Я українець, тому пішов на війну, іншого варіанту для себе не бачив. У кожного був вибір — втекти, тобто здатися, або взяти зброю в руки. Я вибрав друге. Рідні дізналися про моє рішення не одразу, вони думали, що я на конференції”, — розповів Федір.
Що для професора найважче на війні — читай тут.
Історія одного випускного альбому…
“Моя філософія роботи — зафіксувати емоції людей. Коли вони переглядатимуть ці фото через 5–10 років, то знову їх відчуватимуть. Для випускників я хотів цього самого, бо дуже важливо пам’ятати про те, що зараз відбувається.
Я бачу в цьому й історичну складову. Наприклад, якби ми бачили альбоми наших батьків або їхніх батьків періоду воєн чи Голодоморів, то ми б інакше ставилися до того, що відбувається, а можливо, і запобігли б цьому”, — розповів фотограф Стас.
Про зйомки на руїнах читай за посиланням.
Історія 21-річного командира
Денис з Донеччини. Про те, що стане військовим, знав ще в дитинстві. Цього року завершив навчання в Національній академії сухопутних військ імені Гетьмана Петра Сагайдачного. Після вторгнення росіян, не міг дочекатися, коли його відправлять на фронт. Навіть отримавши поранення, Денис зумів знищити ворожий танк.
“У нас був один танк, у них — десятки, у нас дві БМП, у них — море. Ми вели ближній бій, потім почали зачищати сектори. Я поділив групу на дві частини: одних відправив в окоп, інших узяв у контратаку. Ми бігли на них, щоб вони охрінівали. Коли встановили ПТКР, мені кажуть: танки їдуть. Їхні пушки вже дивляться на нас, але ще не бачать. Я розумію, що пєсєнка спєта: сімом сказав бігти, а одному залишитися зі мною. Наказую стріляти з ПТКР, а він не працює. Кажу: давай заново. Ставить інший, клацає, а воно не стріляє. Вони їдуть дорогою, і я розумію, що зараз вискочать на нас”, — розповідав Денис.
Історію героя можна прочитати тут.
Історія майстра з Косова
Гуцульські вироби зі шкіри Юрій створює понад 10 років. Це справа його життя. Цьогоріч чоловік виготовив гуцульський традиційний пояс для виступу Kalush Orchestra на “Євробаченні-2022”.
“У кожну річ вкладаю всі свої знання, бо дуже хочу зберегти наші традиції й давній вигляд речей. Потрібно пам’ятати українське, щоб не забувати, хто ми і звідки наше коріння. Коли одягнеш вишиванку в будь-якій країні світу, це буде символом того, що ти українець, а це лише один елемент традиційного одягу”, — розповів Юрій.
Більше — в нашому матеріалі.
П’ять історій переселенок
Ірина переїхала в Делятин із Херсона разом із чоловіком та сином.
“Ми наймали машину за дуже великі гроші, щоб виїхати з міста. Мали їхати разом з колоною, але її не пропустили, повезло, що в мене від переляку почався приступ астми. Російські солдати побачили, що я задихаюся, а ліків давно вже немає в місті, і нас одних пропустили. Ми дуже тяжко їхали, не знали дороги і заїхали в самий штаб росіян. Думала, що нас там розстріляють. Такої кількості техніки навіть по телевізору не бачила, але дякувати Богу відпустили”, — розповіла Ірина.
За посиланням читай історії жінок, які переїхали на Івано-Франківщину.
Історія ветерана-мандрівника
34-річний Олександр Артющенко з Луганщини. Від 2017 року, після участі в бойових діях на Донбасі, жив на заході України. Відколи вперше пішов у гори, постійно марив ними. Походи стали його терапією.
“Переривчасті фрази, погляди в одну точку… Інколи помічаю реакції людей, що щось не так, а в суспільстві почуваюся не своїм. І в інших, які там були, теж помічаю цю відмінність”, — розповів Олександр.
Більше читай тут.
Соляне село
У селі Уторопи, що на Косівщині, люди виготовляли сіль століттями. Як це робили в давнину, розповіла 70-річна Ганна Юріївна Грицюк:
“Ше цю сіль тако роблєт: набирают в стаканчик і її лигонько вібирают. Це називаєсі топка. Цю топку кладут у Великодний кошик, і так люди з нею йдут світити паску. Мій чоловік наварив і пороздавов всім сусідам. Ми не боїмосі, шо солі не буде, бо ми вміємо її зварити. Знову почали варити, бо давати 95 грн за кілограм солі — то не дуже весело”.
Про уторопську сіль читай тут.
Журналістка: Юлія Варчук
Дизайн: Ірина Блаженко
А щоб у твоєму житті було більше Глузду — підписуйся на нас у:
